Жи́льжа — село Рівненської області, що знаходиться на відстані 26 км. від колишнього районного центру м. Костопіль і відноситься до Деражненської сільської громади (до 2016 р. до Дюксинської сільської ради). У селі є дві вулиці: Незалежності і Прибережна. Дворів – 45, населення – 145 чол. Мальовниче село Жильжа з трьох боків оточене лісом. Посеред села протікає річечка Жильжанка, на берегах якої є багато джерел; є став, орендований.
Походження назви Серед хвойних лісів у мальовничому куточку України розташувалося невеличке село. Ім’я йому Жильжа. У жодному із словників не знайдеш походження цього слова. Звідки, з яких давніх-давен озвалося воно у людських серцях? Кажуть, п’ять, а то й вісім віків звучить на цій землі. Хто вони були, оті перші жильжани і звідки прийшли у лісову тишу?
У давні часи українські села і міста потерпали від набігів татар. Люди змушені були покидати свої нажитки і шукати прихистку у предковічних лісах. Щоб зберегти своїх дітей, щоб ростити хліб, щоб радіти життю.Землі тут не дуже родючі, але перші жильжани і не шукали легку здобич. Вони мріяли жити у мирі та злагоді. Мабуть, саме від слів «жити», «життя», «жильці» і пішла назва села Жильжа.
Ще однією версією походження назви села є припущення старожилів про те, що серед прийдешніх був дуже міцний жиловатий чоловік. Можливо й з ним пов’язана назва села.
Історія села В історичних документах згадки про село важко знайти, хоча за переказами старожилів воно вже існувало у XVI ст.
Період XVI-XVII ст. видався смутним в історії нашого краю. Серед багатьох його бід найбільше дошкуляли татарська займанщина. Набіги татарських завойовників були тоді справжньою трагедією для Волині (50-60-і рр. XVI ст.).
Хроніки та акти тієї епохи зафіксували численні напади татар на Рівне та навколишні села. Найбільш беззахисними перед страхітливими нападами були села. Вороги їх буквально змітали, а людей забирали у жахливу неволю. Відновлювати життя в таких умовах було украй тяжко. Люди залишали все. Очевидно ці події і стали причиною утворення нових поселень, одним з яких стало село Жильжа.
У ті далекі часи людям жилося дуже важко. Село лише починало розростатись. Людям доводилось розкорчовувати ліси, готувати поля для засівів. Справжнім рятівником для них став ліс, адже там багато грибів і різних ягід. А ще могли полювати на тварин, у місцевій річці та болотах ловити рибу. Пізніше важливу роль відіграло домашнє господарство. Люди тримали волів, коней, корів, овечок та різну птицю. Займалися в основному землеробством. Знаряддя праці були дерев’яні, тому обробляти землю було дуже важко. Нелегкою була доля жінки. Її обов’язком було: заготівля харчів, ведення господарства, виховання дітей. Та й одяг потрібен був. Найважчим заняттям було ткацтво. Цим ремеслом повинна була володіти кожна жінка. Щоб виготовити полотно, потрібно було використати багато знарядь: прач, стелище, чавун, тріпачки, гребінь, мички, веретена. Готові нитки снували у пасьма. Потім відбілювали або ж фарбували корою дуба чи вільхи. Висушували і змотували у клубки. На спеціальних верстатах ткали полотно: тонке для святкового одягу, грубе сіре для буденного. Пізніше з вовняних ниток ткали килимки. Взуття було бідне: постоли, бутинки. Чоботи з'явилися у селі на початку XX ст.
Важким стає життя селян у другій половині XIX ст., коли українські землі входили до складу Польщі. З приходом панів селяни не могли вільно користуватися лісовими багатствами. Потрібно було купувати білети, які давали право людям на збирання ягід і грибів. Родючіші землі у селян теж відібрали. Отож щоб вижити селяни змушені були найматися на роботу до землевласників, за що отримували платню, часто продуктами. Будинки у селі були дерев’яні, покриті соломою. Печі майстрували із «сирівки» (цегли), власноруч виготовленої з рудої глини, якої поблизу села було багато. Навчилися сільські умільці з лози плести кошики, лісянки, які використовували у домашньому господарстві.
