О́зеро — село в Каноницькій сільській громаді Вараського району Рівненської області Україні. Населення становить 1564 осіб.
Розміщено в північно-східній частині району. Межує з селами Трипутня та Осова Дубровицького району, Кідри, Каноничі, Новаки, Радижеве та Хіночі Володимирецького району. Відоме з 1629 року. Кількість жителів на 01.01.2011 становила 1492 осіб. Назва села походить від озера, яке розміщено в північно-західній частині села. Відстань автодорогами до районного центру Володимирець — 15 км, до залізничної станції Антонівка — 28 км, до обласного центру Рівне — 150 км. Поблизу села проходить автодорога Вараш — Сарни — Рівне.
Географія Село знаходиться на півночі Волинського Полісся біля болота Бохині між річками Стубла і Бережанка. Рельєф рівнинно-хвилястий. Максимальна висота над рівнем моря — +176 м. Клімат помірно-континентальний із м'якою зимою та теплим літом. Середня температура січня — від — 4,8 до −5,4 °C, липня — +18…18,5 °C. Середньорічна кількість опадів коливається від 580 до 620 мм. Ґрунти дерново-підзолисті, глинисто-піщанисті та болотні на меліорованих площах. Ґрунтово-кліматичні умови сприяють вирощуванню жита, пшениці, картоплі та льону. До села прилягають невеликі лісові масиви. Найпоширенішими є сосна, вільха, береза, осика та дуб.
На території села розміщується озеро площею 34,1 га в формі неправильного овалу розмірами осей 750 та 500 м, через яке названо село. На північно-західному березі озера розміщується моренний вал з піску та кременю, що вказує на його післяльодовикове походження. В межах села і поблизу нього з корисних копалин зустрічаються болотна залізна руда, торф і бурштин, запаси яких не визначені через відсутність розвідувальних робіт. Село знаходиться в зоні гарантованого добровільного відселення за наслідками Чорнобильської катастрофиПостанова Кабміну УРСР № 106 від 26.07.1991 р. із змінами 1991—2004 рр..
За результатами експертизи Національної комісії з питань радіаційного захисту населення, проведеної в 2011—2012 рр. під керівництвом проф. В. В. Талька, встановлено, що за період 2000—2011 рр. середня річна ефективна доза опромінення («паспортна доза») знизилась майже вдвічі. Тому розглядається питання про переведення території села Озеро в зону посиленого радіоактивного контролю (в 4-ту зону).
Населення Згідно з історичними джерелами на місцевості, де розміщено село, здавна проживало стародавнє східно-слов'янське плем'я — дуліби. У селі й досі зустрічається прізвище «Дуліпа», яке говорить про те, що жителі села є їх нащадками. Північніше, починаючи від Дубровиці до р. Прип'яті і далі, проживало інше плем'я — дреговичі. Є підстави вважати, що в Озері є також і їхні нащадки, бо поширені тут прізвища «Мороченець» та «Муравинець» говорять про те, що їхні предки прийшли в село з району або сіл Морочного та Муравин (нині Зарічненський район Рівненської області), які знаходяться в ареалі розселення дреговичів — на кордоні з Білоруссю. Можливо, це сталось через пошук найкращих земель для сільського господарства (там заболочена місцевість), або через те, що власник тамтешніх селян в свій час перебрався разом з ними на теперішні терени. Жителів на прізвище «Стібиш» по-вуличному називали «литвинами». Вони самі підтверджують, що походять з литовсько-білоруських теренів. Селяни на прізвище «Гайдиш» мають угорське походження, по-вуличному їх називали «веньгерами». Є також прізвища «Луковець», «Печончик», які, можливо, є вихідцями з сіл Луко та Печонки. З давніх часів у селі проживали також євреї, які мали навіть свою синагогу, та, у міжвоєнний час, невелика кількість поляків. У 1946 році в село прибуло 6 сімей українських переселенців з Холмщини (Польща), що позитивно вплинуло на культурне життя села.
