Стефа́нія Ю́ріївна Кобзей, у шлюбі Сія́к (псевдо «Сіякова») (; 13 серпня 1890, Делятин — 15 грудня 1937, Харків) — українська громадська діячка, санітарка, доброволиця Легіону Українських січових стрільців (УСС), хорунжа Української галицької армії (УГА), науковиця. Дружина сотника УГА Івана Сіяка.

Під час Першої світової війни вступила до лав Легіону УСС, де служила санітаркою в польових умовах і брала участь у бойових операціях на фронті. За службу була відзначена низкою бойових австро-угорських нагород, де доволі вагомою з них була срібна медаль Червоного Хреста. Після війни разом із чоловіком брала участь у визвольних змаганнях у складі УГА.

У міжвоєнний період працювала в радянській Україні в наукових установах, зокрема в галузі картографії та природничих досліджень. У 1937 році була репресована радянською владою та розстріляна, посмертно реабілітована в 1958 році.

Життєпис

Походження Стефанія Юріївна Кобзей народилася 13 серпня 1890 року в містечку Делятин Надвірнянського повіту, яке на той час входило до складу Австро-Угорської імперії, в родині адвоката Юрія Кобзея. Напередодні Першої світової війни навчалася на природничому факультеті Львівського університету, де вивчала географію. Паралельно з навчанням займалася педагогічною діяльністю. Згодом одружилася з доктором Іваном Сіяком, який працював у канцелярії її батька.

Військова кар'єра З початком Першої світової війни Стефанія Сіяк прийняла рішення долучитись до лав Легіону УСС. Це сталось в серпні 1914-го, коли вона завершила третій курс Львівського університету і повинна була перейти на четвертий. З 15 березня 1915 року перебувала на Східному фронті, куди потрапила разом з чоловіком як доброволиця Легіону/полку УСС. Служила польовою медсестрою Австрійського Червоного Хреста у складі 7-ї сотні 2-го куреня 1-го полку Українських січових стрільців. За свою службу на полі бою була нагороджена срібною медаллю Червоного Хреста. Так, згідно із клопотанням про нагородження вона «безперервно з 18 травня цього року (1915) перебуває в польових умовах як санітарка при роті. Вона протягом усього часу сумлінно виконувала свої обов'язки в звичній витривалості, невтомно і віддано, незважаючи на періодичні приступи гарячки. Особливо слід відзначити її участь 26 травня в Гузієві і 28 травня в Болехові». За оцінкою Юрія Юзича відзначення було надане й через участі у боях за місто Галич 26—30 травня, участь у бою біля фільварку Карачин над річкою Золота Липа 10 липня, а також 26 липня в Завалові, 6—9 вересня біля Людвиківки. За наявними даними, вона була однією із двох українських жінок у складі УСС, удостоєних такого відзначення.

Після завершення Першої світової, під час розпаду Австро-Угорської імперії та створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у період польсько-української війни разом із чоловіком вступила до Української галицької армії (УГА). Наприкінці весни 1919 року в Станіславі (нині — Івано-Франківськ) вона увійшла до складу Окремого залізного загону, сформованого сотником Іваном Сіяком, де служила у 4-й жіночій чоті під командуванням хорунжої Марусі Криви (Кривівни). У складі чоти Стефанія Сіяк брала участь у забезпеченні евакуації уряду ЗУНР до Бучача та в обороні залізничного вокзалу при стримуванні наступу польських частин. Влітку 1919 року «Залізний загін» перейшов Збруч і долучився до походу об’єднаних українських збройних сил на Київ.

У бою 10 вересня 1919 року під Кривцем значна частина «Залізного загону» разом з командиром та жіночою сотнею потрапили в більшовицький полон. Під час подальшої визвольної війни тяжко захворіла на тиф, чоловік передав їй гроші на лікування. Чоловік воював також в Армії УНР, був одним із організаторів протирумунського Хотинського постання, але був соціалістом і став більшовиком. Службу в УГА Стефанія Сіяк завершила у званні хорунжої. Близько 1920 року народила сина Стефана.

