Премія Симони де Бовуар () — це міжнародна премія з прав людини за свободу жінок, яка надається з 2008 року особам або групам, які борються за гендерну рівність та виступають проти порушень прав людини. Премія названа на честь французького філософа та письменниці Симони де Бовуар, авторки класичного для західного феміністського руху трактату про права жінок «Друга стать» (1949). Премія заснована феміністським теоретиком Юлією Крістевою 9 січня 2008 року, до 100-річчя від дня народження Симони де Бовуар. Сільві Ле Бон де Бовуар (прийомна донька Симони де Бовуар) та П'єр Брас — є головами призового комітету. За словами організаторок:Симона де Бовуар вела боротьбу за права жінок зусиллями, що тривали два століття. Своєю всесвітньо відомою книгою "Друга стать" Симони де Бовуар створила революцію в міжнародному жіночому русі.
Журі цієї премії, до складу якої входять приблизно 20 міжнародно відомих діячів, серед яких кілька письменників, соціологів, філософів, журналістів та політиків, хотіло наголосити на тому, що боротьба за права жінок — це не французька, європейська чи західна концепція, це боротьба, яка залучила жінок зі всього світу.
Премія надається щороку чудовій особистості, сміливість та думки якої є прикладом для всіх, в дусі Сімони де Бовуар, яка написала: «Кінцевим кінцем, до якого люди повинні прагнути, є свобода, єдина здатна [річ], щоб встановити кожен кінець».
Лауреатки
2008 — Тасліма Насрін, письменниця з Бангладешу, і Аяан Хірсі Алі, голландська феміністка, письменниця і політична діячка. 2009 — іранська компанія з підтримки фемінізму в Ірані, що вимагає змін до сексистських іранських законів. 2010 — , китайська відеооператорка та професор , та , китайська юристка та засновниця Центру досліджень жіночого права та юридичної допомоги при Школі юридичного університету в Пекіні."Le Prix " Simone de Beauvoir pour la liberté des femmes " 2010, " December 26, 2009 2011 — Людмила Уліцька, російська романістка і громадська правозахисниця. 2012 — Interview des responsables de l'association, site de l'université Paris-Diderot. 2013 — Малала Юсафзай, пакистанська студентка, блогерка та активістка за право на освіту для дівчат. 2014 — , французький історик.Michelle Perrot — Prix Simone de Beauvoir 2014 2015 — Національний музей жінок у мистецтв і у Вашингтоні, округ Колумбія, єдиний великий у світі музей, повністю присвячений художній творчості жінок. 2016 — заступниця мера міста Лампедузи (Італія) Джузеппіна Ніколіні за участь у інтеграції іммігрантів на острові. 2017 — Барбара Новацька, президент польської асоціації «Save Save», яка захищає право на аборт.Collectif «Sauvons les femmes» — Prix Beauvoir 2017 2018 — Аслі Ердоган, журналістка з Туреччини. 2019 — Сара Гарсія Гросс, активістка Сальвадору.
Журі
Джулі Ауграс Констанція Борде П'єр Брас Ніколь Фернандес Феррер
Смаін Лачер Ліліан Лазар Рахіда Леммахті Аннет Леві-Віллард Шейла Мальовані-Шевальє Тіпейн Мартін
Історії лауреаток премії
2008 рік
Мадам Аяан Хірсі Алі
Народилася в Ефіопії в 1969 році, заслана у Нідерланди. Аяан Хірсі Алі — голландська політична діячка, обрана до парламенту в 2003 році членом Ліберальної та Демократичної народної партії. Вона прийняла законопроєкт, який суттєво обмежує практику жіночого обрізання. Авторка численних статей, які заперечують небезпеку комунітаризму, яку вона вважає перешкодою для інтеграції, і закликає європейський іслам до періоду «Просвітництва». Аяан Хірсі Алі часто говорить про себе, як про «чорного Вольтера», посилаючись на французького письменника, що прищеплює клерикалізм, як християнський, так і мусульманський.
Саме під захистом поліції вона опублікувала свою книгу «De Zoontjesfabriek» («Фабрика сина»), яка принесла їй численні загрози смерті через чітку критику патріархатних відносин між чоловіком і жінкою у мусульманській релігії. Закликаючи європейський іслам до періоду «Просвітництва», Аяан Гірсі Алі звертається до європейських демократій, завданням яких є гарантувати свободу життя та думки жінок незалежно від їх походження.
