Історія підводних човнів — часопис подій, пов'язаних з будівництвом, експлуатацією та використанням підводних човнів, починаючи від робіт Корнеліуса Дреббеля у 17-ому столітті до проєктів Джона Голланда і сучасних конструкцій.
Найдавніші конструкції
Людство захоплюється можливістю підводного плавання принаймні з часів Олександра Македонського. Ранні проєкти були результатом інноваційного таланту окремих ентузіастів, а не потреб правителів і держав. Можливо, першою людиною, яка успішно пропливла під водою, був Корнелій Дреббель. 1623 року його човен, керований 12 гребцями, здійснив підводну подорож вздовж річки Темзи в Лондоні. Хоча свідки описували подію, жодного опису човна не збереглося.
У вісімнадцятому та дев'ятнадцятому століттях російські винахідники були найбільш успішними з точки зору конструкції підводного корабля, але дуже мало робили до завершення. Цар Петро I підтримав пропозицію Єфима Ніконова, який запропонував побудувати «підводний човен», озброєний «пожежними трубами», ранній європейський вид ракет. Прототип човна був завершений в 1720 році, проте, попри успіх під час демонстрації, він не був добудований. Першою людиною, яка застосувала підводний човен у бою, був американець Девід Бушнелл. Він довів можливість вибуху підводного пороху і сконструював бомбу сповільненої дії з наміром застосувати обидва винаходи проти британських кораблів, які утримували морську блокаду Нью-Йорка під час американської війни за незалежність у 1776 році, він побудував свій перший підводний човен «Черепаху». Транспортний засіб тримався вертикально у воді і був виготовлений з дерева, а його розміри дозволяли одноавтоматичній бригаді та передачам рухати транспортний засіб. Працюючи за допомогою м'язів, «Черепаха» могла рухатися і зберігала достатньо повітря для підводного плавання близько 30 хвилин. Знімний вибуховий матеріал був сконструйований таким чином, що його можна було прикрутити до корпусу ворожого корабля, а завдяки годинниковому механізму вибух відбувся б після того, як «Черепаха» відійшла на безпечну відстань.
Для керування кораблем та проведення атаки Бушнелл підготував солдата-добровольця Езру Лі. Він розпочав атаку на флагманський корабель адмірала Річарда Хоу HMS «Орел». Атаку Черепахи зупинив посилений міддю корпус британського корабля.
Наступні спроби побудови ефективного підводного човна були пов'язані з особою Роберта Фултона. Франція вирішила не укладати з ним будівельний контракт. Протягом наступних трьох років Фултон подорожував по Європі, пропонуючи свої підводні човни багатьом урядам. 1800 року Фултон повернувся до Франції, де новий перший консул Наполеон Бонапарт надав йому грант на будівництво корабля. Новий підводний човен Фултона, названий « Наутілус», був добудований у травні 1801 р..
Корабель рухався на поверхні вітрилом, натягнутим на складану щоглу, а під водою силою людських м'язів. Корпус був виготовлений з міді, посиленої залізним каркасом, занурився завдяки затопленню баластного бака та горизонтальному рульовому керму, що забезпечило стійкість корабля при зануренні. Повітря, зібраного в ньому, вистачало на 3 години занурення для екіпажу з чотирьох чоловік і двох свічок. Пізніше було додано бак для стисненого повітря. Корабель був сконструйований для здійснення атаки подібним чином до «Черепахи». Випробування, проведене поблизу Бреста на старій шхуні, пройшло успішно — мішень підірвали. Потім Фултон спробував атакувати британські кораблі, що ведуть прибережну блокаду, але ворожі підрозділи перешкодили «Наутілусу» наблизитися до необхідної відстані. Це призвело до того, що Наполеон втратив інтерес до цієї зброї, тому розчарований Фултон знову поїхав до Англії, де запропонував свій корабель британцям. У 1805 р. «Наутілус» продемонстрував свої можливості, втопивши бриг «Дороті» в рамках випробувань, але британський флот мало цікавився винаходом. Фултон повернувся до Сполучених Штатів, де йому вдалося переконати Конгрес надати йому кошти на будівництво іншого корабля. Цього разу спроба була більш амбіційною — Фултон побудував корабель із екіпажем у 100 чоловік, що працював на паровій машині, розробленій Фултоном. Однак конструктор загинув під час випробувань блоку, і корабель пришвартований, забутий, біля пристані врешті-решт затонув.