Одягалися селяни невибагливо. Щоденним вбранням прабабусь були сорочки з грубого сірого полотна, свита, фартух, камізелька. У свята одягали сорочки з тонкого білого полотна, оздоблені вишивками. Чоловіки носили теж полотняні сорочки, штани, свити. Із взуття були постоли, трепи, гумовці. Не забували селяни і про звичаї: святкували свята, дотримувались посту, відвідували церкву. Власного храму у селі не було, ходили у сусіднє село Дюксин.
За Ризьким договором 1921 року Жильжа відійшла до польської держави – Речі Посполитої, яка запровадила жорстокий окупаційний режим. Соціальне гноблення доповнювалося національним. Але і ці важкі часи жильжанам вдалося пережити.
Топографічна карта села Село починає помало розбудовуватись, а життя селян покращуватись. Вже до 1930 р. у селі нараховувалось шістдесят хат. У селі жили переважно українці. Та збереглося багато переказів, що поблизу села були поселення, у яких проживали поляки і німці. Так, наприклад, на окраїні села жили поляки - родина Ломжин, в урочищі Межанка - сім’я Косарицьких. Поляки були біднішими за українців, мали менше землі. Жили українці з поляками дружно. «Дочка Ломжина Антося охрестила мене, стала моєю хресною-матір’ю. А моя мати врятувала їй життя, заховавши від переслідувань», - згадує О. Біляшевич. Своїх покійників поляки хоронили у с.Деражне. До урочища Юзефина жили родини німців. По інший бік села у Фрідріксдорфі (урочища Середнє і Накоти) жили теж німці, які перед Другою світовою війною покинули село. На початку ХХ ст. частина земель поблизу села належала полякам, а частину почали купляти переселенці з інших областей України. Так було засновано хутір Пеньки. Першими жителями були родина пані Дмитрихи, Рудницькі тощо. Згодом туди поселяються й інші жителі, хутір починає розбудовуватись. В історичних документах значиться як с.Борівка. За переказами старожилів дізнаємось, що в ньому налічувалось до 80 дворів. Були у селі школа, хато-читальня.Село Жильжа належало до Деражненського гміну. При Польщі старостою у селі був У. Новак, умів читати й писати.
Розвиток освіти у селі почався досить пізно. Початкова школа була відкрита приблизно у 20-30-х рр. минулого століття в будинку одного з місцевих жителів. Вчителювали полячка Петрушівська Мар’яна та рідний брат Ніла Хасевича Анатолій Хасевич з Дюксина. Викладали польську мову, арифметику, закон Божий. У 1939-40-х рр. школу перенесли в інше приміщення, де навчав грамоти місцевий житель Кравчук Валентин Степанович. Продовжує розвиватися господарство. Було у селі збудовано водяний млин (у роки війни німці спалили), також невелика олійниця була, яку селяни Павло і Себастян Веремчуки зробили для власних потреб. У Новака Івана були жорна, на яких мололи зерно на борошно. Адже хліб пекли самі. У вересні 1939 року у село прийшла радянська влада. Забирають землі у поляк, роздають біднішим селянам. Візити совєтів у село починають частішати. Після приходу радянської влади у с.Борівка організовується сільська рада, якій підпорятковується с.Жильжа. Починається нове життя без пана і осадника… Раптом війна. 22 червня 1941 р. страшною грозовою хмарою налетіла фашистська навала на українські землі. Не оминуло це горе і жильжан. Вже на другий день чоловіки пішли на фронт. Це ускладнило ведення господарства. Залишилися старі, немічні, жінки і діти. На плечі жінок лягла важка праця, вони освоювали нелегку чоловічу роботу. Село жило передчуттям біди. У вересні 1941 у село прийшли німці. «Вони зіскакували з машин, озиралися злякано навкруги, втягуючи голови в плечі і горблячись, ніби їм холодно було. Офіцер виліз із кабіни, блиснув на сонці окулярами і щось сердито закричав на них. Німці враз стрепенулися і почали розбігатись у різні сторони», - згадують жителі села. Довго не затримались, призначили старосту з місцевих жителів Остапчука І. і залишили село. Весною 1942 р. починають створюватись партизанські загони, загони УПА. «Страшні були часи, якісь невідомі приходили вночі: забирали кожухи, їжу і за непослух карали», - говорять старожили. У квітні 1943 р. німецькі війська знову приїхали машинами, почали нишпорити по хатах. Сім хат згоріло зразу, бо в них знайшли зброю. А всіх жителів зігнали на вигін, неподалік лісу і тут же розтріляли сім чоловік. Після цього гітлерівці заявили, що коли сільська молодь не поїде до Німеччини на роботу, то вони знищать все село. Погодились їхати до десяти чоловік. Забравши молодь німці поїхали із села. На селян знову звалилися труднощі. Доводилось жити по декілька сімей в одній хаті, а то й взагалі переховуватись у лісі, поблизу якого була річка із джерелами.
