Павло́ Макс́имович Ко́вжун ( , с. Костюшки, нині Овруцький район, Житомирська область — , Львів) — український графік, маляр і мистецтвознавець, спершу представник футуризму, у 1920-х — конструктивізму з використанням елементів українського бароко. Учасник Перших Визвольних змагань 1917—1921 років.
Життєпис Павло Ковжун Народився 3 жовтня 1896 року в селі Костюшках на Волині. Батько його, Максим, був лікарем (помер 1919 року), мати — Марія з Пеньковських.
Професійні обов'язки батька зв'язали дитячі роки Павла з Білою Церквою, а хлопчачі і молодечі з Ак Мечетом у Криму. Там же почав Павло свою шкільну освіту, яку закінчив 1914 року на малярському відділі художнього училища в Києві.
Київський період Першими учителями Ковжуна-маляра були: Григорій Дядченко, Микола Пимоненко, Іван Макушенко, Ганна Крюгер-Прахова, Іван Селезньов і Олександр Мурашко. Разом з ними на Ковжуна впливали такі його товариші: Охрім Судомора, Крижанівський, Роберт Лісовський, Василь Семенко та Іван Кавалерідзе. Крім цього понад мистецьким Києвом ширяли імена петербурзьких знаменитостей, як: Білібін, Реріх і Нарбут. Поза школою, в якій покутували ще останні відгомони сецесії й малярського «народництва», передискутовувалися проблеми модного в передвоєнних роках футуризму.
Восени 1913 року (за іншими даними в лютому 1914-го) Ковжун разом з братами Василем та Михайлем Семенками створили перший футуристичний мистецький гурток «Кверо». У стилі футуризму були перші графічні праці Ковжуна, опубліковані в 2-му збірнику Гуртка (Місто, Вулиця, Танго і Пейсаж).
Вимоги мистецького оформлення тогочасної української книжки й журналу в Києві викликали в нього зацікавлення бароковою добою української графіки. В дусі прогомонілої сецесії скомпонував Ковжун першу свою книжкову обгортку для Винниченкового «Хведька Халамидника», в дусі змодернізованого українського бароко стилізував заставки, ініціали й кінцівки для цілої низки київських журналів, як «Огні», «Маяк», «Дзвін» і «Сяйво». Бароко, сецесія й футуризм довго змагаються в графічній творчості молодого Ковжуна, поки зустріч з Нарбутом не прикувала його на довший час до переможного поїзду «нарбутизму».
Перший публічний виступ на Українській Виставі Картин у Полтаві здобув Ковжунові умовне признання з уст Дмитра Антоновича, другий, на 3-й виставці картин мистців-киян був його блискучою перемогою. П'ятнадцять виставлених тоді графічних робіт Ковжуна закуплено до кращих київських збірок, а вся преса була переповнена похвалами для молодого мистця.
Перша світова війна й визвольні змагання Мобілізація на Першу світову війну заскочила Ковжуна в Криму. Закінчив 6-місячний курс 2-ї школи прапорщиків південно-західного фронту в Житомирі. 1915 року опинився на Румунському фронті. Був двічі поранений. Вибираючись на фронт познайомився з ріднею своєї майбутньої дружини Тамари Ковалевської.
На фронті, здебільша в перших бойових лініях, пробув Ковжун до Жовтневого перевороту й розвалу царської армії. Наприкінці війни редагував газету «Козацька думка» (орган 26-го Українського корпусу) у Могилеві.
Війна, мобілізація, побут на фронті, а відтак пропагандивна праця в українських частинах царської армії, не ослабили в Ковжуна зацікавлення для мистецтва ні на хвилину. Як тільки опинився в Києві (в 1917 р.), поруч з обов'язками старшини, сповняє обов'язки маляра-графіка й мистця-організатора.
1918 року працював у Інформаційному бюро Сірої дивізії. Брав участь у бойових діях проти Першої радянської української дивізії та червоноармійців на півночі Правобережної України. У квітні 1919 був учасником боїв на польському фронті.
