Українозна́вство (часто: україні́стика або украї́ніка) — галузь гуманітарних знань, орієнтована на вивчення економічної, політичної, соціальної, культурної, історичної проблематики України, а також життя української діаспори за кордоном. До 1991 року україністика розвивалася переважно в дослідницьких центрах за межами СРСР: у різні часи — у Німеччині, Польщі, Канаді, США. У радянських навчальних закладах вивчалася, відповідно, історія УРСР, краєзнавство, українська література тощо. Як спеціальна галузь знання російської україністики отримала певний імпульс до розвитку після проголошення державної незалежності України.

Історія виникнення і розвитку Постання і розвиток українознавства відбувається в органічній єдності з постанням і розвитком українського етносу і нації. Науковий аналіз засвідчує, що формування української нації й розвиток наукових знань про феномен українства являють собою етапи взаємопов'язаного процесу, який зумовлює синхронізацію інтенсивності виявлення кожного з чинників: щораз вищий цілісний контент у своєму розвитку підпорядковується загальному закону природи — єдності її матеріального і духовного світу.

У своєму розвитку українознавство як наука й навчальна дисципліна пройшло довгий і складний шлях: від міфопоетичного образу українського терену, оприявненого в пам'ятках фольклору, від перших писемних згадок істориків, розрізнених відомостей закордонних дослідників та мандрівників, аж до системніших тематичних викладів, історіографічних і історіософських описів українознавчого дискурсу та дослідження цього доробку в наукових студіях і його вивчення в системі освіти.

Початки формування знань про Україну та її людність сягають ще античних часів (Гомер, Геродот), продовжуються за доби києво-руської, де особливу роль починають відігравати літописи (Синопсис, Літопис Аскольда та Літопис Руський). Згодом, суттєво розширившись в аспекті і формальному і змістовому, наукові осяги України й українського світу підносяться на новий щабель в козацьких літописах (Самовидця, Грабянки, Величка), в «Історії Русів», творчості Г.Сковороди, І.Котляревського, М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, В.Антоновича, М.Драгоманова, Лесі Українки, І.Франка та багатьох інших.

На початку ХХ ст., спираючись на доробок попередників, визначні вчені — М.Грушевський, В.Вернадський, Д. Дорошенко, С.Єфремов, Д.Багалій, І.Стешенко — спромоглися концептуалізувати обриси українознавчого дискурсу як системи наукових знань, у координатах яких досліджується не лише спосіб життя, а й спосіб мислення українців. Українознавство в їхніх дослідженнях виразно постає науковою системою знань, яка зі свого боку виявляється важливим чинником історичного процесу. В цей час видано перше комплексне видання з українознавства — «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», в якому зокрема вперше опубліковано докладну антропологічну розвідку Ф.Вовка.

У 1918 р. В.Вернадський, президент щойно створеної Української академії наук, наголошує на необхідності впровадження спеціальних дисциплін з українознавства до програм середньої та вищої школи. 1920 р. С.Єфремов видає перший навчальний посібник «Українознавство», а згодом Д.Дорошенко друкує свій вкрай важливий для подальших українознавчих студій «Огляд української історіографії». За Д.Дорошенком, коли на першому етапі розвитку українознавства вчені, які були наснажені глибокою любов'ю до рідної землі, свого народу, бажаннями прислужитися його поступові, зосереджували свою увагу на початках наукового осмислення української історії, етнографії, мови, письменства, то відтепер українознавство вже формується як єдина система знань. У той же час повною мірою неупереджене, безцензурне, утвердження науки про українців на «материковій», підконтрольній тоталітарному режиму, Україні було перерване майже на 70 років.

На Заході більш вживаним є термін україністика аналогічний вжитку таких термінів, як «полоністика», «русистика», «балканістика», «германістика» тощо. У процесі розвитку наукових гуманітарних студій в умовах незалежної України термін «україністика» подекуди став уживатися й тоді, коли йдеться про науки, які досліджують різні сфери духовного і матеріального життя українського народу. В такому ракурсі він визначається як сукупність наукових дисциплін гуманітарного і природничого циклів, які досліджують різні аспекти і складові України й українського народу як їхнього спільного предмета. При цьому маються на увазі науки про історію, мову, культуру, психологію, мистецтво, виховання, соціальні відносини, суспільний устрій, право, економіку, природу, екологію, етногенез тощо. Кожна з них має свій окремий предмет вивчення, домінанта якого окреслює диференціацію відповідних методів і водночас накреслює інтеграцію різних конкретно-наукових методів у методологію українознавства.

