Економіка Стародавнього Риму — система економічних відносин, що розвивалася з царського періоду до імперського. Вона базувалася на рабовласництві, основою було сільське господарство й скотарство, в меншій мірі торгівля, фінанси, добування металів, ремісництво.
Історія На початку залізного віку (ІХ ст. до н. е.) економіка народів центральної Італії базувалася майже виключно на продуктах скотарства та землеробства. Це була натуральна економіка: призначенням продукції було насправді сімейне або племінне власне споживання. Рим розвинувся завдяки своєму розташуванню на торговельному шляху між етруськими містами та грецькими колоніями Кампанії по маршруту північ-південь. Саме в перетині річки Тибр було вигідне розташування, оскільки тут спочатку купці зупинялися, а потім торгували між собою. До того ж пагорби Риму було вкрито лісами, де було багато дичини, ягід та джерел питної води. Тому вже в економіці царського Риму торгівля відіграла ключову роль.
Економіка республіканської доби Стародавнього Риму (з V до І століття до н. е.) переважно ґрунтувалася на виробництві та розподілі сільськогосподарської продукції (значна частина виробництва була спрямоване на власне споживання). Клас аристократів (патриціїв), який на той час відповідав найбагатшому соціальному класу, складався переважно з великих землевласників, які особисто стежили за управлінням господарств (віллами). Лише в пізньореспубліканську добу соціальний клас торгівців, ремісників і фінансистів, вихідці якого були зі стану вершників або з вільновідпущеників, набув значної ваги.
У перші два століття Римської імперії розвиток економіки фактично ґрунтувався на військових завоюваннях, які забезпечували розподіл землі легіонерам чи заможним сенаторам, товарами, якими можна торгувати, а рабів без особливих витрат використовувати. Насправді він залишався в стані застою, який став занепадом (занепадом сільськогосподарського виробництва та скороченням великих торгових потоків) із закінченням фази великих завойовницьких воєн (II ст. н. е.). Зрештою Римська імперія, з одного боку, виявилася нездатною досягти ендогенного економічного розвитку (не залежного від завоювань), та вирішити проблему збільшення державних витрат, насамперед на військо та апарат чиновників. Серйозна криза, що виникла, поступово призвела до її економіного занепаду. Справу довершили вторгнення германських та інших племен.
Населення Демографічний стан царського періоду оцінити доволі важко. Ймовірно в цей період кількість населення становило від 2 до 10 тис. осіб. Також замало відомостей про республіканський період.
Оцінки населення Римської імперії коливаються від 60-70 млн до 100 млн осіб. Найбільшими міста та економічними центрами відповідно були Рим (1—1,5 млн осіб), Александрія Єгипетська (0,5—1 млн.), Новий Рим (0,5 млн.), Антіохія (400 тис. осіб), Карфаген (бл. 300 тис. осіб), Лептіс-Магна і Аквілея (по 100 тис. осіб), Немаус і Капуя (по 70 тис. осіб), Августа Треверорум, Коринф і Медіолан (по. 50 тис.) Війни з Парфією та маркоманами, потім внутрішні війни, втрата декількох провінцій, найбільшими з яких були 3 досить щільно населенні дакійські, епідемії 250—270 років зменшило населення імперії до близько від 50 до 80 млн.
Основні галузі
Землеробство
У царський період й ранню республіканську добу найпоширенішою формою ведення господарства, яке базувалося на невеликій власності, де римський громадянин особисто працював у господарстві за допомогою рабів чи самозайнятих робітників. На ринок потрапила лише незначна частина сільськогосподарської продукції, більшість призначалася на потреби родини. В цей період основною кульутрою була пшениця.
Починаючи з ІІ століття до н. е. безперервні війни призвели до того, що дрібні власники, які становили основу давньоримської армії в цей період, тривалий час були відірвані від своїх ділянок, внаслідок чого їх господарства погано оброблялися або не могли сплачувати державні податки. Наслідком цього було розорення. Також значний удар по дрібному власнику землі завдали військові дії Ганнібала під час Другої пунічної війни, який сплюндрував значні області в центральній та південній Італії.