Під час англо-американської війни 1812 року творець Черепахи Девід Бушнел побудував черговий «підводний човен», який атакував HMS Ramillies на якорі в Нью-Лондоні, штат Коннектикут. Цього разу оператору підводного човна вдалося просвердлити отвір у корпусі корабля, але затвор, що кріпив вибухівку до британського судна, зірвався. Тож атака знову була невдалою, але цього разу підводний човен зумів відплисти. Одним з найвизначніших будівельників підводних човнів другої половини XIX століття був німець Вільгельм Бауер. Прототип " Брандтаухера " Бауер побудував у 1850 році на суднобудівному заводі в Кіль, що належав Августу Говальду. Корабель брав участь у Першій Шлезвігській війні, сприяв усуненню з узбережжя датської блокади. Корабель потонув 1 лютого 1851 року. До кінця свого життя Бауер безуспішно просував свої конструкції, включаючи вдосконалену та збільшену версію корабля.
Кримська війна стимулювала розвиток внутрішніх підводних проєктів у Росії. Багато морських офіцерів країни просували ідею «підводних човнів» для захисту Севастополя, але немає жодних доказів того, що для цього було побудовано якесь судно. Після успішного випробування дослідного зразка установки з використанням парового рушія російський уряд втратив інтерес до проєкту. 1866 року Санкт-Петербурзький суднобудівний завод побудував 355-тонний корабель, що працював від двох двигунів на стисненому повітрі потужністю 70 к. с. Проводились інтенсивні випробування транспортного засобу, але потім корабель перевищив свою максимальну глибину занурення і корпус вибухнув.
Першим підводним човном у світі, який здійснив ефективні бойові дії, був корабель Конфедерації " Ханлі «. Під час громадянської війни в Америці, 17 лютого 1864 року він потопив USS Housatonic. Підрозділ Конфедерації підірвав полюсну міну (яку тоді називали торпедою) біля корпусу Housatonica, внаслідок чого магазин боєприпасів корабля Union вибухнув, що і зруйнувало його, тоді як Hunley незабаром затонув з невідомих сьогодні причин. Двоє чоловіків були вбиті на борту „Гусатоніка“, а вісім моряків конфедерації загинули разом з „Ханлі“. Північні штати також були зацікавлені в будівництві кораблів цього класу; у 1864 р. уряд розпочав фінансування будівництва невеликого суцільнометалевого корабля та судна. У1872 році від проєкту відмовились.
Початок російсько-турецької війни в 1877 році спонукав великого князя Константи підтримати проєкти польського інженера Стефана Джевецького, який побудував і випробував дві успішні конструкції невеликих „підводних човнів“. Російська армія спрямувала їх на оборону Кронштадта та Севастополя, а в 1885 їх взяв на озброєння російський флот. Однак останні незабаром визнали їх неефективними, і сам Джевецький емігрував до Франції у 1887 році, де створив кілька конструкцій напівзаглиблюваних кораблів.
