Українці в Криму, Кримські українці — етнічні українці, що проживають в Криму — у сучасних Автономній Республіці Крим та місті Севастополі України, з 2014 року окупованих Росією. Українці протягом багатьох століть відігравали та відіграють сьогодні одну з чільних ролей у формуванні національного обличчя Кримського півострова.
Письмові джерела фіксують наявність східнослов'янського населення в багатонаціональних містах Криму ще щонайменше з IX століття. Проте справді значне проникнення українського населення на півострів почалося у XV столітті, коли впродовж двох століть багато українців потрапляло сюди бранцями внаслідок численних нападів на українські землі військ Кримського ханства та Османської імперії. Водночас з часу свого виникнення на Крим неодноразово ходило походами запорозьке козацтво. Поряд з цим були часи й мирного співжиття — до Криму часто відправлялися українські торговці, на території ханства існувала низка козацьких поселень, а деяка частина українського населення влилася в кримське суспільство та асимілювалася.
Після завоювання Криму Російською імперією та масової еміграції татар до Туреччини на півострові стали активно селитися інші народи, зокрема й українські козаки та селяни, які осідали насамперед у степових районах. Саме запорожці стали основою для російського Чорноморського флоту в Севастополі, а пізніше частка українців у ньому продовжувала залишатися високою, досягаючи 70-80 % у 1917 році. У 1917—1918 роках у Криму виникає низка українських громад, зокрема, у Севастополі та Сімферополі, де їхніми рушіями стають українські моряки та військовики. XX століття характеризується значним ростом кількості українського населення в Криму та його частки в загальному населенні, насамперед завдяки переселенням з інших областей України, особливо після входження в 1954 році півострова до її складу. Ще в XIX столітті фіксувалися випадки денаціоналізації та зросійщення українців в Криму, цей процес продовжується й нині. Особливо помітною тенденція до скорочення кількості як українськомовних, так і українців у Криму стала після 1990-х років.
За Всеукраїнським переписом населення 2001 року в Криму проживало 576,6 тис. українців, найбільше за кількістю — у Сімферополі (понад 75 тис. осіб), найбільше за часткою в загальному населенні — у Красноперекопському районі (43,41 %), єдиному районі Криму, де українці становили більшість. За часів незалежності України на півострові налічувалося менш як 10 освітніх закладів з українською мовою навчання, діяли нечисленні українські культурні установи та організації, виходило в різний час кілька українських видань. Після окупації Криму Росією влада останньої вдалася до переслідування українських діячів та організацій, обмежила сфери використання української мови та національної символіки. Через тиск певна частина українців була змушена переїхати на материкову частину України.
Історія Ранні появи східних слов'ян у Криму Східні слов'яни, предки сучасних українців, з'являлися в Криму ще за часів Київської Русі. За даними , Кирило (Костянтин) Філософ перед від'їздом з місіонерською метою в Хозарський каганат перебував у 860—861 роках у грецькому Херсонесі, у якому «знайшов же тут Євангеліє і Псалтир, написані руськими письменами, і людину знайшов, яка розмовляла тією мовою». Як повідомляв Ібн аль-Асір, після битви над Калкою 1224 року, у якій русько-половецьке військо було розбите військом монголів, руські купці та багатії, що проживали в Херсонесі, втекли до Малої Азії. За Ібн абд-ез-Захвером, у 1260-х роках жителями міста Крим були руси, кипчаки та алани. У XIV столітті за міськими мурами Кафи діяла православна (руська) церква, згадувана в статуті Кафи 1316 року. За свідченнями іспанського автора XIV століття у Кафі з християн тоді проживали руси, мінгрели, , черкеси, болгари та вірмени. За так званим тосканським анонімом, внаслідок захоплення турецьким військом у 1475 році Кафи серед пограбованих і деяких проданих у рабство жителів були волохи, поляки, руси, грузини та черкеси. Попри турецьке завоювання Кафи, у місті принаймні до 1640-х років продовжувала ще існувати українська громада — у 1545 році в українській дільниці налічувалося 27 дворів, у 1638 році — 12. За морською мапою Чорного моря 1553 року, яка була створена за відомостями XV століття, на мисі Тарханкут стояв маяк, який називали «Руським». У протоколах записів торговельних операцій генуезців трапляються імена, які, як вважає Ярослав Дашкевич, є прізвищами українських купців у Криму.
У добу Кримського ханства та турецького панування З часу виникнення Кримського ханства у XV столітті українці та кримські татари мали тривалі господарські та культурні стосунки. Щороку ранньою весною до Перекопу ходили численні чумацькі валки. У XVII—XVIII століттях у Кримському ханстві налічувалося близько 50 зимівників та інших козацьких поселень.
Але, крім мирного співіснування, часто українська присутність на півострові була обумовлена численними військовими конфліктами та взаємними нападами. У XV—XVII століттях значна кількість українців потрапляла до Криму як бранці й продавалася на ринках невільників у Гезлеві, Кафі та Карасубазарі. «Кримська неволя», згадувана в кобзарських думах і свідченнях сучасників, була для тогочасних українців однією з найзначніших трагедій. За приблизними оцінками Ярослава Дашкевича, за XV — першу половину XVII століть татари (кримські та інші) і турки вбили та вивели з України близько 2–2,5 млн осіб, з них щонайменше половину було доставлено в Крим. Життя невільників було дуже важким, а смертність високою. Як свідчив у 1560-х роках литовський посол до кримського хана Михайло Литвин, раби жили гірше за собак. Рабів-чоловіків залучали до сільськогосподарських робіт чи брали слугами й часто кастрували. Жінок брали в гареми, що стало причиною появи прошарку тумів, змішаного українсько-татарського населення. Водночас Крим неодноразово ставав місцем набігів українських козаків. Під час своїх набігів на Крим запорожці не забували й про звільнення з полону одновірців. Так, коли козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним успішно взяли в 1616 році Кафу, у якій діяв великий невільницький ринок, було звільнено з неволі багато християн. Історик В. Д. Смірнов пише, що «справедливість вимагає не забувати взаємності образ»: набіги (плюндрування) козаків на Кримське ханство нічим не поступалися набігам (чапулам) кримських татар і ногаївВ. Д. Смірнов. Крымское ханство под верховенством Оттоманской порты , 13 сторінка в документі. Михайло Грушевський називав постійні взаємні набіги один на одного «спортом».