Наукова кар'єра Після завершення визвольних змагань та окупації України московськими та польськими військами, подружжя Сіяків залишилося на території Наддніпрянської України. У 1921–1923 роках Стефанія Сіяк працювала старшою діловодкою посольства УСРР у Польщі, а згодом — на аналогічній посаді в Торговельному представництві УСРР у Польщі, де її чоловік обіймав посаду секретаря. Близько 1923 року народила доньку Надію. Починаючи з 1924 й завершуючи 1926 роками Стефанія Сіяк обіймала посади технічної секретарки «Бюлетеня НКО» (Харків), секретарки, згодом, відповідальної секретарки Укрнауки НКО УССР.

У грудні 1926 року Рудницький надав їй рекомендацію для вступу до аспірантури, в якій високо оцінив її знання, наукові здібності та перспективи як дослідниці. Надалі вона продовжила працювати в науковому середовищі, сформованому під його впливом, зокрема як аспірантка та співробітниця географічних наукових установ у Харкові. Працюючи в структурі Укрнауки НКО УСРР, Кобзей-Сіяк стала однією з ключових осіб у реалізації ініціатив Рудницького щодо створення Українського географічного інституту. Тоді ж вона долучилась до створення Українського товариства дослідників Криму і Кавказу, діяльність якого була спрямована на вивчення Криму, Кавказу та чорноморського узбережжя у контексті їхніх географічних, історичних і соціальних зв'язків з Україною, а також українського населення цих територій. Наприкінці того ж року вона стала учасницею процесу організації Українського науково-дослідного інституту географії і картографії в Харкові, засновником і керівником якого був географ Степан Рудницький. Професор Рудницький зіграв останню роль в її формуванні як географки. Стефанія Кобзей була його ученицею ще в період свого навчання у Львові. Протягом кількох років вона опановувала географію під його керівництвом у середній школі, а згодом продовжила навчання на природничому факультеті Львівського університету, де відвідувала його лекції та брала участь у практичних заняттях. Рудницький відзначав її як здібну студентку з добрим рівнем підготовки та схильністю до наукової праці.

3 березня 1927 року — аспірантка Науково-дослідної кафедри географії та антропології при Харківському інституті народної освіти ім. О. Потебні (секція географії). У 1924–1937 роках у Харкові разом зі своєю донькою мешкала у кооперативному будинку №19 на вулиці Римарській, кв. 30. У липні 2026 року журналісти харківської філії Суспільного звернулися до сучасних мешканців будинку в Харкові, де раніше проживала Стефанія Сіяк. Однак опитані мешканці не змогли повідомити будь-яких відомостей про неї чи згадати її ім'я.

Наприкінці 1920-х, із згортанням політики українізації та переходом до форсованої колективізації, радянська влада розпочала масові репресії проти селянства й української інтелігенції. У цей період відбувалися показові процеси, арешти та звинувачення, спрямовані на ліквідацію наукового й культурного середовища. У цих умовах опинилася й Стефанія Кобзей-Сіяк. 1933 року було заарештовано та засуджено до таборів її колишнього чоловіка Івана Сіяка, а також наукового керівника Степана Рудницького. У середині 1930-х Інститут географії та картографії було переведено до Києва. Стефанія Кобзей-Сіяк залишилася в Харкові разом із донькою-підлітком, оскільки їм не було надано житла в новому місці. Вона втратила можливість працювати за фахом і влаштувалася на фабрику «Червоний швейник», де виконувала функції табельниці.

Арешт, розстріл і реабілітація

12 жовтня 1937 року Стефанію Кобзей-Сіяк було заарештовано Управлінням НКВС УРСР у Харківській області. Під час її перебування під вартою в урочищі Сандармох у Карелії було розстріляно Івана Сіяка та Степана Рудницького. 6 грудня 1937 року її засудили до страти, вирок було виконано через дев’ять днів, 15 грудня 1937 року. Після арешту Стефанії Кобзей-Сіяк її родині не було повідомлено обставин звинувачення. Доньці повідомили лише про засудження матері до десяти років таборів. У 1938 році офіційно сповіщено, що вона «рахується померлою». У повоєнний період радянські органи повідомили родичам, що Кобзей-Сіяк нібито померла 15 грудня 1944 року в таборах від «занепаду серцевої діяльності». Насправді вона була репресована й загинула у 1937 році.