ЇЇ твори, опубліковані французькою мовою, L'insoumise (2005—2006) та Ma vie rebelle (2006), свідчать про боротьбу жінки, яка пристрасно прихильна до ефективної взаємодії між жінками іммігрантками, зокрема мусульманського та європейського суспільства.
Місіс Тасліма Наслін Народилася в Бангладеші в 1962 році. Спочатку була гінекологинею у державній лікарні, потім письменницею. Після публікації першого роману «Ладжа» (La Honte), який засуджує гноблення, в якому живе індуїстська громада в Бангладеші, Тасліма Наслін загрожує ісламським фундаменталістам. Її творчість була на фронті прогресивної літератури в Бангладеші та Індії. Отримала престижні нагороди, включаючи премію Сахарова за свободу думки, надану Європарламентом у 1994 році, тоді як фундаменталісти палили її книги та вимагали її повісити. Тасліма Наслін змушена була поїхати на заслання у Швецію, потім в Берлін, Стокгольм, Нью-Йорк та нарешті у Колкат в Бенгалії, де намагається отримати індійське громадянство. Книги, перекладені французькою мовою: Місця, а не місця уяви (1994), Жінки, проявіть себе! (1994), Інше життя: вірші (1995), Повернення: за ним весільні сцени, оповідання (1995), Альтернатива, за ними Доля жінки: історії (1997), Дитинство, жіноче (1998), Жінки: вірші про кохання та боротьбу (2002), Вітер та пориви, історія (2003). Твори Наслін підтверджують відданий талант та гуманістичну рішучість жінки, для якої залишається свобода, як писала Симона де Бовуар «кінець, який ще потрібно завоювати».
2009 рік
Іранська кампанія Кампанія проти законів, що дискримінують жінок в Ірані, мета — отримати мільйон підписів на підтримку своїх зусиль.
Цей рух докладає важливих зусиль для пояснення значення та природи прав людини та прав жінок для самих жінок, заохочуючи кожну з них долучитися до боротьби проти гендерної нерівності. Кампанія «Мільйон підписів» — це новий та інноваційний рух, оскільки він не сформувався навколо однієї прогресивної та відомої центральної фігури, скоріше це широкий рух, де активістки відвідують інших жінок, беруть участь в обговоренні з ними, йдуть від дому до дому і пояснюють кожній жінці про права жінок.
Завдяки стратегії віч-на-віч та через Інтернет вони створили широку мережу ідей та людей, до якої входять жінки з усіх груп, включаючи жінок із низьким рівнем доходу та соціально-економічно розвинених груп. Ці зусилля відповідають духу творчості Сімони де Бовуар.
2010 рік
Мисткиня Ай Сяомінга входить до групи «громадських інтелектуалів», як говорять у Китаї. Насправді, у французькій традиції, а особливо у традиції Сімони де Бовуар, можна було б кваліфікувати її як «віддану інтелігенцію», в тому сенсі, що вона не вагається втручатися в публічні дебати чи ні. Сяомінга не веде сумнівної боротьби за променисту утопію, а дуже просто та дуже сміливо, в щоденній боротьбі захищає права жінок та чоловіків у Китаї, що є жертвами кривдних несправедливостей. Пані Ай Сяомінга веде цю боротьбу по-різному: пишучи, розмовляючи, чи то в інтернеті, чи відповідаючи на інтерв'ю, але протягом останніх років робила це переважно за допомогою документальних фільмів, які режисерує, у співпраці з незалежною режисеркою Ху Цзе.
Керуючи та транслюючи ці документальні фільми в абсолютно незалежній формі, Ай Сяомінга прагне утвердити себе як громадянку та допомогти іншим бути також громадянами, а не слухняними суб'єктами чи пасивними споживачами.
Ай Сяомінга не терористка, вона звичайна жінка і абсолютно ненасильницька, але своїм талантом і сміливістю вона захищає загальнолюдські цінності.