Турецький мандрівник Евлія Челебі вказував, що в ханстві проживало 1,12 млн осіб, з них: 920 тис. невільників, здебільшого — козаків, з них 120 тис. дівчат та 200 тис. дітей; 187 тис. кримських татар, з яких 75 тис. належало до військового стану; близько 20 тис. вільних греків, вірменів, караїмів і євреїв. Як стверджував Челебі, якби ця «кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але… бунтувати вони не здатні зовсім». На думку Ярослава Дашкевича та Володимира Сергійчука, причиною подальшого майже повного зникнення українського населення стали його ісламізація та отурчення. 1778 року з території Криму російською владою були виселені всі християни, яких виявилося близько 30 тисяч, вірмени та греки, відомостей про українців серед них немає. Водночас, історик Сергій Громенко вважає ці свідчення Челебі міфом, популярним серед ультранаціоналістів, стверджуючи, що сьогодні з праць з економіки відомо, що в XVII столітті Крим міг прогодувати не більше 500 тисяч осіб. Окрім оцінок Евлія Челебі існують також інші. Так, за записками консула Франції при Кирим Ґераї барона Тотта через сто років, у 1767 році, у Кримському ханстві проживало 4 мільйони осіб, а 1778 року, тобто всього через одинадцять років, з його території російською владою були виселені всі християни — їх виявилося всього близько 30 тисяч, вірмени та греки, українців серед них не було.
Найгірше становище було в невільників, які займалися фізичною працею. Проте частині бранців (зокрема, жінкам і їхнім дітям від мусульман) вдавалося влаштувати в Криму нормальне життя та завести господарства. Так, за літописом Самійла Величка, коли під час переможного козацького набігу Івана Сірка на Крим 1675 року запорожці звільнили на півострові 7 000 бранців-християн, серед яких були як чоловіки, так і жінки, й Сірко дав їм вибір: «Хто хоче, ідіть з нами на Русь, а хто не хоче, вертайтеся до Криму», то 3 000 з них, серед яких були нехрещені й християни-туми, які народились у Криму, відповіли, що «мають уже в Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи». Сірко спочатку відпустив їх, але, побачивши, що вони дійсно не змінять своєї думки, наказав козакам догнати їх і «без найменшого милосердя вибити та вирубати вщент», що й було виконано.
У XVII столітті кількість набігів на Україну значно зменшилася й попит на робочу силу зріс, тому зі середини століття на півострів на роботу починають прибувати вільні українські селяни, часто з Ханської України (Єдисану). Крім них, Крим частіше відвідують чумаки, січовики, приїжджають українські політичні емігранти — сподвижники Івана Мазепи, Костя Гордієнка та Пилипа Орлика. У 1720-ті роки багато запорожців купувало земельні ділянки та хутори в передмістях Бахчисараю, Кафи, Гезлева, або ж селилося в грецьких поселеннях, заводячи господарство з млинами, садками та виноградниками. У 1720-х роках на теренах майбутньої Таврійської губернії тимчасово проживало близько 30 тис. українців, здебільшого запорізьких козаків (6 % населення краю). У 1731—1733 роках на тлі зростання взаємної недовіри погіршилися стосунки між запорожцями та урядом Кримського ханства, який спостерігав у перших ріст проросійських симпатій. З огляду на небезпеку конфлікту у 1733—1734 роках більшість запорожців покинула свої хутори в гірській частині Криму й повернулася під російську протекцію на землі Війська Запорозького, а деякі — на Кубань. Українські козаки та українське сухопутне військо (50 000 осіб) брали участь у російсько-турецькій війні 1735—1738 років на боці Російської імперії, зокрема в облозі Балаклави, Кафи, Гезлева. У взятті Бахчисараю в 1736 році брало участь 16 000 осіб гетьманського війська та 4 000 запорозьких козаків.
Після 1740-х років переселення українців до Кримського ханства декілька десятиліть були незначними, проте на півострові все ще залишалась невелика частина запорожців, яка не захотіла повертатися на Запоріжжя в 1734 році. У 1730-х — 1760-х роках їхнім осередком у Криму була ханська столиця Бахчисарай з передмістям. Українці часто працювали тут наймитами («аргатами») та поденними працівниками («ренджиперами»). За словами російського поручика О. Нікіфорова, який був у Криму у вересні-листопаді 1744 року, більшість тутешніх запорожців-аргатів були втікачами зі Січі через скоєні ними злочини. Влада Кримського ханства призначила отаманом місцевих козаків запорожця Андрія Щербину та мала початкові наміри переселити їх з Криму на Буджак для створення нового Коша. Присутність у Криму запорізьких козаків, що не підпорядковувалися російській владі, було приводом для постійної стурбованості останньої, тому вона неодноразово чинила тиск на ханство, зокрема, у 1744 році домоглася видачі Андрія Щербини та близько 30 інших запорожців.
У добу Російської імперії