Літературна журналістика () контрастує з іншою науково-популярною літературою, такою як академічна або технічна література чи публіцистика, яка також заснована на точному факті. Літературна журналістика — це така форма документальної прози, що поєднує репортаж і відповідні стилі та стратегії, що є характерними для художньої літератури. Як журналісти, ці автори «колекціонували дані й факти, тому їхні матеріали ставали реальністю», як письменники — були «обдарованими оповідачами історій, що створювали їх за допомогою літературних конструкцій і стилістичних особливостей». Але в основі літературної журналістики завжди залишався «голос» автора і точність викладу подій.
Передумови виникнення Поняття нон-фікшн зародилося у США ще в середині XX століття, для цього терміну є і інші назви, наприклад: літературна журналістика, література факту, художня репортажистика. У країнах Європи виходить велика кількість «новожурналістських» публікацій, які стрімко здобувають загальне визнання також і в Україні. Сутність згаданого напряму в журналістиці полягає у використанні у самих матеріалах літературно-художніх технік, таких як звуконаслідування, кінематографізм, деталізація статусу, переважання діалогів, детального опису зовнішності героїв, їхньої мови, інтер'єру, місця тощо. Одним із головних жанрів, що є основою нон-фікшн, виступає репортаж. У цьому випадку він має ряд жанрових і стилістичних варіацій і переходить у художній репортаж.
Серед дослідників нон-фікшн журналістики можна згадати Е. Денніса, М. Вайнгартена, Н. Сімса, М. Крамера, Ш. Ф. Фішкіна, Б. Лонсберрі, Н. Міллза. Зокрема на цю тему було написано ряд дисертацій, які розглядали нон-фікшн в контексті літературознавства (наприклад Д. Харитонов, Ж. Коновалова). У 2015 році вперше в Україні було захищено дисертацію у галузі соціальних комунікацій на тему «“Новий журналізм” у медійному дискурсі України: ґенеза та жанрово-стилістичні ознаки». У вітчизняній науці нон-фікшн час від часу стає предметом досліджень.
Щоб текст вважався нон-фікшн, він повинен бути фактично точним та написаним з урахуванням літературного стилю та техніки. Зрештою, головна мета нон-фікшн журналістів — передавати інформацію, подібно до репортера, але формувати її таким чином, щоб вона читалася як художня література. Форми цього жанру включають біографію, автобіографію, мемуари, щоденники, написання тревел-блогів, літературну публіцистику, хронік, особисті нариси та інші гібридизовані тексти. За словами Вівіан Горнік, «Спогад — це казка, яка була взята з життя, тобто з реальних, не уявних подій, пов'язаних з оповідачем від першої особи, якою, безперечно, є письменник. За ці основні вимоги оповідач несе таку відповідальність, як і за роман чи новела: сформувати частину історії так, щоб вона перейшла від казки про приватне життя до тієї, яка має значення для незацікавленого читача». Критик Кріс Андерсон стверджує, що жанр можна зрозуміти найкраще, розділивши його на дві підкатегорії — особистий твір та публіцистичний нарис — але жанр наразі визначається відсутністю встановлених конвенцій. Літературний критик Барбара Лунберрі — у своїй книзі «Мистецтво факту» пропонує чотири конститутивні характеристики жанру, перша з яких — «Документальна тема, обрана з реального життя, на відміну від взятої з розуму письменника». Це означає, що теми та події, обговорювані в тексті, насправді існують. Друга характеристика — «Вичерпне дослідження», яке, за її словами, дозволяє авторам «по-новому глянути на їх тематику», а також «дозволяє їм встановити достовірність своїх оповідань за допомогою перевірених посилань у своїх текстах».
Третя характеристика, на яку вказує Лунберрі, є визначальною у визначенні жанру, — «Сцена». Вона наголошує на важливості опису та відродження контексту подій на відміну від типового журналістського стилю об'єктивного репортажу. Четверта і остання особливість, яку вона пропонує, — «Образотворче письмо: літературний прозовий стиль». Перевірена тематика та вичерпне дослідження гарантують нефіксовану сторону літературної нехудожньої літератури; форма оповіді та структура розкривають артистизм письменника; і, нарешті, її відшліфована мова виявляє, що ціллю поставлена ціла література.