Китайська юристка, правозахисниця та директор громадської організації з правової допомоги для жінок. Народилася в селянській родині у збіднілому регіоні Хуа, провінція Хенань. Вона була свідком бідності, нерозвиненості та порушення прав жінок як у попередніх поколіннях власної родини, так і в селі, де жила. Цей факт став поштовхом до її бажання покращити статус жінки у Китаї і боротися за свої права. У 18 років навчалася на юридичному факультеті Пекінського університету, який закінчила у 1983 році. Згодом працювала в Міністерстві юстиції, Всекитайської федерації жінок та Всеукраїнської асоціації юристів. В даний час є виконавчою директором жіночого юридичного науково-дослідного та сервісного центру юридичної школи Пекінського університету.
У 1995 році взяла участь у Четвертому міжнародному форумі юристок та міжнародній світовій конференції ООН з питань жінок у Пекіні. Пізніше того ж року з колегами заснувала Центр правових досліджень та послуг юридичної школи Пекінського університету, першу неприбуткову неурядову організацію, що спеціалізується на правовій допомозі жінок у Китаї. З цього часу Центр перетворився на впливову силу щодо захисту прав та інтересів жінок.
Брала участь у перегляді китайсього Закону про шлюб в 2001 році та у прийнятті Положення про правову допомогу в 2003 році. Також вона опублікувала 8 книг і є редакторкою трьох томів популярного права: «Закон про повсякденне життя» та «Посібник з справ про правову допомогу жінкам ".
2011 рік
Людмила Улицька
Російська романістка, праці якої демонструють «гостре почуття справедливості та демократії». Перші оповідання вийшли наприкінці 1980-х, за її сценаріями були зняті фільми: «Сестрички Ліберті» Володимира Грамматікова і "Жінка для всіх". Перша книга — «Сонечка» (1992) — увійшла до списку фіналісток премії «Російський Букер» за 1993 рік, «Джузеппе Ацербі» (Італія), була визнана у Франції найкращою перекладною книгою року і відзначена премією «Медічі». Серед відомих творів: романи «Медея і її діти» (1996) і «Казус Кукоцького», повість «Веселі похорони».
Улицька відома тим, що виступає проти російського уряду. Має чітку громадську позицію: у березні 2014 підписала звернення російських діячів культури проти окупації Криму; у травні 2018 приєдналась до заяви російських літераторів на захист українського режисера Олега Сенцова, незаконно засудженого у РФ.
2012 рік
Група туніських жінок, які вирішили створити автономний жіночий рух, щоб представити інший дискурс та інший підхід з метою боротьби з патріархальним гнобленням та здобуття громадянства. З 1989 року Туніська асоціація демократок утвердила себе як феміністична асоціація, вірна його основним принципам. Вона бореться за самостійність, множинність та солідарність, виступає за гендерну рівність, демократію, секуляризм та соціальну справедливість. Асоціація поставила собі за мету захист прав жінок та сприяння рівності в цивільній, політичній, соціальній, економічній та культурній сферах. Вона бореться проти всіх форм дискримінації жінок та насильства проти жінок, проти всіх проявів патріархального порядку. Асоціація є членом організації Міжнародної федерації прав людини (FIDH).
2013 рік
Малала Юсафзай
Пакистанська студентка, блогерка та активістка за право на освіту для дівчат. Народилася в 1997 році в Мінгорі, провінція Хібер-Пахтунхва, де виступала проти талібів, які намагалися заборонити навчання дівчат.
У дитинстві написала блог для BBC, розповівши про свою точку зору на освіту та своє життя за правління талібів. Дівчина отримала декілька пакистанських та міжнародних відзнак, тоді як її регіон був предметом боротьби між пакистанськими талібами та армії.
9 жовтня 2012 року Юсафзай стала жертвою замаху на вбивство, в якому отримала серйозні поранення. Напад був засуджений всім політичним класом в країні. 15 жовтня була переведена в лікарню в Бірмінгемі у Британії для подальшого лікування. Ця атака призвела до висвітлення в міжнародних ЗМІ боротьби Юсафзай та проблем обмеження доступу до світи для жінок у регіоні.
У 2014 році, у 17 років, Юсафзай отримала Нобелівську премію миру з індійським кайлашем Сатьярті, що зробило її наймолодшою лауреаткою в історії премії серед обох статей.
2014 рік