Прохання про реабілітацію батьків, зокрема, у 1957 році, першому секретарю ЦК КПСС Микиті Хрущову надсилала донька Стефанії та Івана Надія. Визначенням Військового трибуналу Київського військового округу від 12 серпня 1958 року рішення позасудового органу («вищої двійки») від 6 грудня 1937 року було скасоване, а кримінальну справу припинено за відсутністю складу злочину. У 1958 році Стефанію Кобзей-Сіяк було реабілітовано за відсутністю складу злочину.

Оцінки діяльності У своїй рекомендації на аспірантуру, в 1926 році проф. Степан Рудницький високо оцінював Стефанію Кобзей-Сіяк як ученицю і майбутню науковицю. Він підкреслював, що вона протягом чотирьох років навчалася у нього географії в середній школі у Львові та успішно опанувала повний курс цієї дисципліни. Згодом, навчаючись у Львівському університеті, вона продовжувала студії під його керівництвом, активно долучаючись до навчальних занять і практичних вправ. Рудницький характеризував її як добре підготовлену дослідницю з виразними науковими здібностями, зокрема відзначав її здатність до узагальнення, концептуального мислення та наукового перекладу. Він вважав її перспективною аспіранткою в галузі географії, незважаючи на те, що через зовнішні обставини вона була змушена перервати університетське навчання.

Журналістка Тетяна Швидченко оцінює Стефанію Сіяк як особистість широкого історичного та інтелектуального масштабу, чия діяльність охоплювала як участь у визвольній боротьбі, так і розвиток національної картографії. Водночас вона підкреслює, що радянський режим штучно обмежив її потенціал, знівелювавши життєві можливості та зламавши її долю через репресії, ізоляцію та знищення близького оточення. Разом із тим авторка наголошує, що попри фізичне й соціальне нищення, пам’ять про Стефанію Сіяк зберігається й відновлюється. Її постать розглядається як частина ширшого процесу повернення викреслених імен в українську історичну свідомість, що особливо актуалізується в умовах сучасної війни.

Нагороди

Срібна медаль Червоного Хреста (1915). Срібна медаль «За військові заслуги» з короною на стрічці звитяги; Бронзова медаль «За хоробрість»; Хрест військових заслуг імператора Карла І. Родина

Чоловік — Сіяк Іван Михайлович, український (пізніше — радянський) адвокат, діяч УСДП, четар УСС, сотник УГА, старшина армії УНР. Був репресований радянською владою, заарештований 2 лютого 1933 р. у справі «Української військової організації» і зрештою був страчений 3 листопада 1937 року. Донька — Сіяк Надія Іванівна, 1919 року народження, уродженка м. Кам'янця-Подільского, українка — здобула вищу освіту, учасниця Другої світової війни. Станом на 1958 р. — позапартійна, лейтенантка медслужби (запасу), інспекторка сектору лікувально-профілактичної допомоги дітям і матерям Харківського облздороввідділу, одружена, нагороджена медаллю. Син — Сіяк Стефан Іванович, 1920 року народження, доля якого після середини 1920-х залишається нез'ясованою

Пам'ять Стефанія Сіяк зображена на картині Осипа Куриласа, яку він виконав у квітні 1916 року на позиціях УСС в Соснів-Тудинка.

Див.також

Олена Степанів Софія Галечко Ганна Дмитерко Ольга Басараб

Коментарі

Примітки

Література Коваль Р. Жінки у визвольній війні. Історії, біографії, спогади 1917—1930. — К., 2020.

Слобожанка Надія. Наші визначні жінки // Ілюстративний календар-альманах «Жіночої долі», 1927. — Коломия, 1926. — С. 52.

Дж.: Жінки у боротьбі за волю // Наше життя (видання Союзу українок Америки). — 1975. — Лютий. — Ч. 2. — С. 6.