Велетенські брижі течії (або велетенські знаки брижі течіїА. Н. Рудой. Гигантская рябь течения: обзор новейших данных. Томский государственный университет, 20.03.2011.) — річищні форми рельєфу висотою до 20 м, утворені на ділянках, прилеглих до тальвегів пристрежневих частин магістральних долин дилювіального стоку. Велетенські знаки брижі течії є морфологічним і генетичним макроаналогом дрібної піщаної брижі течіїРудой А. Н. Гигантская рябь течения (история исследований, диагностика и палеогеографическое значение). — Томск, 2005. — 224 с..
Палеогеографічна основа У четвертинний період на вінцях льодовиків і льодовикових систем, а також у величезних міжгірських улоговинах виникали велетенські . Ці озера регулярно руйнували льодовикові греблі й викликали надпотужні паводки — дилювіальні потоки. У результаті роботи цих супертечій рельєф геологічно миттєво змінювався (за хвилини-години-дні) й формувався новий, дилювіальний, морфолітологічний комплекс гірських і рівнинних . Крім руйнівних дилювіальних утворень — велетенських каньйонів-кулі, котлів, улоговин та інших, виникали також і акумулятивні морфолітологічні утворення у вигляді дилювію. Витрати суперпаводків перевищували 1 млн м³/с (з максимумом понад 18 млн м³/с), швидкості становили десятки м/с за глибин суперрічок у сотні метрів.
Найбільш діагностично-контрастними акумулятивними формами дилювіального рельєфу є велетенські знаки брижі течії, відкриті на початку 1980-х років у Росії (вперше в Євразії й другі у світі), й , при цьому велетенська брижа течії визнається найважливішою ланкою групи акумулятивних форм парагенетичних асоціацій дилювіального морфолітологічного комплексу.
Історія відкриття рельєфу велетенської брижі течії Історія вивчення скебленду чітко ділиться на два етапи: «старий», який почався з перших робіт й Джозефа Парді в Північній Америці й тривав до кінця XX століття, та увінчався відкриттям велетенських знаків брижі течії в Євразії, і «новий». Останній пов'язаний із багаторічним обговоренням походження цього рельєфу, в якому висловлювалися багато геологів, геоморфологів. Обмірковування походження скебленду так чи інакше бере до уваги всі аспекти , починаючи від створення самих озер, тривалості їхнього існування, можливості їхніх зміщень і закінчуючи походженням дилювіальних утворень, уже доведених серед багатьох вчених інших країн.
Старий етап Джон Гарлен Бретц, автор засновку дилювіального походження Ченнелд Скебленду, як доказ своєї теорії, крім руйнівних форм скебленду (ущелин-кулі, водоспадів-катаракт — ланцюжків кавітаційних «велетенських котлів», відмитих від пухких відкладень потоками дилювіальних залишків) до дилювіально-акумулятивних утворень відносив «велетенські гравійні бари» (). Лише після доповіді Дж. Т. Парді в 1940 р. в Сіетлі на сесії Американської асоціації прогресу в науці в науковий обіг увійшов вираз «giant current ripples» у його сучасному, дилювіальному, розумінні (хоча в роботах деяких геологів у зовсім іншому контексті вживався цей вислів і раніше, наприклад, в роботах А. Тілія). Самого Дж. Г. Бретца на цю нараду 1940 року в Сіетлі не запросили.
Дж. Т. Парді коротко схарактеризував ці форми, які він виявив ще на початку XX століття в дослідженні пізньо-плейстоценового озера Міссула. Бувши першовідкривачем цього озера, Дж. Т. Парді понад тридцять років, аж до виходу на пенсію, не розповідав про руйнівні прориви велетенських північноамериканських плейстоценових . «Офіційна» американська геологія у вигляді Геологічної служби США, яка жорстко в той час контролювала всі наукові дослідження, в першій половині XX століття була проти припущення Дж. Г. Бретца. Дж. Т. Парді був співробітником цієї організації, тому довго не наважувався оголосити свої думки. Однак з ім'ям саме цього дослідника вчені пов'язують відкриття й правильне пояснення рельєфу велетенських знаків брижі.
