Сухопутні війська Румунії (), також Румунська армія — наземний компонент, найбільший за чисельністю вид Збройних сил Румунії, призначений для ведення активних бойових дій на сухопутних театрах воєнних дій. Один із трьох видів Збройних сил Румунії, разом з військово-морськими та повітряними силами.
Датою заснування румунської армії вважається 24 листопада 1859 року, відразу після об'єднання Волощини та Молдови. Першим командувачем став домнітор Александру Йоан Куза, князь і перший монарх об'єднаної Румунії.
Сухопутні війська Румунії брали участь у Другій Балканській війні, в Першій світовій війні разом із силами Російської імперії протистояла Центральним державам і, незважаючи на початкові невдачі, виграла вирішальні битви під Мерешті та Мерешешті. Протягом більшої частини Другої світової війни (до 23 серпня 1944 року) румунські війська підтримували країни Осі, воюючи проти СРСР на Східному фронті. З серпня 1944 року і до кінця війни Румунія воювала проти Німеччини під контролем Радянського Союзу. Коли комуністи захопили владу після Другої світової війни, армія зазнала реорганізації та радянізації.
Після Румунської революції через брак коштів багато підрозділів було розформовано, а велика частина техніки списана та утилізована. Однак з кінця 1990-х років відбувся ряд позитивних змін, і рівень бойової готовності румунської армії значно зріс; з 1996 року військовий бюджет зріс більш ніж у чотири рази — з 636 млн дол. до 2,8 млрд дол. у 2007 році.
Сухопутні війська Румунії є основним компонентом збройних сил Румунії. В останні роки румунська армія зазнала повної професіоналізації, ліквідації загальної військової повинності та капітального оновлення оснащення, озброєння й військової техніки Сухопутних військ.
Призначення Сухопутні війська Румунії являють собою найважливіший компонент збройних сил Румунії, і призначені для здійснення різних військових дій, що мають наземний або аеромобільний характер, в будь-якій зоні чи напрямку. Сухопутні війська повинні самостійно або у взаємодії з іншими видами збройних сил Румунії організовувати та проводити операції оборонного або наступального характеру для відбиття вторгнення противника та його розгрому, будучи частиною національних або багатонаціональних військових формувань. Частина формувань румунської армії, що входять до поточного складу оперативної структури Сухопутних військ, повинна мати можливість проводити воєнні дії за межами національної території разом із міжнародними військовими силами.
Історія
Заснування румунської армії Перша спроба створити незалежну румунську армію була здійснена під час Волоської революції 1848 року Георге Магеру. Штаб армії базувався в Раурені (нині частина Римніку-Вилча). Однак Магеру наказав своїм військам розпуститись, коли османські сили прорвалися до Бухареста, щоб придушити революцію.
Сучасні Румунські сухопутні війська були сформовані в 1859 році, одразу після об'єднання Волощини з Молдовою, і ними керував домнітор Александру Йоан Куза, князь Об'єднаного князівства Волощини та Молдови до свого зречення у 1866 році. У 1877 році, за часів Російсько-турецької війни, на прохання Великого князя Росії Миколи Миколайовича, румунська армія об'єдналася з російськими військами, і на чолі з королем Каролем I брала участь у кампанії, яка згодом перейшла у війну за незалежність Румунії. Румуни брали участь в облозі Плевни та кількох інших битвах тої війни, перемогли, але зазнали близько 27 000 жертв. Відтоді і до Першої світової війни румунська армія фактично не брала активної участі у жодних серйозних воєнних діях.
Румунська армія вступила у Другу Балканську війну проти Болгарії, що дозволило Румунії анексувати Південну Добруджу (також відому як Кадрилатер). Хоча було мобілізовано близько 330 тисяч військовослужбовців, румуни зустріли невеликий опір у Болгарії, отже, це збройне зіткнення не вважається серйозним конфліктом у військовій історії Румунії. Це було пов'язано з історичними претензіями на землю, а ця територія більше не належить Румунії.
