Аме́лія Мері Е́ргарт (; 24 липня 1897 — зникла безвісти 2 липня 1937, визнана померлою 5 січня 1939) — американська льотчиця, популяризаторка авіації, письменниця, журналістка, ораторка, феміністична ікона. Одна з перших жінок в авіації. Перша жінка, яка перелетіла Атлантичний океан. Удостоєна місця на Поверсі спадщини.
Ранні роки Народилася 24 липня 1897 року в Атчісоні, штат Канзас, у сім'ї адвоката Едвіна Ергарта та Емілії «Емі» (Отіс, 1869—1962) з сім'ї місцевого судді.
Із ранніх років мала надзвичайну на той час свободу вибору інтересів, друзів і розваг. З дитинства була чудовою наїзницею, плавала, грала в теніс і стріляла з подарованої батьком гвинтівки 22 калібру. Читати навчилася в чотири роки і з ранніх літ поглинала безліч різноманітної літератури, але вабили — книжки про великі відкриття і пригоди. Серед дітей із сусідніх вулиць була визнаним лідером і затійницею. Оцінки в школі майже завжди були відмінними, особливо з природничих наук, історії та географії. У віці десяти років Амелія бачила літак, але в той час не відчула до нього особливого інтересу.
Згодом фінансовий стан сім'ї погіршився; Едвін Ергарт почав пиячити, що поступово згубило його кар'єру. У пошуках роботи сім'я кілька разів переїжджала — спочатку в Де-Мойн (Айова), потім у Сент-Пол (Міннесота). До 1915 року родині довелося пізнати справжню бідність, коли сукні дочкам, які підростали, шили зі старих віконних фіранок. У підсумку Емі, забравши дочок, переїхала до родичів у Чикаго. Проте восени 1916 р., використавши отримані за заповітом гроші, мати відправила Амелію в елітний коледж Ogontz School у Пенсільванії.
На Різдво 1917 року, приїхавши в Торонто, щоб відвідати молодшу сестру, Амелія побачила надворі тяжко поранених солдатів, прибулих із фронтів Першої Світової війни. Враження було таким сильним, що замість повернення до школи Амелія записалася на прискорені курси медсестер і пішла у військовий шпиталь. До кінця війни здобутий досвід схиляв її до думки присвятити своє життя медицині. Проте неподалік госпіталю перебував військовий аеродром і, відвідавши кілька авіашоу, Амелія зацікавилась авіацією — що пізніше змінило її долю.
Кар'єра в авіації Певний час Ергарт вивчала в Колумбійському університеті фізику, хімію і медицину, і навіть французьку класичну літературу (знала чотири іноземні мови). У 1920 році, об'єднавшись знову, сім'я переїхала в Лос-Анджелес. На Різдво 1920 року Ергарт потрапила на виставку літальних апаратів у Лонг-Біч, штат Каліфорнія, і через кілька днів — на аеродромі Роджерс Філд вперше була в десятихвилинному польоті як пасажирка. Зачарована відчуттям польоту, вирішила навчитися літати сама, й у січні 1921 почала відвідувати уроки пілотажу.
Її першим інструктором була Аніта (Нета) Снук — одна з небагатьох у ті роки жінок-льотчиць, яка придбала неновий навчальний літак «Кертис-Гок» і заробляла ним на життя, навчаючи охочих азів льотної справи. Нета відзначила природність нової учениці, яка спокійно і впевнено почувала себе у кабіні; втім, вона побачила в ній певну схильність до авантюризму — кілька разів їй доводилося втручатися у керування, перешкоджаючи спробам Амелії пролетіти під дротами лінії електропередач поблизу аеродрому при заході на посадку.
Уроки коштували недешево, і щоб оплатити навчання, Ергарт прагнула отримати добру роботу. Вона грала на банджо в мюзик-холі, працювала фотографом, кінооператором, вчителькою, секретаркою, телефоністкою, автомеханіком і водійкою вантажівки — і водночас намагалася дізнатися усе можливе про авіацію, від теорії польоту до будови авіадвигуна. Влітку 1921 Ергарт придбала невеличкий яскраво-жовтий біплан «Кіннер Ейрстер» — перший власний літак. Нета Снук не схвалила придбання.