Пізніше, з розвитком комунікацій, у село стали прибувати поселенці з інших сіл та регіонів, населення все більше змішувалося. Зараз село не відрізняється від сусідніх і зближується за мовою та менталітетом з південно-поліськими при відсутності схожості з білоруськими говорами, характерними для півночі Полісся. Відмінним від загальноукраїнської мови є ще вживання корінними жителями села слів «муй кунь», «вул», «стул» замість «мій кінь», «віл», «стіл» та деякі інші особливості. Сучасна молодь поступово засвоює загальноукраїнські правила мовлення.
Усього в селі в 2007—2011 рр. щорічно проживало в середньому близько 1500 чол., кількість дворів становила близько 500, кількість дітей дошкільного віку була в межах 150 чол., шкільного віку — 240, пенсіонерів — 330, працездатного населення — 790 чол. У всіх категоріях населення простежується невелика тенденція до зменшення приблизно на 1 % щороку. Кількість працюючих на підприємствах, в установах, організаціях різних форм власності коливається по роках: 2007 — 143, 2008 — 216, 2009 — 193, 2010 — 142, 2011 — 136 чол. Природного приросту населення за цей період немає. Щорічно кількість народжених була меншою на 15-25 % від кількості померлих, за винятком 2009 року, коли кількість народжених більше ніж вдвічі перевищила кількість померлих (відповідно 37 проти 17)Статистичні дані Сільської Ради с. Озеро..
За переписом населення 2001 року в селі 1554 .
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваЧисельністьВідсотокукраїнська155299,23 %російська100,65 %вірменська10,06 %інші10,06 %Усього1564100 %
Історія
З давніх часів до 1795 року Наприкінці XII століття край, де знаходиться село, належав до Дубровицького князівства та володінь князів Чорторийських, розміщувався на пограниччі між Волинським та Турово-Пінським князівствами. Деякий час він був під владою Пінських князів, а в 1220-х роках відвойований Данилом Галицьким у князя Ростислава ПінськогоП. Грицак. Галицько-Волинська держава, Нью-Йорк, 1958 р, НТШ, стор. 70..
Погранична територія часто терпіла від війн та наїздів, які велися князями і були в ті часи звичайним явищем. Навіть доходило до вирішення спірних питань на найвищому рівні. Так, 6 квітня 1537 року в Кракові королем Польщі Сигізмундом було затверджено виконане комісарами остаточне розмежування земель між володіннями Пінського замку королеви Бони та володіннями князя Федора Чорторийського. Одним з призначених чотирьох комісарів (по два з кожної сторони) був «озерський намісник пан Богдан Гринкович». Про нього більше нема ніяких відомостей і його відношення до села Озеро на даний час уточнити неможливоА. С. Грушевский. «Очерк истории Турово-Пинского княжества в составе Литовско-Русского государства в XIV—XVI вв», К.,1901 г. (Додатки «Пинские акты XV—XVI вв.», XLI, стор. 51).. Розмежування володінь йшло від середини р. Стир через верхів'я р. Стубла, озеро Луко і далі через Морочненські болота за Дубровицею в напрямку Пінська. Південніше цієї межі існуючі тоді села Радижево, Хіночі та Липне відносились до володінь князів Чорторийських. Села Озеро в цьому переліку немає. Можливо, воно було віднесено до володінь Пінського замку.
Точний час заснування села невідомий. Перша письмова згадка про нього приводиться в податковому реєстрі дідича Я. К. Паца за 1629 рік, згідно з яким з села Озера виплачено податок за 46 димів. Кількість жителів становила близько 300 чоловік. Це було порівняно велике поселення, більшими були лише Володимирець (220), Городець (142) та Цепцевичі (94 димів)Ол. Баранович. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство. К., 1931, стор. 57.. На початку XVII ст. в 1601 році вся Володимиреччина (36 сіл) ймовірно разом із селом Озером була куплена мінським воєводою Я. К. Пацем за 400 тис. польських злотих у князів ЧорторийськихІсторія міст і сіл УРСР. Ровенська область. К., 1973, стор. 147.. Відповідно, село могло бути засноване значно раніше. Про ранній час заснування села говорить і те, що в західній частині озера розміщено насипний острів під назвою «Мур» площею близько 0,5 га, на якому є залишки фундаменту якоїсь давньої мурованої споруди, можливо, невеликого замку. За свідченням старожила села Сличка С. І. (1937 р. н.) ще в 1940-х роках на Муру були залишки частини підвального приміщення будівлі розмірами 4×4 м із цегляною кладкою стін та росли старі великі ясени. Був навіть рідкісний для даної місцевості каштан. Згодом селяни цеглу розібрали, а дерева поспилювали для своїх потребВласні спогади сучасників подій старожилів села Сличка С. І.(1937 р.н.), Стібиша І. Н. (1935 р.н.), Саврука Й. С. (1937 р.н.).. Про Мур жителі села ніяких даних не мають крім того, що, за переказами, у будівлі колись була в'язниця. Не знайдено ніяких матеріалів про нього і в польських джерелах. Можливо, походження острова пов'язано з часами князів Дубровицьких-Гольшанських (XII—XIII ст.), столиця яких була в Дубровиці в 30 км від села.