Після оприлюднення роботи Дж. Т. Парді в 1942 р. велетенські знаки брижі почали виявляти в межах території (в напрямку якого відбувалося руйнівне спустошення оз. Міссула й деяких інших льодовиково-запрудних озер) буквально всюди.
Спеціальна робота з вивчення геоморфології й палеогідрології американського скебленду була розпочата Віктором Бейкером. Саме В. Р. Бейкер позначив усі основні відомі сьогодні в Америці поля велетенських знаків брижі, й саме він першим зробив спробу множинними вимірами парних параметрів дилювіальних дюн і за їхнім отримати головні гідравлічні характеристики міссульських повеней. Зрозуміло, що для цього застосовувалися (ще з часів Бретца) інші відомі в той час способи, зокрема, формули Шезі й Манінга. Однак за цими взаємозв’язками оцінювалися швидкості й витрати дилювіальних потоків на стрижнях. В. Р. Бейкер розраховував палеогідравлічні характеристики над полями бриж, тобто на ділянках, віднесених від стрижня й (або) на спаді паводку, де швидкості течії дилювіальних потоків повинні бути менше максимальних (але витрати все одно становили сотні тисяч кубічних метрів води в секунду).
Майже шість десятиліть у світовій літературі існувала думка про унікальність льодовиково-запрудного озера Міссула (Missoula Lake), що вже стала хрестоматійною й увійшла в підручники льодовикового-запрудного озера Міссула, та його руйнівні прориви, які увійшли в канон ще одного з «чудес світу», властивих Америці.
Новий етап Першим дослідником у Росії, який не тільки визначив походження велетенських знаків брижі течії, а й описав їхню будову та реконструював (в комплексі з іншими паводковими формами) району геолого-знімальних робіт, був В. В. Бутвіловський. Але він зробив свої реконструкції зовсім не там, де зараз продовжуються обговорення (тобто в басейнах Чуйської й, особливо — Курайської, улоговини, в долинах річок Чуї й Катуні), а в долині Башкауса на Східному Алтаї. Він описав для невеликої ділянки повний палеогідрологічний сценарій із часу останнього зледеніння, який цілком відповідає сучасним уявленням про льодовикову палеогідрологію суші. Він показав, що виявлене ним четвертинне Тужарське льодовиково-запрудне озеро після досягнення критичного рівня перейшло в долину р. Чулишман. Він підкреслив, що в долині Башкаусу та Чулишману пройшов усього один, але дуже потужний потік із максимальною витратою приблизно 880 тис. м³/с (визначення проводилося за формулою Шезі). Згодом Бутвіловський захистив свої гіпотези в докторській дисертації.
Інший російський геоморфолог-гляціолог, О. М. Рудий, працюючи в Центральному та Південно-Східному Алтаї, займався вивченням режиму найбільших на Алтаї Чуйського, Курайського та Уймонского льодовиково-запрудних озер. Восени 1983 року він зробив спеціальні польові спостереження на лівобережній ділянці Катуні, відомій зараз як «поле велетенської брижі Платово-Підгірне». У результаті в СРСР вийшла перша публікація, присвячена множинним катастрофічним проривам цих величезних плейстоценових льодовиково-запрудних озер.
У 1980-х рр. були зроблені спеціальні польові роботи на ділянках полів велетенських знаків брижі, виявлених А. Н. Рудим, чотири з яких згодом стали ключовими, тобто вивчаються спеціально багато років фахівцями різних країн. До цих ділянок належать поле брижі на правому березі Катуні між селами Платове й Підгірне, дилювіальні дюни й Яломанського скебленду, а також поля велетенської брижі в Курайській міжгірській улоговині, в долинах низин річок Актру й Тюте та в урочищі озера Кара-Коль.
У той самий час вперше описав і фізично інтерпретував поля велетенської брижі течії міжгірських улоговин Саяно-Тувинського нагір'я, в долинах Верхнього Єнісею. Зараз ці поля також вивчаються міжнародними експедиціями, з'явилися роботи, де є детальні дослідження велетенських знаків брижі Саяно-Тувинського нагір'я.