«Ейрстер» був єдиним примірником експериментального літака, оснащеним 3-циліндровим двигуном повітряного охолодження, — одним із перших такої конструкції у США. Один з циліндрів цього двигуна мав схильність до заклинювання; загалом же вважалося, що це суворий, небезпечний літак, нетолерантний до помилок пілотування. Проте Амелія високо оцінила придбання і проводила чимало часу у повітрі, освоюючи мистецтво повітряної акробатики під керівництвом одного з досвідчених відставних армійських пілотів.
22 жовтня 1922 р. Амелія Ергарт встановила свій перший світовий рекорд, піднявшись на висоту 14000 футів (близько 4300 м) — вище, ніж вдавалося досі жінці-пілоту. Поступово вона нарощувала професійну репутацію. Інтерес публіки до авіації був величезний, і на аеродромах Каліфорнії часто проводили авіашоу з імітацією повітряних боїв, різноманітними ризикованими трюками і змаганнями у мистецтві вищого пілотажу. Вже до кінця року Ергарт стала визнаною зіркою подібних повітряних родео, її ім'я стало дедалі частіше з'являтися в авіаційній пресі. Тоді у США для пілотування особистого літака ще не вимагалося обов'язкової формальної ліцензії. Проте 16 травня 1923 року Амелія Ергарт отримала ліцензію Національної Асоціації Аеронавтики США.
Остаточне розлучення батьків у 1924 році принесло нове погіршення фінансового стану і змусило Амелію продати літак, і вона з матір'ю поїхала у Бостон. Тут отримала роботу викладачки англійської для дітей імігрантів у дитячому будинку. Увесь час і гроші використовувала для льотної практики. Швидко стала відомою та здобула повагу в авіаційних колах, оскільки не лише добре літала, але не гидувала технічною роботою, допомагаючи механікам обслуговувати і ремонтувати літаки й авіадвигуни на аеродромі.
Після перельоту Чарльза Ліндберга через Атлантичний океан у 1927 році багата американка Емі Гест, яка жила в Англії, висловила інтерес до того, щоб стати першою жінкою, яка перетнула Атлантику повітрям. На її думку, переліт мав символізувати дружбу між Великою Британією і США. Переліт організували з відомим нью-йоркським видавцем Джорджем Палмером Путнамом. Для перельоту закупили 3-моторний «Фокер» F-VII, під назвою «Friendship» («Дружба»), і найняли пілота Вілмера Стульца і бортмеханіка Лу Гордона.
Проте, дізнавшись про приготування, родичі змусили Емі Гест відмовитись від польоту. Тоді вона вирішила підшукати «підходящу» дівчину: «американку, яка вміє пілотувати літак, має привабливу зовнішність і приємні манери». Нею виявилася Ергарт, рекомендована адміралом Р. Белкнапом, який цікавився авіацією і знав Ергарт з її авіаційної автивності в Бостоні.
У глибокому секреті, щоб не привертати уваги конкурентів, тримоторний Фокер переобладнали у майстерні біля Бостона, обладнавши всім необхідними для трансокеанського перельоту і — про всяк випадок — переоснащеним із коліс на поплавки.
Вилетівши із Ньюфаундленду 17 червня 1928 року, літак перетнув океан за 20 годин 40 хвилин і приводнився поблизу узбережжя Англії — в Беррі-Порте (Уельс). Через поєднання рідкісно поганої погоди й відсутності досвіду управління важкими багатомоторними літаками, Ергарт, на превеликий жаль, виконала цей шлях фактично у ролі пасажира. Після посадки розчаровано сказала репортерам: «Мене просто везли, як мішок із картоплею!». Ергарт прагнула перемкнути увагу преси на пілотів «Фокера», проте публіку цікавила лише «перша жінка в трансатлантичному перельоті». Проте це було реальним початком блискучої кар'єри Ергарт в авіації. Після перельоту Амелія написала про нього книгу «Двадцять годин 40 хвилин», присвятивши її дружині спонсора — Джорда Палмера Путнама.
Здобуту популярність Ергарт використовувала для активної пропаганди своїх ідей, зокрема, боротьби за рівноправність жінок і їхнє активне залучення до традиційно «чоловічих» професій, особливо в авіацію. За короткий час опублікувала у пресі багато статей про розвиток і перспективи авіації, читала публічні лекції на цю тему в багатьох містах. Ергарт не мала сумнівів щодо великого майбутнього комерційних авіаперевезень; вона стояла біля джерел організації кількох великих регулярних авіаліній США. Ергарт любила закінчувати свої привселюдні виступи фразою, зверненою до аудиторії: «До швидкої зустрічі на трансатлантичній авіалінії!»
