«Іва́н Підко́ва» — поема Тараса Шевченка, у якій він зобразив героїчну добу української історії — панування козацької України — і створив узагальнений образ національного ватажка.

Історія написання й опублікування «Іван Підкова» («Виправа на Цариград») — поема Тараса Шевченка, написана орієнтовно 1839 року в Петербурзі. Уперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. з присвятою В. Штернбергу. У «Кобзарі» 1860 р. присвяту знято. У рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (1859) поема мала заголовок — «Виправа на Цариград», потім заголовок закреслено.

Історична основа поеми «Іван Підкова» — друга після «Тарасової ночі» поема Шевченка, присвячена історичному минулому України. У творі наявна певна ідеалізація минулого України, зумовлена як ставленням Шевченка до кріпосницької дійсності, так і впливом тогочасної української історіографії, що виникла на хвилі національного відродження і здебільшого романтизувалася. У поемі Іван Підкова — ватажок морського походу козаків. Це не відповідає історичним фактам. Історичний Іван Підкова (Іван Серпяга, Іван Вода), з походження молдаванин, до 1577 — запорозький козак, 1577—1578 — молдовський господар. Він не брав участі в морських походах, але справді воював із Османською Портою. На догоду турецькому султанові польський сейм і король Стефан Баторій засудили Івана Підкову до смертної кари, і його стратили у Львові. Аналізуючи певні неточності у зображенні Шевченком історичних фактів, український історик В. Антонович у своїй промові, виголошеній 1 березня 1881 року на урочистому засіданні Історичного товариства Нестора Літописця при Київському університеті св. Володимира, присвяченому двадцятим роковинам смерті Т. Шевченка, наголосив, що поет зумів уловити й відтворити глибше й точніше за професійних істориків сенс і дух історичних подій. Оцінка В. Антоновича, по суті, визначила критерії для сприймання Шевченкових творів історичного змісту й послужила поштовхом до подальших дискусій щодо історичності головного героя і зображених у поемі подій.

Джерела поеми Джерелами написання поеми послужили історичні праці, усна народна творчість та художні твори на історичну тематику. Рядки «Було колись добре жити // На тій Україні» ідуть від рядків народної пісні «Добре було нашим батькам на Вкраїні жити, дак не знали наші батьки панщини робити», у якій відобразилося ідеалізоване народне уявлення про вільне життя без панщини. Джерело, яке навело Шевченка на думку про участь Івана Підкови в морських походах — дума про похід Серпяги в «Запорожской старине» (ч. 1. Х. 1833. Ч. 1. Кн. 2), у коментарі до якої І. Срезневський писав, що Серпяга й Підкова — одна особа. Загальні відомості про морські походи запорожців Шевченко міг запозичити з історичних джерел: «Історії Русів», «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, «Опису України» Боплана, «Запорожской старины» І. Срезневського та з народних дум про Серпягу, Самійла Кішку, Олексія Поповича, Івана Богуславця та інших. Літературну генезу «Івана Підкови» пов'язують з творами М. Чайковського, Ю. Б. Залеського, драмою М. Костомарова «Сава Чалий» та іншими. Доведеним можна вважати лише певний вплив на «Івана Підкову» (як і на «Гамалію») повістей польського письменника М. Чайковського «Виправа на Цариград» і «Скалозуб у Замку семи веж», що підтверджується не тільки подібністю окремих образів, а й заголовком поеми в одному з автографів Шевченка.