Сучасний етап міжнародної наукової кооперації На початку 1990-х років відбулися перші міжнародні експедиції, присвячені спеціальному вивченню азійського дилювіального морфолітологічного комплексу з метою порівняння основних палеогідроморфологічних характеристик гірського скебленду Центральної Азії, вже розроблених на той час у Росії, й відомих рівнинних дилювіальних утвореннях території Ченнелд Скебленду Північної Америки. У цих перших експедиціях, крім російських фахівців (М. Р. Кир'янової й О. М. Рудого), брали участь учені з США (В. Р. Бейкер), Великої Британії (П. А. Карлінг), Німеччини (К. Фішер і ) та Швейцарії (К. Зігенталєр). Одним із вагомих досягнень цієї міжнародної кооперації став висновок про те, що алтайські пізньочетвертинні дилювіальні потоки були найпотужнішими потоками прісної води на Землі, а їхні витрати (понад 18 млн м³/с), глибини й швидкості (сотні метрів та десятки м/с, відповідно) перевищували встановлені максимальні величини гідравлічних параметрів проривів з Міссула. Ці результати можна визнати правдивими, оскільки на обох місцях велетенських знаків брижі працювали одні й ті ж дослідники за однаковими методиками. Безпосередньо над полями знаків брижі ці цифри були набагато менші, чого й слід було очікувати на ділянках водних потоків, віднесених від стрижня. Витрати близько 700 000 м³/с обрахував А. Н. Рудий на ділянці Платово-Підгірне, та понад 750 000 м³/с отримав у зоні зворотних течій у Курайській улоговині П. А. Карлінг.
Надалі на Алтаї успішно працювала група німецьких седиментологів під керівництвом . У кількох великих статтях були представлені деталізовані палеогідравлічні параметри дилювіальних потоків у долинах Чуі й Катуні. У Туві після польового симпозіуму Комісії з глобальної палеогідрології Міжнародного союзу з вивчення четвертинного періоду (серпень 2001 року), в якому брали участь В. Р. Бейкер (США), (Польща), Е. Францінетті (Бразилія), Г. Комацу (Японія — Італія), Дж. Нансон (Австралія), Е. Г. Браун (Англія), О. М. Рудий, А. Ф. Ямських та ін., були детально розглянуті та вивчені поля велетенської брижі течії, про які за двадцять років до цього говорив М. Г. Гросвальд. У 2009 році вийшла стаття Горо Комацу й співавторів про тувинську палеогідрологію пізнього плейстоцену. У статті були представлені світлини та опис виявлених раніше полів велетенських знаків брижі течії М. Г. Гросвальдом і й знову відкритих міжнародною групоюGoro Komatsu, Sergei G. Arzhannikov, Alan R. Gillespie, Raymond M. Burke, Hideaki Miyamoto, Victor R. Baker. Quaternary paleolake formation and cataclysmic flooding along the upper Yenisei River // Geomorphology, 2009. — Vol. 104. — P. 143—164..
У середині першого десятиліття XXI століття до вивчення гідроморфологічних проблем цього екзотичного рельєфу приступили географи МДУ з лабораторії снігових лавин і селів. Використовуючи дистанційні методи роботи, й інтерпретуючи інформацію, передану з космосу із супутників, були отримані дані про нові місця полів велетенської брижі течії в інших місцях на Землі. Матеріали про алтайські дилювіальні ландшафти увійшли в міжнародні фундаментальні підручники, енциклопедії й путівникиHuggett R. J. Fundamentals of Geomorphology. — Routledge: London & New York, 2003, 386 p., 2th & 3th Eds: 2007, 2010.Encyclopedia of sediments and sedimentary rocks . — Netherlands: Kluwer Academic Publishers. 2003. — 821 P. (pp. 287—291).
Успіхи порівняльної планетології на зіставленні з алтайскими й північноамериканськими відповідниками дозволили виявити велетенську брижу течії на МарсіDevon Burr. Paleoflooding in the Solar System: comparison among mechanisms for flood generation on Earth, Mars, and Titan .
Альтернативні теорії