У 1929 році Ергарт допомогла сформувати міжнародну організацію жінок-льотчиць, названу «Дев'яносто дев'ять» за кількістю перших її учасниць, й у 1930 році її було обрано першим президентом нової асоціації (її членами є тисячі жінок-льотчиць із багатьох країн світу). У тому ж році придбала новий літак «Локгід-Вега», нову швидкісну машину — така, якої потребувалось, щоб ставити рекорди і залишатися «на передній лінії» розвитку авіації. З погляду багатьох колег, вибір Ергарт, як і раніше з «Кіннером», не був безсумнівний. Одна із її головних суперниць — Елінор Сміт — вважала цей літак занадто складним у пілотуванні, а у разі вимушеної посадки — просто небезпечним. На думку Сміт, при відмові двигуна льотні якості у нього були «як у сокири, яка летить згори». Проте у 1931 році Сміт купила «Вегу», щоб спробувати здійснити на ньому перший «сольний» жіночий переліт через Атлантику, але незабаром розбила його під час посадки на аеродромі Ґарден-Сіті, Нью-Джерсі. У результаті, перший «сольний» жіночий переліт було здійснено наступного року Амелією Ергарт; пізніше вона за нагоди викупила розбиту «Вегу» Сміт, і після відновлення встановила на ній 3 світові рекорди. Поки ж Ергарт дісталася десята «Вега», випущена заводом «Локгід» у Каліфорнії. Машина довго не літала і перебувала у кепському технічному стані, але на новий літак у льотчиці не було коштів. Поєднуючи освоєння нової для себе машини з діловою поїздкою, Амелія перегнала літак на Західне узбережжя, «борючись» у дорозі із численними несправностями і важким розрегульованим керуванням. У Каліфорнії літак було оглянуто на заводі Локгід, де Вайлі Пост — льотчик-рекордсмен і «фірмовий» пілот-випробовувач Локгіда підняв його у повітря. Після посадки він заявив, що літак за технічним станом є «мотлохом», непридатним до польоту і майже некерованим. Те, що Амелія Ергарт зуміла на ньому перетнути країну і залишитися живою, він відніс до щасливого поєднання удачі та видатних здібностей льотчиці. Як наслідок, керівництво Локгіда безкоштовно замінило літак новішим.
У серпні 1929 року Ергарт брала участь у перших жіночих повітряних перегонах Каліфорнія — Огайо. Перед останнім етапом вона мала найкращий час і всі шанси на приз, проте стався нещасний випадок. При вирулюванні на старт Ергарт побачила, що у літака її головної суперниці Рут Ніколс загорівся двигун. Заглушивши мотор, Ергарт кинулася до літака Ніколс; витягла її з кабіни палаючого літака і надала першу допомогу. Коли прибули медики, вона нарешті змогла злетіти і продовжила гонку, але прийшла третьою. Незабаром Ергарт винагородила себе за втрату «золота», встановивши у листопаді 1929 р. у Каліфорнії світовий рекорд швидкості на демонстраційному примірнику «Веги» з двигуном потужністю 425 к.с., спеціально наданому керівництвом «Локгіда». Амелії вдалося розігнати літак до 197 миль на годину (попередній рекорд становив 156 миль на годину). Одночасно льотчиця далі освоювала важкі багатомоторні машини; в 1929 році отримала найбільш престижну і «професійну» Транспортну ліцензію Національної Асоціації Аеронавтики США, склавши іспити на пасажирському «Форд-Тримотор».
На початку 1931 р. Амелія Ергарт прийняла пропозицію одруження свого «прес-агента» і ділового партнера Джорджа Путнама, який на той час розлучився з першою дружиною. Винятково тиха шлюбна церемонія пройшла 7 лютого 1931 р. у невеликому домі матері Путнама у штаті Коннектикут; ніхто з преси не були допущені, і вже за 2 дні молодята повернулися до роботи. На думку більшості друзів і родичів, їхній шлюб був організований за принципами рівноправного партнерства і співробітництва, які сповідувала Амелія. Проте журналісти, не знайомі з сім'єю, були схильні описувати його як «шлюб із розрахунку». Ця версія була спростована у 2002 р., коли у розпорядження музею Університету Пардью (Індіана) була передана особиста кореспонденція Ергарт і Путнама, зокрема їхні любовні листи — які зберігалися до того часу у приватному сімейному архіві.
Зеніт кар'єри