Перемоги Риму призвели до того, що збільшилося кількість рабів, яких переважно застосовували в обробці землі великі землевласники. Таким чином, дрібні господарі не витримували конкуренції з цією майже безкоштовною робочою силою. До цього додалося ввезення великих обсягів дешевої продукції з підкорених областей з-поза меж Італії. Більшість наймалися до великих землевласників, або поповнювали ряди міського плебсу, насамперед пролетаріату.
Втім така ситуація викликала соціальне напруження. Цю проблему спробував розв'язати Тиберій Семпроній Гракх, що намагався провести закон, відповідно до якого впроваджувалося обмеження володіння державною землею в розмірі 125 га і перерозподілив надлишки земель для розорених селян. Родина могла мати 500 югерів землі плюс 250 на кожну дитину, але не більше 1000. Конфісковану землю треба було розподілити так, щоб у кожної родини селянського населення було 30 югерів (7,5 га). Внаслідок спротиву великих землевласників реформа виявилася урізаною, що не вирішило проблеми. Сам Гракх загинув у боротьбі з нобілями.
Проблема володіння землею, наділення нею римських громадян, насамперед легіонерів, залишалася гострою протягом усієї республіканської доби, й навіть на початку Римської імперії.
З Пізньої Республіки сільськогосподарське виробництво все більше концентрувалося в латифундіях і сільських віллах (Італія, Сицилія, провінції Африка, Азія, Ближня і Дальня Іспанія, Нарбоннська Галлія, Ахайя), де рабська праця була організована високоефективно для того, щоб зробити надмірну продукцію для продажу на міських ринках. В інших підкорених землях переважно залишалося традиційне ведення господарства (дрібні або середні власники, родове або плем'яне володіння тощо). Найбільший розквіт імперської економіки припав на II ст. н. е.
Важливим стимулом збільшення продуктів землеробства була давньоримська армія, яка постійно потребувала великої кількості харчів, а також інших товарів. Розташування легіонів в різних частинах імперії, а особливо на кордонах сприяло налагодженню шляхів та засобів доправляння продуктів до військових таборів.
Майбутній занепад імперської економіки був також наслідком поступового занепаду сільського господарства, яке поступово втрачало можливість забезпечувати міські ринки. Крім того, оскільки сільське господарство дозволило знизити прибуток від торговельних та лихварських позик, великі землевласники не бажали вкладати гроші для підвищення продуктивності своїх земель. Виробнича криза проявилася у ІІІ ст., до якої додалася політична нестабільність, постійне збільшення оподаткування, інфляція (ціни у порівнянні з II ст. зросли в 80 разів), війни з Парфянами, напади германських племен, насамперед готів і герулів.
Впровадження колонату дозволили відновити виробництво раніше занедбаної землі, оскільки тепер раб мав більше стимулів обробляти землю. Втім навіть колонат не вирішив сільськогосподарської кризи. Багато людей, роздратовані війнами та надмірністю оподаткування, почали організовувати банди грабіжників, що з III ст. набули розмаху. До цього додалося відволікання армій на боротьбу за владу. Багато легіонерів військ претендентів або повалених імператорів також йшли в ліси та гори, поповнюючи банди, які завдавали шкоди торгівцям на шляхах. Навіть в IV ст. 80 % населення залежало від натурального сільського господарства.
Зернові Вирощували переважно пщеницю і ячмінь. Пшениця м'яка вирощувалась там, де особливо придатними були ґрунт та клімат (Галлія та Північна Італія). У більш сухих районах замість цього вирощували тверду пшеницю. У більш холодних і вологих регіонах звичайно вирощували спельту. В свою чергу ячмінь культивували там, де ґрунт не був дуже родючим для вирощування пшениці.