Одного жовтневого дня заповнили село партизани. Багато їх було, у кожного в дворі стояли. Селяни партизанів бачили не вперше, вони часто приходили. Але то були свої, з ближнього лісу. А ці ішли здалеку, тож стали у селі відпочити. Так, - це загін підпорядкований Ковпаку, який зробив великий внесок у перемогу над ворогами.
У листопаді знову наїхало багато німців. Почали виганяти з хат людей для якоїсь, як вони казали, «акції». Кого впіймали, то погнали на болото і всіх перестріляли, за свідченям селян - 33 чоловіки. Проте не злякали вбивці тих, що залишилися живими. До села приходили партизани і мешканці допомагали ім продуктами. Були в Жильжі й полонені, яким удалося втекти з фашистського констабору в Яновій Долині. Їх переховували як могли. Нова буря фашистів налетіла 20 січня 1944 р. На цей раз гітлерівці спалили Жильжу до тла, а людей зігнали до клуні і також підпалили. Очевидці казали, що загинуло у вогні до 80 чоловік. Лише одній жінці чудом вдалося врятуватись. Це – Косянець Варварі. Нікого не милували кати: ні немічних стариків, ні немовлят… найменшій дитині, яка згоріла там виповнився лише один місяць, - це Косянець Михайло Адамович. Його іменем назвали міст через Жильжанку.
На околиці села, на тому місці, де згоріли у клуні люди у жовтні 1980 р. буде відкрито пам’ятник «Жертвам фашизму».
Село зачепили не лише матеріальні втрати, спричинені війною, але і людські жертви. На фронті загинуло 15 чоловік, більше 120 мирних жителів села. Після фашистського «господарювання» залишилася в селі одна-єдина хата, вціліла чудом. Люди жили у землянках. Повернувшись із війни, чоловіки почали налагоджувати своє власне господарство. Адже мали власну землю. Господарювали одноосібно. Майже в кожній хаті були коні або воли. Селяни робили на власні землі, яку отримали до війни за «совєтів» і жили за рахунок цього. З приходу радянської влади Жильжа стає селом Деражненського району Рівненської області. Після війни знову виникає необхідність у навчанні. Школа як і раніше була розміщена по хатах. Спочатку у хаті Веремчук Савети, потім у Крищук Ганни, Кривчука Микити, Веремчук Ксенії, Косянця Йосипа, Кривчука Кіндрата. В ці роки вчителює Гриньчий Мотя Романівна. 10 січня 1948 р. у приміщенні, яке було збудовано власними силами, відкрили початкову школу. Сюди прийшла працювати молода дев’ятнадцятирічна Сав’як Євгенія Григорівна. Діти в школу ходили дуже бідні, багато з них були сиротами. Крім знань їм були потрібні тепло й ласка. Із спогадів вчительки Св’як Є. Г. «Невдовзі ми організували дитячу художню самодіяльність. В кінці березня готувалися взяти участь в огляді юних аматорів сцени, що мав відбутися в Деражному. На огляд відвезли нас підводами, ми вибороли там третє місце. Дітям вручили подарунки: пряники, цукерки, зошити, підручники, книги, чорнило, олівці. Вони були щасливі а біля них і я». У 1953 р. вчителює Пашковський В. С. Першим директором був Хваєвський Григорій Юхимович, який подає клопотання про будівництво нової школи.