Ранні моторизовані підрозділи
Перші конструкції підводних човнів були створені ентузіастами, які створювали свої проєкти за приватні кошти. Їм вдалося переконати державну владу в ідеї кораблів, здатних вести морський бій під водою. Залучення державних організацій, пов'язане насамперед із виділенням значних коштів на розвиток підводних споруд, швидко перетворилося на інтенсивний розвиток цього класу кораблів у світі. Підводні човни надійшли на озброєння після початку Першої світової війни, і стали одним з ключових видів зброї морської війни та основним засобом боротьби з ворожими морськими цілями. Ця значна роль у морській війні ще більше посилилася під час Другої світової війни, в якій підводні човни стали найважливішою — поряд з авіаносцями — категорією морських підрозділів, вирішуючи, виграти чи програти у війні. З моменту створення роль підводних човнів постійно змінювалася. З початку 20 століття з огляду на таємницю та автономність дій та вогневу потужність, непропорційно велику по відношенню до їх розміру, підводні човни становлять хребет основних флотів світу. У другій половині XIX століття роботи з будівництва підводних човнів проводились у різних країнах, особливо Торстен Норденфельт у Швеції, Вільгельм Бауер у Німеччині, Максим Лаубеф у Франції та Джон Голланд та Саймон Лейк у СШАNorman Polmar: The American submarine, s. 13-31.. Американці були піонерами у будівництві сучасних підводних човнів на моторному двигуні. Перш за все, Джон Холланд — американський конструктор та винахідник ірландського походження, який запустив свою перший 14-футовий (4,26 м) підводний човен у 1878 році за фінансової підтримки антибританського Фенського братства. Організація мала намір використовувати структуру Голландії для нападу на флот Британської імперії. Торговий корабель мав нести флотилію невеликих „підводних човнів“, які при запуску несподівано атакували британські кораблі. Його другий бойовий корабель, 31 футів (9,44 м), „Фініан Баран“, мав стати першим лінкором. Він був оснащений бензиновим двигуном потужністю 15 к. с. Занурювався, утримував глибину і виходив на поверхню не завдяки баласту, а за допомогою регуляторів глибини з невеликим запасом гідростатичної плавучості. Він був озброєний пневматичною гарматою, яка могла вести вогонь із 6-футової (1,8 м) підводної торпеди. Проводячи випробування „Фініан Баран“, Голландія разом з Едмундом Залінським — винахідником польського походження — заснували підводну човнову компанію „Наутілус“, яка розпочала будівництво ще одного підрозділу „Голландія III“, а потім „Голландія IV“. У результаті невдалого спуску на воду 4 вересня 1885 року корабель затонув, але був відновлений, відремонтований і випробуваний. Компанія припинила своє існування восени 1886 р..
17 травня 1897 року Джон Холланд запустив на поверхню підводний апарат, який працював від бензинового двигуна та занурював електричну енергію від батарей. Корабель, спочатку позначений як „Holland VI“, був першим у світі підводним човном з „класичним“ рушієм, заснованим на використанні двигуна внутрішнього згоряння на морській поверхні та електричного двигуна в глибині. Судно водотоннажністю 64 тони на поверхні та підводною водотоннажністю 76 тон було озброєно однією торпедною трубою калібру 457 мм в носовій частині та три торпеди, а також дві динамітові гармати — одна обличчям вперед, а інша — тилом. Гармати були спрямовані на ціль, повертаючи весь корабель. Наступний проєкт — „Holland VII“ мав неперевершений успіх — у кількості 24 примірників він служив на флотах США, Великої Британії, Росії, Японії та Нідерландів, ставши відправною точкою для подальшого розвитку підводних споруд цих країн.
Джон Холланд мав серйозного суперника в боротьбі за прихильність американського флоту — Саймона Лейка. Перший експериментальний корабель цього геніального винахідника — спочатку представлений як «піонер відкриттів підводних човнів», а сьогодні як «батько сучасних підводних човнів» — «Аргонавт-молодший», був дуже вдалим судном, побудованим приватно у 1894 році. Корабель живився від бензинового двигуна та електроенергії, він також був оснащений колесами, що дозволяли їздити на морському дні. Також дайвери могли залишити корабель під водою, щоб перерізати підводні кабелі або знищити міни. Успіх цієї конструкції змусив Лейка заснувати компанію Lake Submarine Company, яка побудувала ще одне судно — «Аргонавт», яке першим в історії діяло у відкритому морі. Однак найбільшим внеском Лейка стала розробка практично функціонуючого глибинного керма, який був інтегрований у процес занурення, утримання в глибину та підйому. У його конструкціях використовувалася система регулювання баласту з кількома резервуарами та насосами для контролю переміщення та набором рулів глибини для контролю тяги. Перші два кораблі «Аргонавт I» та «Аргонавт II» не отримали визнання в очах ВМС США, але були експортовані до Росії та Австро-Угорщини.