Румунія в Першій світовій війні
27 серпня 1916 року Румунське королівство, після довгих вагань та в пряме порушення таємної угоди з Троїстим союзом, оголосило війну колишнім партнерам по договору й відразу розпочало наступ на Трансильванію. Попри незначний первинний успіх, коли румунські армії (1-ша, 2-га та Північна) разом з російськими військами увійшли до Трансильванії (тоді частина Австро-Угорської імперії), на одинадцятий день наступ зупинився. Незабаром румунська армія зазнала нищівної поразки від спільних дій німецької, австро-угорської, османської та болгарської армій.
У вересні 1916 року формування 1-ї австро-угорської армії генерал-оберста фон Штрауссенбурга, посилені вісьмома німецькими дивізіями та Альпійським корпусом під загальним командуванням генерала від інфантерії фон Фалькенгайна, зупинили подальше просування румунських військ, завдали серйозного удару біля міста Хацег, а згодом під потужними ударами австро-німецьких армій румунська армія була розгромлена та відступила назад до Карпат.
Надалі австро-угорські та османські війська вторглися на південь Румунії, змусивши країну вести війну на два фронти. До кінця 1916 року Центральні держави заглибились у Румунію і завоювали південну частину країни (Волощину, включаючи Бухарест). Румунські війська на чолі з маршалом Константином Презаном відступили до північно-східної частини Румунії (Західної Молдови). За лічені місяці дві третини Румунії були окуповані противником. Улітку 1917 року Презан за сприяння майбутнього маршала генерала Іона Антонеску успішно захистив решту незайнятих територій від німецьких та австро-угорських військ на чолі з генерал-фельдмаршалом фон Макензеном. Генерал Александру Авереску очолив 2-гу румунську армію, яка 22 липня — 1 серпня 1917 року здобула перемогу у битві під Мерешті, а з 6 серпня до 8 вересня 1917 року перемогла у битві під Мерешешті.
Однак, згодом у результаті російської революції країна опинилася на краю катастрофи й на фоні подій у Російської імперії 1917 року, вимушено пішла на підписання кабального Бухарестського миру з Центральними державами.
Пізніше, після успішного наступу Антанти на Салонікському фронті, який вивів Болгарію з війни, Румунія знову вступила у війну 10 листопада 1918 року, за день до її закінчення на Заході, й вийшла переможницею у Першій світовій війні.
Інтербелум
У грудні 1918 року після завершення Першої світової війни Національні збори румунів Трансільванії та Угорщини проголосили союз з Королівством Румунія (так звана «Велика унія»). Пізніше, у квітні 1919 року, новостворена Угорська Радянська Республіка пообіцяла повернути окуповані румунами території силою, а угорські війська напали на румунські формування в Трансільванії. У серпні 1919 року румунська армія розгромила угорців і зайняла Будапешт.
У червні-липні 1940 року Червона армія провела військову операцію з метою примусової передачі Румунським королівством Бессарабії та Північної Буковини до складу СРСР. Радянською стороною ця операція планувалася як повномасштабне військове вторгнення, але за кілька годин до початку операції король Румунії Кароль II прийняв ультиматум й погодився передати ці території Радянському Союзу. Румунська армія фактично не чинила опір і відступила за річку Прут.
Румунія в Другій світовій війні
15 вересня 1940 року у Румунії було сформовано новий фашистський уряд, в якому переважали члени «Залізної Гвардії» і лідером якого став генерал (пізніше маршал) Іон Антонеску. Нове керівництво крайньо-правої фашистської організації «Залізна Гвардія» проголосило Румунське королівство націонал-легіонерською державою та зовнішньополітичний курс країни повернувся на укріплення союзу з Третім Рейхом і Королівством Італія. 23 листопада 1940 року фашистська Румунія підписала Троїстий пакт з державами Осі.
