Національна революція 1648—1676 років — породжений українськими реаліями раннього Нового часу складний політичний процес, що під гаслами захисту православ'я, прав і свобод Війська Запорозького й народу України поєднував у собі боротьбу за національне визволення, масовий соціальний протест і збройні форми громадянського протистояння та супроводжувався кардинальними змінами всіх сфер і рівнів життєдіяльності суспільства. Типологічно споріднений із масштабними суспільно-політичними рухами в низці країн Центральної і Західної Європи, які вступали в період створення національних держав і вироблення якісно відмінної від середньовічної системи соціальних відносин.

На різних етапах еволюції історичної думки в Україні та за її межами в наукових концепціях щодо ідентифікації подій середини — 2-ї половини 17 ст. застосовувалися такі терміни, як «Хмельниччина», «козацьке повстання», «руська ребелія», «загальнонародне повстання», «національне повстання»; «козацька війна», «громадянська (домова) війна», «велика війна 1648—1654 рр.», «польсько-козацька війна», «селянська війна», «визвольна війна», «національно-визвольна війна»; «козацька революція», «національна революція», «національно-визвольна революція», «українська революція», «велика українська революція» тощо. Однак більшість із запропонованих понять відображає лише певний сегмент цього багатоаспектного явища, не проникаючи в його глибинну сутність.

Дискусійним продовжує залишатися питання його верхньої хронологічної межі, яка коливається в діапазоні 1654—1678 років. При цьому традиційним в історіографії є виділення двох фаз, відокремлених одна від одної смертю Богдана Хмельницького року. Перша з них характеризується наростанням національно-визвольної боротьби і її найвищою результативністю, а друга пов'язується із втягненням козацької України в добу старшинських міжусобиць і руйнації («Руїни») господарського життя, нових форм соціальних зв'язків та державно-політичних структур.

Причини й передумови Національна революція була спричинена комплексом суперечностей політичного, соціального, економічного та духовно-культурного характеру, що нагромадилися на середину 17 ст. в суспільному житті Речі Посполитої, у складі якої після Люблінської унії 1569 року опинилася переважна більшість етнічних українських земель. Еліта Речі Посполитої намагалася запобігти відродженню українського державного життя. Із цією метою не визнавала «руський політичний народ» рівноправним із польським і литовським, всіляко сприяла покатоличенню й полонізації його аристократії та шляхти. Проводився курс на ліквідацію православ'я й утвердження католицизму. Хоча 1632—1633 років елекційним і коронаційним сеймами і польським королем Владиславом IV Ваза були вироблені й затверджені «Пункти заспокоєння народу руського», які легалізували й легітимізували існування православної церкви та її ієрархію, православні продовжували зазнавати обмежень і заборон у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею та обійманні посад у міському самоуправлінні. Закривалися церкви й монастирі. Масового характеру набуло зневаження релігійних почуттів віруючих; непоодинокими були випадки примусового повернення в греко-католицизм. Вживалися дискримінаційні заходи щодо української мови, гальмувався розвиток освіти.

Нехтування прав більшості українців викликало в них спротив, чому значною мірою сприяв лавиноподібний процес розвитку їхньої національної свідомості. У 1620—1630-ті рр. в суспільно-політичній думці чіткіше окреслюється усвідомлення українцями себе як окремішньої від сусідніх етнічної спільноти. Водночас починає виразніше проступати національна суть релігійних конфліктів і національного мотивування козацьких повстань, відбувалося піднесення національних інтересів, осмислення їх значущості в житті як окремої особи, так і соціального стану, суспільства в цілому. На півдні України інтенсивно формувався якісно інший психологічний тип особистості, для якого основою способу життя, мислення і поведінки виступала свобода. Відбувалося становлення нового суспільного стану — козацтва українського, — готового зі зброєю в руках відстоювати свої «права і вольності». У його середовищі зародилася ідея перетворення Війська Запорозького на територіально-політичний організм у складі Речі Посполитої.

Загострювалися суперечності і в соціально-економічній сфері. Еліта Речі Посполитої відмовилася визнати «лицарські» права і привілеї козацтва, а з 1638 року намагалася ліквідувати його як стан. Інтенсивний розвиток фільваркового господарства призвів до неухильного зростання в західних, центральних і північних регіонах України панщини (3—6 днів на тиждень), повинностей і податків, обезземелення селян, їх закріпачення. Крайніх меж досягли зловживання орендарів (серед останніх доволі виразним був іноетнічний елемент). У 1630—1640-х рр. почастішали спроби поширити кріпацтво й фільваркове господарство на південні і східні регіони, більшість населення яких складали ще відносно вільні селяни та козаки, готові померти, захищаючи свої права й свободи.

Найвище піднесення боротьби. Здобуття незалежності (січень 1648 — червень 1652)

Намагаючись домогтися поновлення вольностей Війська Запорозького, очолювана Богданом Хмельницьким група старшин і козаків підготувала восени 1647 року план повстання. Невдача в його реалізації спонукала їх перебратися на Запорожжя. Порозумівшись із залогою Микитинської Січі, року вони оволоділи нею; завдали поразки урядовим підрозділам. Обраний гетьманом Б.Хмельницький, уклавши угоду про військово-політичний союз із кримським ханом Іслам-Гіреєм III, розгромив військо Речі Посполитої на Жовтих Водах і під Корсунем . Виникли сприятливі умови для походу в центральні регіони України, однак гетьман і більшість старшин ще не думали поривати з Річчю Посполитою, сподіваючись реформувати її політичний лад шляхом зведення на королівський трон монарха-некатолика.