Ковжунові, що ознайомився на фронті з тайнами друкарсько-видавничої справи, припала роль видавничо-графічного оформлювання книг та журналів. Одночасно Ковжун пробує скористати з побуту й праці Нарбута в Києві. Записується в його майстерню при новозаснованій Академії Мистецтв, але скористати з професорської допомоги Нарбута йому таки не доводиться. Обов'язки старшини відривають його від справ мистецтва й нарешті примушують до еміграції поза Збруч.
Після поразки Армії УНР перебував у таборі в Пикуличах.
Працював у Перемишлі в мистецькій майстерні, яку організував колишній командир Сірої дивізії Борис Палій-Неїло.
Львівський період Восени 1921 року Ковжун разом з сім'єю оселився у Львові на Знесінні.
Першим з головніших етапів праці Ковжуна для мистецької культури Галичини був літературно-мистецький місячник «Митуса», якого чотири зшитки появилися продовж січня—квітня 1922 р. Поруч Романа Купчинського й Василя Бобинського, був Ковжун членом його редакційної колегії; йому теж слід приписати заслугу доволі небуденного типографічного оформлення видавництва.
З черги ілюструє Ковжун. сатирично-гумористичний журнал «Будяк», робить обгортки та заставки для видань «Червоної Калини» й «Просвіти», але найвищого рівня свого технічного уміння й творчої інвенції досягає в цілому циклю обгорток для перевидаваних Ф. Федорцевим творів Івана Франка.
1922 року[ О. В. Корнієвська. Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ) // ] за активної співучасті Ковжуна повстав у Львові «Гурток діячів українського мистецтва». Головою його вибрано Петра Холодного, а Ковжун, як член Виділу, був найактивнішим його членом і співучасником усіх його імпрез.
Першою з них була виставка, організована в червні 1922 року. Ковжун був у її журі, а також представив на ній свої твори.
Спочатку пробував заробляти на життя копіями з найпопулярніших картин. У 1922-1924 роках Федь Федорців здійснив перевидання творів Івана Франка, для якого Ковжун виконав графічний дизайн 7 обкладинок у стилі ар деко. Також Ковжун виконав обкладинки до чотирьох випусків Франкових казок, що вийшли друком у той самий час.
Але й успіх книжкових та журнальних обкладинок не міг забезпечити прожитку, тому доводилось «доробляти» малюванням церков.
1928 року об'єднався з Михайлом Осінчуком у малярську спілку. Разом вони створили 12 (за іншими даними 20) поліхромій в українському візантійському стилі в церквах: Покрови Пресвятої Богородиці в Гримайлові (влітку 1928), Пресвятої Трійці в Озерні (1929), апостолів Петра і Павла у Сокалі (1929—1933), Архистратига Михаїла в Зашкові, Різдва Пречистої Діви Марії у Долині (1931), Різдва Пречистої Діви Марії в Миклашеві (1932), Наконечне (1937), Архистратига Михаїла в Калуші (1938), Святого Іллі в Стоянові (1934) та мистецьких монографій.
1931 року зароблені розписом церков кошти дозволили митцям вирушити в подорож Італією та Францією.
В 1937 р. відбув Ковжун поїздку до Берліна, де в Українському Науковому Інституті прочитав серію викладів про українське мистецтво, виданих пізніш друкованим конспектом, що досі залишається може єдиною спробою класифікації сучасного українського мистецтва.
У Берліні перебував мистець уже хворий, з докучливою шлунковою недугою, що сильно дезорганізувала його мистецьку працю. Ця недуга й була причиною загального фізичного ослаблення, що стало пізніш вирішальним у критичних днях 13—15 травня 1939 р., коли то організм був безсильний реагувати на гостре запалення легенів і привів до катастрофи.
У другій виставці «Гуртка», що відбулася в травні 1923 року, взяв Ковжун ще живішу участь, як у попередній, виставляючи свої олійні етюди, оригінали книжкових обгорток, видавничих марок, заставок та карикатур. Кількість і якість його графічних експонатів не залишала вже найменшого сумніву про керівну роль Ковжуна в графічному оформленні українського друку.
У третій (1924) та четвертій (1927) виставках «Гуртка» Ковжун уже участи не брав. В лоні «Гуртка» почалася криза — частина його членів-основників станула збоку, частина залишилася на старих позиціях, а частина висунула гасло перебудови нашого мистецького життя на нових, західно-європейських засадах. Провідником тих останніх був Ковжун.