Творча наукова література може бути структурована як і традиційні художні розповіді, як це стосується історії Фентона Джонсона про кохання та втрату, «Географія серця». Коли твори творчої науково-популярної літератури за розмірами книг дотримуються парадигми, подібної до історії, їх іноді називають нон-фікшн. Інші книги, як Даніель Левітін «Це твій мозок у музиці» та «Світ у шести піснях», використовують елементи імпульсу, ритму та поезії для передачі літературної якості.
Значна зацікавленість до нон-фікшн в Україні зумовлена великою кількість перекладів, що з'явилися за останні роки. Протягом процесу вивчення вказаного напрямку стає ясно, що у текстах певної письмової роботи у цій сфері журналістики існує безліч документів, вирізок із газет, інтерв'ю, розшифрувань аудіозаписів, роздумів, що додають пізнавальну й повчальну риси подіям, які відбуваються.
У концепції якісної репортажистики «важливо не те, щоб читач дізнався, яка кількість людей загинула, що за зброю використовували, як це прокоментував прес-секретар уряду чи президент, а те, щоб опис факту щось людині сказав, уможливив розуміння, осмислення і співпереживання». Ці імперативи власне і формують художні репортажі в аналітику, світоглядну публіцистику, розширючи традиційну сферу журналістики. Так приміром на думку українського журналіста та літературного критика О. Шинкаренка, «Кабульський книгар» не лише черговий нон-фікшн репортаж, який може налічувати понад 200 сторінок. Часом забуваєш, що це не художня проза, настільки багато в ній поезії, яку Саєрстад бачить у найбуденніших речах".
Власне такий мікс документальності та художності, є притаманним для нон-фікшн, що і створює певний антураж вищезгаданому тексту. Крім «Кабульського книгаря», автор написала також ще дві книги в такому ж стилі: «Сто один день. Багдадський щоденник» про війну в Іраку 2003 року та «Ангел Грозного: сироти забутої війни» (2006) про війну в Чечні. На думку О. Саєрстад, тревел-література, художні репортажі — є всесвітнім трендом на сьогодні. «Такі книги успішні, бо сьогодні ми маємо величезні обсяги інформації, але вона часто плутана, зовсім не спрощує розуміння, і не завжди перевірена».
Нон-фікшн дозволяє читачу перебувати у вирії подій та одночасно діставати насолоду під час прочитання художньої літератури. Наявність значної кількості перекладів українською найкращих іноземних творів «нової журналістики» обумовлено інтересом нашого читача подібним стилем. Останнім часом нон-фікшн є власне одним із основних видавничих напрямків київського видавництва «Темпора». Відсутність потрібних платформ як наприклад журнали The New Yorker, Rolling Stone, The Atlantic Monthly, Harper's, Vanity Fair, The New York Times, The Wall Street Journal не дає можливості українським авторам писати художню репортажистику.
Цікавим є те, що в 60-ті роках 20 століття у Сполучених Штатах поширився інтерес до документальної прози, нон-фікшн та мемуарів, що зумовлено політичними, соціально-культурними змінами та їхніми наслідками — війною у В'єтнамі, зародженням руху хіпі, сексуальною революцією, протестами проти расової дискримінації тощо. «Факт і документ широко використовуються як епічна основа в багатьох творах про в'єтнамську війну», що в цей час активно з'являються в країні. Українська дослідниця Т.Денисова акцентує на формуванні «нової жанрової модифікації, в якій об'єднуються нарис, репортаж, мемуари з елементами вимислу, з прикметами художньої, емоційно забарвленої прози». Ця інноваційна форма дістала назву «новий журналізм» (new journalism), засновником якої вважають відомого публіциста, журналіста і письменника Тома Вулфа (1930).
