Битва статей () — матч 1973 року між однією з провідних професійних тенісисток того часу, лідеркою боротьби за рівні права для жінок у спорті Біллі Джин Кінг і ветераном чоловічого тенісу Боббі Ріггсом, що шукав популярності і виступав проти фемінізму. Матч, що проходив у Х'юстоні (Техас) з великою помпою і зібрав рекордну для тенісної зустрічі аудиторію, відбувся на тлі боротьби тенісисток за рівні призові з чоловіками, яку очолювала Кінг, і, закінчившись її перемогою, значно сприяв досягненню цієї мети. Пізніше Кінг використовувала свою популярність для підтримки поправки до законодавства США, відомої як «Розділ IX», що надає жінкам рівні права на отримання спортивних стипендій під час навчання в університеті.

У поняття «Битва статей» іноді включають також поєдинок Ріггса з іншою відомою тенісисткою, Маргарет Сміт-Корт, що передував матчу Кінг і Ріггса і закінчився його перемогою. В подальшому назву «Битва статей» неодноразово використовувалося для показових тенісних матчів між чоловіками і жінками. Події матчу Кінг і Ріггса лягли в основу телефільму 2001 року «Коли Біллі перемагає Боббі» і кінофільму «Битва статей», що вийшов на екрани в 2017 році.

Історичний контекст Протягом десятиліть тенісні функціонери підтримували імідж тенісу як гри, вільної від фінансових міркувань. Більшість престижних турнірів до 1968 року були закриті для тенісистів-професіоналів, які отримують гроші за свою гру, що спричинило чіткий поділ чоловічого тенісу на аматорський і професійний. Незважаючи на втрату можливості грати на Вімблдоні, чемпіонаті США та інших відомих турнірах, частина чоловіків-тенісистів постійно йшла в професійний спорт, який пропонував за виступи значні гонорари. Серед учасників перших професійних турів після Другої світової війни був абсолютний чемпіон Вімблдонського турніру 1939 року і дворазовий чемпіон США Боббі Ріггс, який відібрав у 1947 році звання кращого тенісиста серед професіоналів у знаменитого Дона Баджа. Пізніше Ріггс став менеджером цього туру, поступившись у грі Джеку Креймеру, а ще через декілька років і Кремер перейшов на посаду менеджера, а Ріггс залишився серед головних організаторів туру.

Хоча центральною фігурою найпершого професійного тенісного туру в 1926 році була Сюзанн Ленглен, в подальшому тенісистки, на відміну від чоловіків, рідко переходили в професіонали. Одна з таких спроб була здійснена саме в рамках туру Джека Креймера і Боббі Ріггса, коли брати учать у ньому була запрошена американська тенісистка Гассі Моран. На Вімблдонському турнірі 1949 року Моран справила фурор своєю мереживною, що визирала з-під спідниці, і організатори туру очікували приплив публіки на її матчах і хороші збори, гарантувавши їй ще до початку турне 35 тисяч доларів. Однак Полін Бетц, яку вони підписали як суперницю Моран, виявилася значно сильнішою тенісисткою і вигравала всі матчі між ними. Ріггсу довелося вмовляти її удати, що вона не може продовжувати виступи через травму, а коли вона з обуренням відмовилася — хоча б створювати видимість рівної боротьби на корті. Коли ж Моран нарешті виграла матч, Бетц залишила корт в сльозах і влаштувала Ріггсу сцену. Тур з участю Моран і Бетц виявився збитковим і переконав Ріггса в тому, що жіночий теніс недосить привабливий для публіки.

Лише в кінці 1960-х років, з настанням Відкритої ери в тенісі і допуском професіоналів у провідні турніри нарівні з аматорами, жінки почали отримувати призові за участь у турнірах. Суми призових, однак, були набагато нижчі, ніж у паралельних чоловічих змаганнях. Характерним прикладом міг бути турнір Pacific Southwest Open в Лос-Анджелесі, промоутером якого був Джек Креймер: призові переможця цього турніру у чоловіків становили 12,5 тисячі доларів, а у жінок — 1,5 тисячі. Ця нерівність змусила кількох провідних тенісисток на чолі з американкою Біллі Джин Кінг загрожувати бойкотом Відкритого чемпіонату США та організувати власний професійний тур. Кінг заявляла, що причиною конфлікту були не тільки гроші: її мета — «дати жінкам можливість грати в теніс і привернути загальну увагу». Непримиренна позиція принесла Біллі Джин славу захисниці прав жінок і прізвисько «стиснутий кулак жіночого тенісу». У 1971 році вона стала першою жінкою в історії професійного тенісу, що заробила за сезон більше 100 тисяч доларів призових (найсильніші чоловіки цього ж року отримали понад 200 тисяч кожен). Суттєвіші плоди її боротьба принесла до 1973 року, коли організатори Відкритого чемпіонату США оголосили про намір зрівняти чоловічі і жіночі призові (за перемогу в цьому змаганні в 1972 році Кінг отримала лише 40 % суми, заробленої Іліє Настасє — чемпіоном серед чоловіків).

