Східне Франкське королівство (; ) — держава, створена в результаті Верденського розділу 843 року Франкської імперії як спадкове володіння Людовика II Німецького. Королівство включало території на схід від Рейну і на північ від Альп. Східне Франкське королівство було попередником Священної Римської імперії та сучасної Німеччини.

Хронологічні та географічні рамки

Найчастіше період існування Східно-Франкського королівства обмежують, з одного боку, Верденським договором 843 року, а з іншого — 919 роком, коли було вперше згадано вираз regnum teutonicorum (Німецьке королівство). А саме, під 919 роком в Зальцбурзьких анналах записано, що Арнульфа, герцога Баварії, було обрано правителем Німецького королівства (). Але офіційний титул королів залишався «король східних франків» ( або просто rex Francorum) аж до 962 року, коли король Оттон I прийняв титул «імператор римлян і франків» (). Тому іноді історики тимчасовими рамками існування Східно-Франкського королівства вважають 843—962 роки.

Територія держави була відносно стабільною і мала тенденцію до розширення: 870 року була приєднана східна частина Лотаринзького королівства, включаючи Нідерланди, Ельзас і власне Лотарингію, почалася колонізація населених слов'янами земель уздовж Ельби, королі східних франків намагалися встановити сюзеренітет над Великоморавською державою.

Столицею Східно-Франкського королівства при Людовику Німецькому став Регенсбург.

Сепаратизм і тенденції інтеграції

Головною особливістю Східно-Франкського королівства був той факт, що воно фактично складалося з п'яти великих племінних герцогств: Саксонія, Баварія, Франконія, Швабія та Тюрингія (пізніше до них додалася Лотарингія), що були відносно однорідними у племінному складі напівнезалежними князівствами. Менше, ніж у Західно-Франкському королівстві вплив римських державно-правових інститутів і тривале збереження племінних відносин зумовили відносну відсталість соціально-політичного розвитку Східно-Франкського королівства від свого західного сусіда. Племінні герцоги були реальним джерелом влади в державі, в той час як влада короля виявилася досить обмеженою і сильно залежною від найбільших феодалів країни. Цьому сприяло також відсутність у Східно-Франкському королівстві великого земельного домену короля і необхідність опори на військові сили герцогів в питаннях зовнішньої політики.

Єдність держави підтримувалася, перш за все, правителями дому Каролінгів, а також адміністративними інститутами і широким прошарком аристократії франків, успадкованої Східно-Франкським королівством від імперії Карла Великого. Протягом IX століття паралельно з процесом консолідації влади в герцогстві розвивалося усвідомлення єдності німецької нації і держави. Східно-Франкське королівство за етнічним складом було набагато більш однорідним, ніж інші держави, утворені на руїнах Франкської імперії. Крім того, земельні володіння церкви і аристократії були розкидані по території всіх герцогств, що також створювало передумови для об'єднання.

Соціальні інститути

Процеси феодалізації в Східно-Франкському королівстві розвивалися більш повільними темпами, ніж в Західно-Франкському. Особливо це характерно для північних областей країни — Саксонії, Фризії. Процес закріпачення селян у королівстві знаходився ще в початковій стадії і в багатьох регіонах зберігалося досить широкий шар вільного селянства (Швабія, Саксонія, Тіроль). Суттєвим також є довготривале панування алодіальної земельної власності і відносно повільний процес її витіснення ленними відносинами, заснованими на умовному феодальному триманні. Більш того, ленна система Східно-Франкського королівства носила неспадковий характер: ф'єфи скаржилися, звичайно, наближеним короля чи герцога на термін несення ними служби без права передачі в спадщину. Судовий імунітет феодалів також не отримав такої повноти оформлення, яка спостерігалася в західно-франкських землях, і прерогатива рішення основного обсягу конфліктів і справ залишалася за королем і його представниками — графами.

Східно-Франкське королівство було спадковою монархією: влада передавалася від батька до сина в молодшої лінії династії Каролінгів — нащадків Людовика II Німецького. До кінця IX століття сформувався принцип неподільності держави, влада в якому повинна була успадковуватися старшим сином померлого монарха. Припинення німецької лінії Каролінгів в 911 р. не призвело до переходу престолу до французьких Каролінгів: східно-франкська шляхта обрала своїм правителем саксонського герцога Конрада I, закріпивши, таким чином, право німецьких князів на обрання наступника короля в разі відсутності прямого спадкоємця у померлого монарха.