Здобуті перемоги та дії розісланих Б.Хмельницьким козацьких підрозділів відіграли вирішальну роль у переростанні козацького повстання в Національну революцію, складовою якої стала селянська війна (червень 1648 — червень 1652). Рушійними силами Національної революції виступали: козацтво, частина шляхти, духовенство, селянство і міщанство. Формувалися сотні загонів, що повели боротьбу проти панування Речі Посполитої, засилля католицизму, соціального утиску. Протиборство сторін відзначалося жорстокістю, жертвами якої стали десятки тисяч осіб. Повстанці виношували наміри «дійти до Вісли». Розгромивши  — 1648 року поляків під Пилявцями, Б.Хмельницький виступив у похід, сподіваючись, що новообраний польський король визнає за Україною статус рівноправного з Польщею та Литвою суб'єкта федеративної Речі Посполитої. На середину листопада завершилося визволення етнічної української території, де інтенсивно формувалися державні інституції. Однак замість того, щоб закріпитися на західних рубежах, року гетьман і старшини уклали з польським королем Яном II Казимиром Ваза перемир'я, внаслідок якого армію було відведено на схід за умовну лінію р. Горинь — м. Кам'янець. Pamiętnik o dziejach w Polsce: 1647—1656, t. 3. Warszawa, 1980; Pisma polityczne z czasów panowania Jana Kazimierza Wazy 1648—1668, t. 1—3. Wrocław—Warszawa, 1989—91

Переосмисливши результати боротьби, Богдан Хмельницький узимку 1649 року сформулював державну ідею, що передбачала розрив із Річчю Посполитою й утворення незалежної соборної України. Відбулося зміцнення прерогатив гетьманської влади; у пошуку військової допомоги уряд вів переговори з Московським царством, Кримським ханатом, Османською імперією та Трансільванським князівством. У травні 1649 року поновилися воєнні дії. У бою під Лоєвим 31 (21) липня було зупинено наступ литовців. Одне військо Речі Посполитої потрапило в облогу під Збаражем ( — ), інше виявилося розгромленим під Зборовом.

Союзник гетьмана — кримський хан Іслам-Гірей III, — намагаючись протидіяти затвердженню незалежної України, пішов на угоду з Річчю Посполитою і змусив гетьмана укласти Зборівський договір. Його умови викликали в козацькій Україні восени 1649 — 1650 нову хвилю виступів населення. Щоб не допустити розв'язання громадянської війни, гетьман проводив виважену соціально-економічну політику. Здійснив реорганізацію адміністративно-територіального устрою, реформував Запорозьку Січ, зміцнив міжнародне становище держави. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. К., 1995 Щоб отримати військову допомогу, обіцяв володарям Московського царства і Османської імперії прийняти їхню протекцію.

У лютому 1651 армія Речі Посполитої розпочала воєнні дії на Брацлавщині. Вирішальна битва відбулася під Берестечком  — . Внаслідок залишення поля бою військом Іслам-Гірея III українці зазнали поразки. Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozackich powstania Bohdana Chmielnickiego okresu «Ogniem i Mieczem» (1648—1651). Warszawa, 1999 Після укладення невигідного для козацької України Білоцерківського договору року населення повело боротьбу проти реалізації його умов. Богдан Хмельницький перейшов у наступ і в битві під містечком Батіг  — 1652 року розгромив військо Речі Посполитої. Внаслідок повстання звільнилися терени Брацлавщини і Чернігівщини. Козацька Україна (у складі Брацлавського воєводства, Київського воєводства та Чернігівського воєводства) виборола незалежність. Тут селянська війна завершилася визнанням із боку уряду головніших соціально-економічних завоювань поспільства. На решті українських земель влада Речі Посполитої поновила дореволюційні політичні і соціально-економічні порядки. Національно-визвольна боротьба зазнала тут остаточної поразки. Так стався трагічний за наслідками поділ України на дві частини: меншу, де внаслідок революційної боротьби утворилася Українська держава (Гетьманщина), і більшу, що продовжувала залишатися у складі Речі Посполитої.

Погіршення становища, московська протекція, визвольний похід в західноукраїнські землі (червень 1652 — серпень 1657) Здобувши перемогу, Б.Хмельницький не скористався нею для визволення західноукраїнського регіону. Відступивши року з-під Кам'янця, розпочав переговори з Варшавою про визнання Української держави, що завершилися провалом. У березні—квітні 1653 військо Речі Посполитої зробило невдалу спробу оволодіти Брацлавщиною. Тим часом дедалі відчутнішими ставали негативні наслідки тривалої боротьби. Були зруйновані сотні поселень, що призвело до занепаду сільського господарства, ремесел, промисел, мануфактурного виробництва та торгівлі. Воєнні дії, голод, епідемії, захоплення татарами ясиру та міграційні процеси призвели до зменшення населення більш ніж на 40 % і вдвічі — чисельності війська. Частина козаків ухилялася від військової служби, зростало несприйняття політики уряду, посилювалася психологічна втома населення. Через бунт невдоволених діями Богдана Хмельницького вояків (близько ) під Городком-Бедриківським було зірвано похід армії в західноукраїнські регіони. Військове втручання гетьмана в боротьбу за владу в Молдовському князівстві погіршило геополітичне становище козацької України. У пошуках виходу із ситуації пожвавилися переговори з Москвою щодо прийняття протекції московського царя Олексія Михайловича, і року Земський собор ухвалив відповідне рішення. Наслідки Жванецької кампанії виявилися для козацької України катастрофічними: укладена року польсько-кримська угода не передбачала визнання її як держави. За таких обставин року Переяславська рада ухвалила прийняти протекцію московського царя. Угода 1654 року з Московським царством зберігала внутрішній суверенітет козацької України і частково обмежувала зовнішній.