Боротьба жінок за рівні призові у тенісних турнірах відбувалась на тлі загальної боротьби жінок за рівноправ'я. У 1972 році Конгресом США були прийняті поправки до законодавства про освіту, один з пунктів яких (відомий як ) оголошував незаконною будь-яку дискримінацію за статевою ознакою. Хоча спочатку очікувалося, що дія закону торкнеться в основному сфер працевлаштування, пов'язаних з вищою освітою, скоро стала зрозуміла його виняткова важливість для жіночого спорту. Тоді асигнування на жіночий спорт у школах і вузах були на порядки менші, ніж на чоловічий: так, у 1969 році рада з шкільної освіти Сірак'юса (штат Нью-Йорк) виділяла 90 тисяч доларів на спортивні секції для хлопчиків і 200 доларів — для дівчаток. У 1973 році у Вашингтонському університеті, де понад 40 % студентства становили дівчата, асигнування на жіночий спорт були менш як 1 % асигнувань на чоловічий, а в коледжі Вассар, де дівчата становили 2/3 студентства, на жіночі команди виділялося удвічі менше грошей, ніж на чоловічі. Тому Розділ IX, так само як і прийняте на початку 1973 року рішення Верховного суду по справі «Ро проти Вейда», став мішенню різкої критики з боку носіїв патріархальних поглядів.

До цього моменту ігрова кар'єра Боббі Ріггса офіційно підійшла до кінця, і він працював тренером у готельних тенісних клубах, а потім службовцем у компанії American Photographic. Компанія належала родині Вілан, і дочка власників — Прісцилла Вілан — наприкінці 1950-х стала дружиною Ріггса, що забезпечувало йому безбідне існування протягом їхнього шлюбу. Їхнє розлучення в 1972 році було полюбовним, і за його умовами на банківський рахунок Ріггса ліг майже мільйон доларів (значно пізніше роман відновиться, і вони одружаться вдруге).

Крім тенісних матчів у звичайному форматі, Ріггс часто влаштовував тенісні шоу, граючи з відром води в руках, у ластах, з лавками, розставленими на його боці корту, а також зі слоном, ослом або левеням на повідку як «партнером». Ріггса обтяжувала рутина і він жадав насиченішого життя. Будучи вкрай азартним гравцем, він постійно робив ставки на результати футбольних матчів і скачок, часом програючи великі суми (одного дня програв 30 тисяч доларів); схожі суми часом він програвав і в казино. У боротьбі Кінг та інших тенісисток за рівні призові Ріггс побачив можливість знову нагадати про себе, а також заробити. Він почав виступати з публічними заявами про те, що якщо жінки отримують високі призові, то чоловікам-ветеранам вони належать тим більше, оскільки ті демонструють гру вищого класу. Ріггс (проголосивши себе «сексистом номер один у світі») заявляв, що готовий довести свою перевагу на корті проти будь-якої тенісистки. Найбільше йому хотілося зіграти проти Кінг, яка очолювала «визвольну боротьбу» жінок. Однак Кінг відкидала всі його пропозиції, вважаючи, що від зустрічі з ним жіночий теніс нічого не виграє.

Матч Ріггс зі Сміт-Корт

Незважаючи на всі старання, Ріггсу не вдавалося домогтися матчу з Кінг. Однак він зумів умовити зустрітися з ним іншу провідну тенісистку, 30-річну Маргарет Сміт-Корт — володарку Великого шолома 1970 року і на той момент першу ракетку світу. Біограф Ріггса Том Лекомпт висловлює думку, що її згода зустрітися в матчі з ним була не в останню чергу реакцією на той факт, що спочатку він заявляв про прагнення зіграти саме з Кінг; в цьому факті Сміт-Корт побачила виклик, заперечення її позиції на чолі жіночої тенісної ієрархії.