Та поки його гасло можна було зреалізувати, Ковжун не покладав рук, при чому вже відтоді помітна в нього характеристична переміна: Графічне перо й малярський пензель чимраз рідше служать йому до праці над власним самовдосконаленням. Здебільша користується він ними для заробітку, а майже всю свою енергію та інвенцію повертає на організацію мистецького життя і пропаганду українського мистецтва.
Очевидно, від першого свого виступу на галицькому ґрунті до останніх днів життя Ковжун остає на першому пляні, як безконкуренційний мистець книжки й такий же маляр-декоратор, але все, що він у тому напрямі дає, повстає якось між іншими, твориться на маргінесі мистецької організації й пропаганди, що від занепаду «Гуртка» та народження АНУМ-у захопило його цілого. Його Графічний дорібок, помножуваний наче автоматично з року на рік, здобуває стільки питомого тягару, що навіть без його особливих заходів і ініціативи здобуває перше місце в цілій низці виставок, організованих у краю і закордоном.
Так було з участю експонатів Ковжуна на графічних виставах у Празі (1924), Брюсселі (1927), Лос-Анджелес (1931), в Берліні (1933) і Римі (1938).
В міжчасі здобувся Ковжун на дві монументальні публікації, в яких його графічний талант заблис усіми веселковими барвами. Перша — це збірка його графік, друга — це «Екслібріс», найвибагливіша з українських книг двох останніх десятиліть.
«Графіки» появилися в 1924 р., себто приблизно в десятиліття першого публічного виступу Ковжуна. З того часу проминуло нових п'ятнадцять літ. Та хоч тих п'ятнадцять років збагатили скарбницю Ковжунового графічного надбання кількакратно, то суттєво й формально не вийшло воно надто далеко поза раз накреслені межі. Кубізм і бароко, експресіонізм і конструктивізм, раз читка <і ядерна, то знов нервозна і розхристана лінія, при заєдно незрівняній фінезії графічної каліграфії — оце характеристичні елементи графіки Ковжуна, як цілости.
Одною з ділянок графічної тематики Ковжуна став екслібріс. Монументом цього шляхетного Ковжунового змагання був його «Екслібріс» (1932 р.). Громадянство, що про його бібліофільство можна говорити тільки з гіркою усмішкою на устах, діждалося репрезентаційного і люксусового видання, що перед здивованими чужинцями свідчило про «розцвіт» нашого бібліофільства, а графічну культуру української книжки, з одного маху, підтягло до європейського рівня. Об'єктивно дивлячись на справу, зродила цей збірник не пекуча необхідність, але амбіція… Ковжуна, який вірив у те; що поставивши громадянство перед доконаний факт, втягне його в орбіту мистецьких зацікавлень та естетичних переживань, з якими нерозривно зв'язана культура книжки і друку сучасної Европи. До речі, «Екслібріс» не стався зворотним пунктом у нашому книголюбстві, але на фронті нашої мистецької репрезентації і пропаганди серед чужинців зайняв одно з чолових місць. А про це в першу чергу Ковжунові й ішло…
Для тієї ж мети організував Ковжун участь українських екслібристів у Виставі Словянського Екслібрісу у Львові (1930). Низка експонатів, як з совєтської України, так і з Галичини, вдаряв своєю новочасною культурою і фінезією. З галицьких графіків визначався перш-за-все П. Ковжун, що в тій ділянці виявив себе мистцем дуже високої міри". Не меншою радістю сповнила серце Ковжуна ціла бібліотека рецензій на українську графічну виставу в Берліні (1933) і то не тільки тому, що одним з чолових героїв тої вистави був сам Ковжун. його радував успіх української Графіки, для якої він пожертвував львину частину часу, енергії й інвенції, що були йому так дуже потрібні для власної творчости.
АНУМ 1930 року влаштував Ковжун посмертну виставу свого приятеля Василя Крижанівського, а 1931-го разом з іншими мистцями остаточно оформив Асоціацію незалежних українських мистців, яка того самого року виступила перед громадянством із своєю 1-ю виставкою.