Політичний розвиток Засновником Східно-Франкського королівства був Людовик II Німецький (804—876), у період правління якого це державне утворення отримало суверенітет і конституційну цілісність. Король досить успішно воював на східному кордоні держави, підкоривши ободритів і встановивши сюзеренітет над Великою Моравією, проте його спроби відновити єдність імперії Карла Великого не увінчалися успіхом. Війна із Західно-Франкським королівством за спадщину лінії Лотара I завершилася підписанням Мерзенського договору 870 року, відповідно до якого до Східно-Франкського королівства відійшла східна частина Лотарингії. Наприкінці правління Людовіка II король, дотримуючись давньої традиції Каролінгів і поступаючись збройним вимогам своїх синів, розділив монархію на три частини, передавши Баварію старшому синові Карломану, Саксонію — середньому Людовику III, а Швабію з Лотарингією — молодшому Карлу III Товстому.

Наприкінці 870-х знову загострилася боротьба із Західно-Франкським королівством за владу над Лотарингією.

У 876 році війська Людовика III здобули перемогу над західно-франкською армією Карла II Лисого в битві при Андернасі, що закріпило територію Лотарингії за Німеччиною. За угодою в Рібермоні (880) було встановлено кордон між королівствами західних і східних франків, що проіснував до XIV століття. Серйознішою для держави стала загроза вторгнення вікінгів: з середини IX століття норвезькі і данські флотилії норманів регулярно плюндрували північнонімецькі землі, практично не зустрічаючи опору центральної влади. Незважаючи на окремі успіхи Людовика III і Карла III, в цілому, через економічну слабкість держави і складнощі з мобілізацією військових сил, організувати рішучої відсічі вікінгам не вдавалося.

При Карлі III Товстому (882—887) вперше з часів Людовика I Благочестивого всі частини імперії Каролінгів були об'єднані ненадовго: 879 року Карл Товстий успадкував Італію і титул імператора, а 884 року престол Західно-Франкського королівства. Але новий монарх виявився досить слабким правителем і не зміг організувати відсічі вторгненню вікінгів, які 886 року дійшли до Парижа. 887 року в Південно-Східній Німеччині проти нього вибухнуло повстання на чолі якого став Арнульф Каринтійський, незаконний син короля Карломана, який захопив владу в Східно-Франкському королівстві.

У період правління Арнульфа (887—899) Східно-Франкське королівство пережило період підйому: йому вдалося встановити принцип неподільності держави, підкорити своїй владі племінних герцогів і дати відсіч норманам.

У 895 році Арнульф завоював Італію і був коронований імператором, поклавши, таким чином, початок майже тисячолітній історії об'єднання титулів імператора Римської імперії і короля Німеччини. Менш вдалими були війни Арнульфа зі слов'янами Великоморавської держави і угорцями, які осіли з 895 року в Середньому Подунав'ї, і почали здійснювати грабіжницькі рейди на німецькі землі.

Наступник Арнульфа, його малолітній син Людовик IV Дитя знаходився під повним контролем найбільших німецьких князів і єпископів. Влада племінних герцогів знову посилилася, тоді як механізми королівської влади виявилися ослабленими. Положення ускладнювалося безперервними війнами з угорцями, які повністю знищили систему оборони південно-східних кордонів держави. Ініціатива з невілювання зовнішньої загрози й підтримки державної влади перейшла до регіональних правителів: герцогів Баварії, Саксонії, Франконії. Зі смертю Людовіка IV в 911 році німецька лінія Каролінгів припинилася. На раді в Форхгеймі князі Східно-Франкського королівства обрали новим монархом Конрада I, герцога Франконії і племінника померлого короля. Владні повноваження узурпували регіональні правителі, центральна влада практично перестала контролювати стан справ у герцогствах.

Конрад I помер, заповідаючи престол герцогу Саксонії Генріху I Птахолову (918-936), який був обраний королем в 919 році. Але частина феодалів не визнала Генріха, обравши в 919 році королем Арнульфа Злого, герцога Баварії. У літописному запису про цей факт вперше було згадано вираз «Німецьке королівство» (), що нерідко вважається моментом виникнення на місці Східно-Франкського королівства нової держави — Німецького королівства.

У 921 році Арнульф Злий визнав короля Генріха I Птахолова. У тому ж 921 Генріх уклав в Бонні договір з королем Західно-Франкського королівства Карлом Простуватим. При цьому Генріх іменувався королем східних франків ().

У 936 році після смерті Генріха I королем Східно-Франкського королівства був обраний його син Оттон I.

У 962 році Оттон I прийняв титул «імператор римлян і франків» (). Цей рік вважається роком заснування «Священної Римської імперії».

Джерела

Див. також Франки Західне Франкське королівство