Корт пропустила майже рік у своїй ігровій кар'єрі після народження першої дитини в 1972 році, але успішно повернулася у великий теніс на початку 1973 року, вигравши Відкритий чемпіонат Австралії. На відміну від Кінг, вона не була феміністкою, а з 1972 року до того ж звернулася до релігії, і — також на відміну від Кінг — вона не сприймала витівки Ріггса всерйоз, як загрозу для професійного жіночого тенісу. За словами спортивної письменниці Селени Робертс, Корт бачила в ньому не символ боротьби проти рівноправності жінок, а всього лише людину — жалюгідного старіючого екс-чемпіона зі старомодною манерою гри і сексистськими замашками. В інтерв'ю вона говорила журналістам, що на тренуваннях перемагала «чоловіків, сильніших за Боббі». Презирливо-глузливе ставлення до Ріггса серед тенісисток того часу не було прерогативою Корт: Розмарі Казалс, одна з соратниць Кінг з перших днів жіночого професійного туру, що часто виступала разом з нею в парних зустрічах, називала його «дідом, який ходить, як качка, не бачить, не чує і до того ж ідіот».

Ріггс зумів отримати згоду Корт на матч, запропонувавши їй 10 тисяч доларів — п'ять з них були його власними грошима, а ще п'ять додавав його знайомий, підприємець-забудовник Рей Вотт. Їхню гру мав висвітлювати телевізійний канал CBS, що також сприяло згоді тенісистки, яка отримувала частку з доходу від трансляції (незалежно від результату матчу канал гарантував їй 5000 доларів, а Ріггсу 7500). Після укладення домовленості про зустріч Ріггс почав інтенсивно до неї готуватися. Його син Ларрі пізніше згадував, що той тренувався щодня по 6 годин (за іншими даними, до 10 і навіть до 12 годин на день). Він сів на дієту, багату білками, вітамінами і молочними продуктами, яку для нього склав провідний дієтолог Голлівуду Рео Блер, а у свого лікуючого лікаря домігся рецепта на декседрин, який називав своїми «енергетичними пігулками». Він відвідував турніри, в яких виступала Корт, детально вивчаючи її гру, і склав план, як краще за все грати проти неї. До плану входили м'які удари, кручені м'ячі, які мали нейтралізувати силу її власних ударів, чергування вкорочених м'ячів і свічок з тим, щоб збити її з ритму і вимотати. Одночасно Ріггс і далі вів образливу кампанію в пресі проти фемінізму та жіночої рівноправності під гаслами на кшталт «Жінки, які можуть, роблять. Ті, які не можуть, стають феміністками». Корт жила у своєму звичайному режимі, лише незадовго до матчу почавши щоденні тренування з чоловіком-партнером; за тиждень до гри в тенісних кругах поширилися плітки, що на тренуванні вона успішно впоралася з Тоні Трабертом — зіркою тенісу 1950-х років. Незважаючи на це, переважна більшість ставок напередодні матчу робилася на Ріггса.

Гра відбулася в Рамоні (округ Сан-Дієго, Каліфорнія) 13 березня 1973 року (День матері в США), в присутності 3200 глядачів. Рамону вибрали як місце матчу за наполяганням Тоні Траберта, одного з добрих знайомих Ріггса, який був директором тенісних програм у розташованому неподалік курортному містечку Сан-Дієго-Кантрі-Істейтс і був зацікавлений у його популяризації. Сама Рамона лише недавно почала розвиватися, будівництво йшло повним ходом, і глядачів розміщували на тимчасових трибунах. Телевізійна аудиторія трансляції CBS оцінювалася в 30 мільйонів. За згодою Корт зустріч судив арбітр-чоловік. Ріггс також зумів домогтися деяких додаткових переваг: матч був призначений на першу годину дня, коли високе сонце мало заважати Корт як слід розгледіти його свічки, а покриття корту перестелено, що зробило його ще повільнішим, а отже, і зручнішим для Ріггса. Він також намагався замінити важчі м'ячі фірми Wilson, якими мав гратися матч і які були звичні Корт, на легші та зручніші для нього м'ячі Spalding, але ця заміна в підсумку не була зроблена, що стало приводом для скарг на невезіння з його сторони.