Дмитро́ Іва́нович Донцо́в — український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, один із перших керівників Союзу визволення України (СВУ), голова першої української телеграфічної агенції, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму.
Життєпис
Дитинство (1883—1890) Народився 17 (29 за новим стилем) серпня 1883 року в м. Мелітополь, нині Запорізька область, Україна (тоді Таврійська губернія, Російська імперія) в родині місцевого купця Івана Дмитровича Донцова і його дружини Єфросинії Йосипівни. 18 жовтня того ж року хрещений в Олександро-Невському соборі в Мелітополі (запис № 214)Особиста справа студента Петербурзького університету Донцова, арк. 8.. За однією з гіпотез, Донцов походив із роду слобожанського козацького полковника Федора Донця, нащадки якого отримали дворянські звання і змушені змінити прізвище. Однак документальних підтверджень цієї гіпотези не виявлено.
Студентські роки (1890—1908) У 1900 році закінчив Мелітопольське реальне училище, навчався старанно з усіх предметів (Закон Божий, арифметика, тригонометрія, історія — "відмінно", інші предмети — "добре"). Після закінчення училища не зміг поступити в університет через те, що не вивчав стародавні мови. Цілий рік готувався і, залишивши рідне місто, переїхав до Москви (винаймав житло на Чистих ставках, у Мильниковим провулку), а потім до Царського Села біля Санкт-Петербургу, де 30 квітня 1902 року склав іспит при Миколаївській гімназії: за латинь отримав «4», за грецьку мову — «3». Одночасно отримав відстрочку від армії до 1910 року, висловивши бажання після закінчення освіти відбути військову повинність на правах однорічного.
В серпні 1902 року продовжив освіту на юридичному факультеті Петербурзького університету. У столиці мешкав недалеко від університету, на Василівському острові (8-ма лінія, 15, кв. 2). Відрахований навесні 1908 року за несплатуОсобиста справа студента Петербурзького університету Донцова, арк. 5-6 об, 34..
Політична діяльність Студентом почав інтенсивну політичну діяльність і 1905 року вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі арештовували: 1905 року у Петербурзі та 1908-го у КиєвіДокладніше: Державний архів Росії. Ф. 102 (Департамент поліції). Оп. 202, спр. 5676; оп. 226, спр. 3 (ч. 280, т. 4); оп. 237, справ. 9 (ч. 21); оп. 246, спр. 5.. Після другого арешту й восьми місяців ув'язнення стараннями родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїхав у Галичину (Австро-Угорщина)Дмитро Донцов: «Росія не лишила нам вибору — національна смерть або безпощадна боротьба». У 1909—1911 роках навчався у Віденському університеті, там познайомився з українською студенткою і його майбутньою дружиною Марією Бачинською. Провчившись чотири семестри у Відні, 1911 року переїхав до Львова, де продовжив навчання, і 1912 року одружився.
1913 року Донцов через конфлікт на національному ґрунті вийшов з УСДРП.
1917 року одержав ступінь доктора юридичних наук у Відні.
З 1914 року проживав у Відні й Берліні, а з 1916-го — у Швейцарії, активно включився у роботу Союзу визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року, згодом став першим головою СВУ.
На початку 1918-го повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, 24 травня наказом гетьмана став директором Української телеграфічної агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ). Разом із Липинським, Шеметом входив до керівного складу Партії хліборобів-демократів.
Упродовж 1919—1921 років — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія).
З 1922 року — знову у Львові, редагував журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник», друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці.
1926 року написав свою провідну роботу «Націоналізм».
Займався публічною діяльністю, виступаючи заочним опонентом апологетів ідеї комунізму, роблячи розлогі доповіді перед громадою. Жовтнем 1929 року у Львові виступив із критичною доповіддю про сутність здійснюваної в УРСР політики українізації; промова теоретика українського націоналізму стала відвертою альтернативою промові Скрипника, виголошеній у Львові вереснем 1929 року.
1939 року емігрував за кордон (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 року до самої смерті жив у Монреалі (Канада), там само 1948—1953 років викладав українську літературу у місцевому університеті.
Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Похований у США на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.
Соціально-політичні погляди Донцов справив відчутний вплив на українську суспільно-гуманітарну думку. З-під його пера вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, незалежної української держави. У філософському плані Д. Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає в тому, аби своїми фанатизмом і силою волі змусити народ стати рішучим та незламним.
Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох основоположних принципах — це є «інтегральний націоналізм» та принцип національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах.
Головні ідеї чинного націоналізму
На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності Донцов віддав данину соціалістичним ідеям i навіть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з'явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів у партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі до Європи.
На основі цього висновку Донцов пропонує пов'язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками він закликав (у разі поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».
Донцов постійно застерігав українських політиків від захоплення соціалістичними ідеями, що надходили з передреволюційної Росії. «Рівність рабів перед сильним володарем i паном, — писав він після подій революцій 1917 року, — уходила за рівноправність вільних громадян, i леґенда про „демократичну Росію“ робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росію — носительку політичного i суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільности, природний вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґії, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили».
Вступаючи до третього десятиліття XX сторіччя, Україна опинилася в дуже складній ситуації. Галичина була у складі Польщі, в якій режим Пілсудського здійснював жорстоку політику щодо української етнічної меншості. Значні українські території відійшли до Румунії та Чехословаччини. Українська «державність» у всім відомому вигляді постала у формі УРСР.
Нелегку кризу переживала українська державницька ідея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна — такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського. Потрібно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив i Д. Донцов, який з 1921 року проживав у Львові Квінтесенцією його теоретичних розробок став відомий твір «Націоналізм».
Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгауера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Націоналізму» закликав раз і назавжди відмовитися від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість, панівне місце в ньому мала посісти воля до життя. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі». Бо «експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших».
Звідси виводилися дві перші підстави чинного націоналізму: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» та «стремління до боротьби та свідомість її конечности».
Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму — романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має «живитися леґендою „останнього бою“, запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху».
Об'єднуючи ці поняття, Донцов зазначає: «ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє „смисловому“ — ірраціональне,.. доказам — голу афірмацію,.. він не дискутує,.. хоче здійснити ідею неіснуючу i принципово протилежну конкретній». — Усе це умотивовує «його войовничість, антипацифізм».
Тому одними з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників Донцов вважав фанатизм i аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», себто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об'явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність i нетерпимість до інших поглядів».
П'ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. «Імперіалізм, — заявляє Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними i управленими до того». «Є вищі i менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють… Право сильних рас організувати людей i народи для зміцнення існуючої культури i цивілізації».
Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство ініціативної меншості», яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до аґресії проти інших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорію автор «Націоналізму». Він певен, що «цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадковою, вона іманентна кожній „теологічній“ релігійній або національній ідеї».
Підбиваючи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. „Фанатизм“, „інстинктивні почування“, „емоційність“ замість „розумовості“, дух національної нетерпимості», — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже i молоде українство". Ці гасла, подані під флером боротьби за справді святу мету — визволення Батьківщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами.
Еволюція в бік традиціоналізму