Давні римляни знали різні типи оранки для різної типології оранки. У багатьох районах Італії відбулося підвищення прибутковості завдяки більш інтенсивній оранці, що робилася на більшій глибині та в довгостроковій перспективі. Гній також застосовували як добрива, особливо навколо Середземноморського басейну. Деякі території були тоді надзвичайно родючі, наприклад, долина Нілу в Єгипті, де зрошення було природним. На деяких територіях, таких як Палестина, пшеницю вирощували щорічно.
Коефіцієнт посіву та врожаю зазвичай становив 3:8, а в деяких районах, таких як Етрурія, воно могло досягти співвідношення 1:15. У Палестині виробничий коефіцієнт становив 1:7, тоді як у Греції 4,5:7.
В імперський період 80 тис. тонн пшениці щороку перевозили з Олександрії до Остії. Торгові кораблі з пшеницею часто супроводжувались римським військовим флотом для захисту від піратів. Потім пшеницю помістили у велетенські комори (хореа) у порту Остія (розмірами 120х80 м).
Вирощування оливок Основними регіонами, де вирощували оливки були Апулія, Нова Африка, Триполітанія, Дальня Іспанія (в подальшому Бетіка), Тарраконськ Іспанія. З II ст. н.е. найбільшим виробликом оливкової олії стала провінція Бетіка. Оливки були одним з важливіших продуктів, оскільки все готувалося на оливковій олії (давні римляни та більшість підвладних народів не використовували вершкове масло). Також олія застосовувалася для ламп й змащування тіла.
Оливкове дерево вирощували технікою терасування. Марк Порцій Катон Старший стверджував, що лози та оливкові дерева є найприбутковішими культурами, приріст прибутку становить від 7 до 10 %. Кожний дорослий мешканець Риму щорічно вживав близько 22 л олії.
Оливкові плантації знаходилися в руках великих господарів, оскільки дрібні власники не могли нести значних витрат, пов'язаних з придбанням та утримання дорогого обладнання, зокрема спеціальних млинів для віджиму та печей для виготовлення амфор для олії.
Виноробство
Виноград в майже кожному господарстві стали вирощували після підкорення Кампанії та Великої Греції (III ст. до н. е.). Тоді ж у греків навчилися технікам виготовлення та культурі споживання вина. Втім виноробство у великих кількостях тривалий час було монополією великих господарств, вважалося елітарним продуктом. Виноградну лозу вирощували технікою терасування.
З часу утворення Римської імперії відбувся поштовх до виробництва вина, який перейшов від елітарного продукту до перетворення напою для щоденного вживання. Згідно Колумелли гарний ґрунт міг давати до 1750 літрів вина з 1 югера. Вирощування виноградної лози стає особливо вигідним, тому у 90 році імператор Доміціан був змушений видати едикт, який, залежно від провінцій, обмежив урожай винограду наполовину від початкового розширення виноградників. В результаті виноробство розширюється на Піреннеях та в Галлії, насамперед в сучасній Шампані та Гасконі.
Завдяки техніці консервування (особливо кипіння), вино було сиропоподібною речовиною, дуже солодкою і дуже міцною. Тому потрібно було розводити його водою і додати мед або спеції, щоб отримати більш приємний смак.
В ранньоімперську добу особливо відомими були італійські вина південного Лаціуму та Північної Кампанії, такі як цекубське, фунданське, сетінське, фалернське й альбанське. Починаючи з II століття виноградарство широко поширилося в районі між річками Мозель та Рейн. Втім італійські вина становили основу виробництва. Так, в імперський період їх завозили до Галлії у кількості 120 тис. гектолітрів на рік.
Овочівництво В царській та республіканській період овочі переважно вирощували для власних потреб. Їх перелік був доволі невеликим. Зростання міст в пізньоримський період призвів до створення відповідних садів, де вирощували бобові (квасолю, горох, нут), капусту, цибулю-порей, спаржу, салат, коренеплоди (селеру, цибулю, фенхель, редьку), лікарські трави та спеції (гірчицю, чебрець, м'яту, кмин, червіль), мальву, люльник тощо. Сівозміна була здійснена таким чином, щоб сад можна було використовувати цілий рік.
Скотарство