З XII ст. територія, до якої відносилось село, почергово відносилась до Дубровицького князівства, потім Волинського, а після об'єднання його в 1199 році з Галицьким — до Галицько-Волинського. В 1340 році Галицько-Волинське князівство було розділене між Литвою і Польщею. Після Люблінської унії 1569 року Волинь стала частиною Польщі у складі Речі Посполитої, яка, на відміну від Литви, стала насильно поширювати католицизм, що викликало спротив місцевої людності. Можливо, жителі села разом з сусідами с. КідриІсторія міст і сіл УРСР. Ровенська область. К., 1973, стор. 175. брали участь в визвольній війні 1648—1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
Діловою мовою краю, як і всієї Литви, довго була староукраїнська. Усі судові та адміністративні документи велись цією мовою до початку XVII століття, потім діловодство перейшло на польську мову. Про це свідчать матеріали Книг Луцьких замкових, записових і поточних XV—XVII столітьАрхив Юго-Западной России, ч.6, т.1..
Під владою царської Росії (1795—1917 рр.) Під владою 1-ї Речі Посполитої край, де знаходилось село Озеро, був до 1795 року, часу першого поділу Речі Посполитої, після чого анексоване до складу Російської імперії. Релігійний гніт зменшився, у другій половині XVIII ст. була зведена православна церква, яка згоріла в середині XIX ст., замість якої в 1892 році була збудована існуюча нині Свято-Михайлівська церква. Наприкінці XIX ст. в селі було 135 домів і 842 жителі.
Соціальний гніт як був важким так і залишився. Після реформи 1861 року селяни одержали невеликі наділи, можна було дещо докупити тим, хто мав для цього гроші. А лише один поміщик Диханов в 1911 році мав 1208 десятин землі. У цей час заселились хутори Люта, Любуль, Мости. У 1911 році в селі було 1044 жителі, дві крамниці та початкова школа з викладанням російською мовоюО. Цинкаловський. Стара Волинь і Волинське Полісся, т. ІІ, Вінніпег, 1986, стор. 166.. За вживання української мови поза школою вчитель Смородський С. І. карав своїх учнів палицею.
Низьким був рівень охорони здоров'я. Найближча лікарня на 10 ліжок була побудована в Володимирці в 1913 роціВесь Юго-Западный край, К., 1914, стор. 797.. У ній практикували два приватних лікарі. У лікарню селяни зверталися рідко через високу плату за обслуговування.
Події Першої світової війни 1914—1918 рр. негативно вплинули на життя селян через великі втрати чоловічого населення. В цей період влада в краї часто змінювалась.
Часи 2-ї Речі Посполитої (1920—1939 рр.) З кінця 1920 року, а офіційно за Ризьким мирним договором 1921 р. село в складі Волинського воєводства опинилось під владою відновленої Польщі. Польща, зголоднівши за 125 років своєї бездержавності, при мовчазній згоді західноєвропейських держав, почала інтенсивно розбудовувати 2-гу Річ Посполиту, не враховуючи національні інтереси українців та інших народів всупереч мандату Ліги Націй. Були розроблені заходи щодо колонізації краю, які включали повне панування влади польськими урядовцями, насадження польської мови як єдиної державної, фактичної заборони української мови, навіть її назви, називаючи «єнзик рускі», розміщення в регіонах опорних пунктів «польськості» тощо