У липні 1941 року румунські війська взяли участь в операції «Барбаросса». 22 червня 1941 року з 3-ї, 4-ї армій, 2-го армійського корпусу та 11-ї піхотної дивізії були сформовані Експедиційні сили, так звана група армій «Антонеску». 2 липня румунська армія разом із військами вермахту вторглися до Радянського Союзу в Бессарабії та на півдні України. Перший наступ групи армій спільно з 11-ю німецькою армією, операція «Мюнхен», дозволив Румунії повернути територію безпосередньо на схід від Дністра, окуповану за рік до того Радами. Перші великі битви румунські війська побачили під Одесою та Севастополем, а в 1942 році під час операції «Блау» разом з іншими силами Осі румуни просунулися глибше на територію СРСР.
У листопаді 1942 року під час контрнаступу Червоної армії під Сталінградом сталася найстрашніша поразка румунських експедиційних сил на Східному фронті. Розкинуті на значних відстанях сили 3-ї армії (на північ від Сталінграда) та 4-ї армії (дислоковані на південь від Сталінграда) підпали під потужний удар значно переважаючих радянських ударних угруповань, тому румунські формування за декілька днів зазнали сукупних втрат понад 158 000 людей.
З 1944 року, у ході наступу радянських армій політична ситуація в Румунії ставала все напруженіше. Протягом квітня-травня 1944 року румунські війська на чолі з генералом Міхаєм Раковіце разом з елементами німецької 8-ї армії вели напружені бої за захист Північної Румунії під час першого радянського наступу на Ясси та Кишинів і брали участь у битвах за Тиргу-Фрумос. Наприкінці серпня 1944 року Червона армія завдала нищівної поразки німецько-румунським військам та вступила на територію Румунії. 23 серпня 1944 року у Королівстві стався переворот під проводом румунського короля Міхая I, результатом якого стало повалення уряду маршала Антонеску та створення прорадянського уряду.
Незабаром Румунія оголосила війну нацистській Німеччині, і 1-ша та 4-та румунські армії на стороні радянських військ розпочали воєнні дії проти свого колишнього союзника — вермахту. Вигнавши з Румунії останню частину німецьких військ, румунські армії продовжили наступ у країнах Східної Європи та брали участь в облозі Будапешта та Празькому наступі в травні 1945 року.
Холодна війна
Після завершення війни в Європі в ході радянської окупації Румунії під наглядом Червоної Армії пройшла повна реорганізація сухопутних військ Румунії. Спочатку з лав армії були вигнані усі про-німецькі налаштовані елементи. Ще в 1944—1945 роках із румунських добровольців було сформовано дві дивізії — колишні військовополонені, які навчалися та виховувалися в Радянському Союзі під час війни, а також багато комуністичних активістів. Однією була 1-ша румунська добровольча піхотна дивізія імені Т. Владимиреску під командуванням полковника Ніколае Камбря, та другою — 2-га румунська добровольча піхотна дивізія «Хорія, Клошка та Кришана» під командуванням генерала Міхая Ласкера (який згодом з 1946 по 1947 рік був міністром оборони Румунії). Ці два формування стали ядром нових сухопутних військ Румунії під контролем СРСР. Під час повоєнної реорганізації Сухопутних військ проведені кардинальні зміни у кавалерії, але цей рід військ зник у листопаді 1954 року після розформування останнього кавалерійського з'єднання — 59-ї кавалерійської дивізії в Ораді.
Після того, як Румунська робоча партія захопила політичну владу, розпочалася радянізація армії під наглядом нового міністра оборони Еміля Боднераша. 30 % офіцерів та унтер-офіцерів (переважно досвідчені солдати та потенційне джерело опозиції) були звільнені з військової служби за свої політичні погляди та походження. На початку холодної війни відбувалося копіювання радянської моделі військово-політичної організації та зміна військової доктрини ведення бойових дій, у контексті інтеграції Румунії в стратегічну систему Радянського Союзу.