Зміст поеми У поемі «Іван Підкова», як і в поемі «Гамалія» зображено морську експедицію запорожців до Туреччини, з метою визволення бранців. В «Івані Підкові» зображено початок походу. Перша частина поеми являє собою медитативний вступ, у якому автор-розповідач з високою емоційною напругою запрошує оживити спогад про ті часи, коли запорожці «добували / І славу, і волю». Зачинна формула «Було колись», що повторюється чотири рази, наближає авторську мову до стилістики й пафосу народних дум, що оспівували козацьку славу, яка «не вмре, не поляже». Шевченко ідеалізує козацьку вольницю, як її ідеалізував народ, що цілком природне як протиставлення кріпосницькому гнітові: «Було колись добре жити // На тій Україні…// А згадаймо! може, серце // Хоч трохи спочине». У тій козацькій вольниці поет бачить добу великих своєю життєвою силою й вірою людських постатей у часи панування козацької України. Авторський задум і пов'язаний з ним комплекс ідей поеми набувають художнього втілення завдяки постійним народнопоетичним образам: «могила», «слава», «воля», «запорожці», «отамани», «панове молодці». Таким чином, постає часопростір України, у якому минуле і сучасне щільно взаємопов'язані, а водночас контрастно протилежні, бо означують кардинально відмінні стани національного буття — дух свободи, героїку боротьби й настрої вимушеного змирення з поразкою. У протиставленні минулого і сучасного не тільки закладено ідеологічний смисл — це композиційний принцип твору. Принцип контрастування з метою особливого акцентування образу давньої козацької України та емоційна оцінна позиція автора поширюються на всю першу частину поеми. У поемі могили «про волю нишком в полі // З вітрами говорять». Високі могили, у яких спочивають полеглі в боях козаки, символізують пам'ять нації про тих, хто здобував волю. Контрастним до образу високих могил, «Де лягло спочити // Козацькеє біле тіло, // В китайку повите», постає образ нащадків: «А внук кóсу несе в рóсу, // За ними співає». Спогад про золотий вік України («Було колись добре жити // На тій Україні…»), мотив суму за часами козацької героїки трансформують візію минулого в бажаний ідеал майбутнього, бо «внук» хоча вже й упустив козацьку зброю, але ще перебуває в просторі живої історичної пам'яті, ще здатний почути розмову могил із вітром, ще відгукується на ту пісню — «за ними співає». Завершальний, графічно виділений, фрагмент першої частини, емоційне ядро якого — мотив надії, проєктується на картини славного минулого, відтворені у другій частині поеми, де в максимально стислій, динамічній і експресивній формі зображено морський похід козаків на Царгород. Стисло окресливши атмосферу козацького походу, його історично-просторові координати (Дніпро, лиман, Синоп, Царгород), що увиразнюються асоціаціями з контекстом відомих історичних пісень і дум, Шевченко фокусує увагу на образі козацького отамана. Як і в народній поезії, головний герой — легендарна особа, проте на відміну від фольклорних образів, постать козацького отамана Івана Підкови зображена в суто романтичній манері з характерними для цього стилю елементами ідеалізації чеснот героя — акцентовано його розум, волю, рішучість, відвагу, турботу про козацьку громаду, підкреслено його авторитет серед вояків. Заклик ватажка негайно трансформується у дію: "Висипали запорожці — // Лиман човни вкрили. // «Грай же, море!ˮ — заспівали, //Запінились хвилі». Сюжет розгортається в окремих картинах, завдяки яким окреслюється ідеальний, але психологічно правдивий образ козацького лицарства, властивий отаманові й козакам дух взаємоповаги й порозуміння демонструють здатність вояків триматися мужньо в найнебезпечніших ситуаціях: «Кругом хвилі, як ті гори: // Ні землі, ні неба. // Серце мліє, а козакам // Того тілько й треба. // Пливуть собі та співають; // Рибалка літає… // А попереду отаман // Веде, куди знає. // Походжає вздовж байдака, // Гасне люлька в роті; // Поглядає сюди-туди — // Де-то буть роботі?». Образ Івана Підкови подано широким планом. Романтичні картини козацької морської експедиції — яскравий зразок раннього Шевченкового стилю, йому, як і загалом романтизмові, властива гіперболізація, прагнення творити ідеалізовані постаті. Тут ішлося не про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію — вираження національного духу, створення українського національного міфу заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Героїзм української історії сприймався Шевченком як запорука майбутнього відродження України. Національна туга, зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та відчуженість особистості ворожому соціально несправедливому суспільству. Шевченків образ історичного минулого ґрунтувався на народних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори.

Культурні інтерпретації Музику до поеми писали М. В. Лисенко, Ф. Колесса, Я. Степовий, П. Сениця та інші. Поему ілюстрували М. Башилов, М. Микешин, С. Караффа-Корбут (1963), В. Гордійчук (1987), О. Сластіон та інші.

Примітки

Література

Шевченківська енциклопедія: в 6 т. — Т. 3: I–Л / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — К., 2013. — С. 799—802. Дзюба І. «Кобзар» // Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008. — С. 98—99. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. — Нью-Йорк — Париж — Мюнхен, 1955. — С. 82—85. Івакін Юрій Олексійович. «Іван Підкова» // Шевченківський словник. Том перший. — К., 1976. — С. 247—248. Івакін Ю. О., Смілянська В. Л. Тарас Шевченко // Історія української літератури. XIX століття: У 3 кн. Кн. 2 : Навч. посібник/ За ред. М. Т. Яценка. — К. : Либідь, 1996. — С. 103—109. Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. — К., 1964. Івакін Ю. Образний світ // Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка. — К., 1980. — С. 98. Коцюбинська М. Поетика Шевченка і український романтизм // Збірник праць шостої наукової шевченківської конференції. — К., 1958. — С. 52. Романець О. Шевченків «Іван Підкова» у літературній традиції // Збірник праць п'ятнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1968. Дзира Я. Невідомі джерела Шевченкової поеми «Іван Підкова» // Тарас Шевченко і національно-визвольні змагання українського народу: Зб. матеріалів міжнародної наукової конференції. — К., 1998. — С. 130—138.

Посилання

Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. Аудіокнига «Іван Підкова, або Виправа на Цариград» Тараса Шевченка / Читає Ірина Жук, записано ГО «Вухо», тривалість 3 год 6 хв