На відміну від класичної журналістики провідних американських мас-медіа повоєнного часу, цей напрям намагався бути не лише «новим», але й позиціонував себе як «журналістський жанр з літературними претензіями». Він репрезентує концептуальну, якісну світоглядну журналістику та «реалізується переважно в майстерному художньому описі конкретних фактів, глибоких спостережень, на підставі яких автор пропонує читачам свої переконливі висновки й оцінки, щиро співпереживає зображеним героям та персонажам». Тобто акумулюючи ознаки репортажу і художньої літератури, саме нон-фікшн перебуває в опозиції до традиційної інформаційної журналістики. У своєму маніфесті «нового журналізму», який вийшов друком у 1973 р., Том Вулф зазначив, що «репортаж, а не роман, є найвищою формою літературного мистецтва». У цій праці засновник жанру запропонував чотири основні прийоми, які визначають нон-фікшн:– «драматична сцена» («Dramatic Scene») подія драматургічно будується за принципом «сцена-за-сценою», без довгих історичних екскурсів; «запис повного діалогу» («Recording Dialogue in Full») — діалоги та висловлювання героїв статті передаються в повному обсязі (замість коротких цитат); «статус подробиць» («Status of Details») — детальний опис подробиць, поведінки, одягу, характеру, інтер'єру, опис місця, де відбуваються події, що дозволяє читачам поринути в історію; «точка зору» («Point of View») — принцип «хамелеона»; часта зміна перспективи спостереження на противагу однобічному поглядові об'єктивного репортажу. У цьому разі автор перевтілюється у своїх героїв і відображає світ із їхньої позиції.
Найближчим контекстуальним синонімом до нон-фікшн є літературна журналістика, хоча доречним буде використання термінів «документальна проза», «література факту», «наративна журналістика», «ґонзо-журналізм» (засновник Х. С. Томпсон), «документальний роман», «журналістський роман».
Дослідниця О. Тараненко запропонувала застосовувати до такого тексту навіть термін «сповідальної прози», яка «захоплює не лише фактами, що вражають, але й характером їхнього викладу, дає читачеві можливість не тільки раціонального сприйняття, а й емоційного співпереживання». Водночас головний постулат нон-фікшн — жодної вигадки, тільки реальність.
Явище літературної журналістики або нон-фікшн не нове. Поява рис цього різновиду пов'язують ще з іменем Даніеля Дефо, що є одним із перших журналістів, який використовував нову форму. В 19 столітті його наступником стає Марк Твен, а у 20 ст. — Ернест Хемінгуей. Джозеф Мітчел, Ліліан Росс, Норман Мейлер, Трумен Капоте, Том Вулф і Джоан Дідіон, сформували жанр в другій половині 20 ст.
Видатними представниками літературної журналістики є Джіммі Бреслін, Гей Теліз, Трумен Капоте, Норман Мейлер, Джоан Дідіон, Майкл Герр та ін. У Сполучених штатах приклади літературної журналістики зображені переважно на сторінках «Ньюйоркера», «Есквайра», «Веніті Фейра», «Нью-Йорк Таймс», «Вол Стріт Жорнал» та інших видань. Через чималий об'єм ці тексти практично не друкувалися в газетах.
Згодом нон-фікшн набуває поширення і в інших країнах — Колумбії (Габріель Гарсія Маркес), Польщі (Ришард Капусцінський) тощо.
Вітчизняні приклади нон-фікшн журналістики представлені в колумністиці та блогах Gazeta.ua, «Погляди-TCH.ua», «Українська правда. Життя», «Український тиждень», «Інфопорн», «MANDRY» та інших. Варті уваги також Максим Кідрук, Артем Чапай, Ірена Карпа, Марія Мицьо, Світлана Пиркало та інші.
Явище нон-фікшн стало темою робіт американських учених: Е. Денніса, М. Вайнгартена, Н. Сімса, М. Крамера, Ш. Ф. Фішкіна, Б. Лонсберрі, Н. Міллза та ін. Поняття нон-фікшн використовується в наукових працях українських дослідників: В. Здоровеги, М. Василенка, Т. Денисової, М. Титаренко, Б. Носової, Т. Хітрової, О. Поволокіної, Г. Стембковської, Л. Шутяк та ін. Проте, на відміну від своїх американських колег, більшість вітчизняних науковців розглядають цей феномен поверхово, в контексті інших тем.