Сучасне українознавство З кінця 80-х рр. XX ст. українознавство в Україні знову починає відроджуватися: естафету попередників у формуванні українознавства як інтегративної науки, навчальної дисципліни і методології освіти з цього часу переймають науковці Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України.

30 серпня 2000 р. у зв'язку з перепідпорядкуванням Інституту українознавства Міністерству освіти і науки України, в складі науково-дослідної частини Київського національного університету імені Тараса Шевченка було створено Центр українознавства. Керівником Центру було призначено доктора історичних наук, професора В. І. Сергійчука. З 15 березня 2007 р. Центр українознавства — у складі філософського факультету. Його керівник — доктор політичних наук, професор М. І. Обушний.

Теоретико-методологічні основи діяльності Центру українознавства базуються на тому, що українознавство, як відроджена традиційно-українська система світобачення й творення, розглядається як підґрунтя, на основі якого формується сучасний український громадянин. Українознавство ставить за мету цілісне достовірне знання про Україну і світове українство, українське світобачення у часі й просторі.

У XXI ст. українознавство переросло межі дослідження суто національних проблем. Його оперативне поле відтепер суттєво розширилося, охоплюючи і соціальні, і державотворчі процеси, і питання формування свідомості й моралі, освіти й виховання, політики й культури.

Дослідженнями українознавчої тематики присвячені діяльність ряду наукових установ у світі. Українознавству присвячена також і міжнародна конференція Ґрайфсвальдський Українікум.

На ІХ міжнародному конгресі україністів професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Міхаель Мозер заявив, що гуманітарні науки, зокрема і україністика, переживають кризуВчений-україніст Мозер про стан та перспективи україністики в світі - відео.

Науковий інструментарій українознавства

Терміносистема українознавства

Наукове пізнання України, українців, українства призвело до вироблення великої групи термінів, що сформувалася у певну систему на основі історичних, географічних, політологічних, філологічних, культурологічних, філософських та термінів інших наук.

Методи українознавчих досліджень

Популяційно-генетичні методи Генетичні дослідження української людності сприяють розв'язанню складних слов'янознавчих та українознавчих наукових проблем. Певно, незабаром можна буде поставити остаточну крапку у дискусії, що бере початок у XIX ст., щодо пріоритету народів (етносів) східнослов'янської мовної підгрупи на «кровну» (генетичну, біологічну) спадкоємність з територіально-племінними групами слов‘ян ранньофеодального періоду.

Сучасна українська етнічна популяція є однією з найбільших у Європі за кількістю та ареалом розселення. Це, а також історичні й фізико-географічні чинники сприяли формуванню серед українців великої кількості популяцій нижчого ієрархічного рівня. Незважаючи на генетичний обмін з іншими етносами українці є сьогодні відносно гомогенною етнічною популяцією (за всією сукупністю генетичних показників), чого не можна сказати, приміром, про італійців чи росіян.

Україна є об'єктивно існуючою біогеографічною реальністю, утвореною українською етнічною популяцією. Генетичні відстані між українцями й іншими сучасними народами характеризують біологічну спорідненість українців з ними.

Крім українських генетиків за міжнародними програмами українську етнічну популяцію активно вивчають російські генетики (Магаданська і Білгородська області, Краснодарський та Ставропольський краї, Львівська, Івано-Франківська, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Чернігівська, Сумська області)<ref>* [http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=2228 Чирков О. Загальноінститутський методологічний семінар Про можливість зіставлення результатів антропології та генетики популяцій людини і застосування їх в українознавчих дослідженнях… // Українознавство.- 2010.- № 4.- С. 203—204.] </ref>.

Джерельна база українознавчих досліджень

Українознавство у системі національної освіти і виховання України

У системі виховання У родинному вихованніУ системі виховання дошкільнятУ системі виховання школярівУ системі виховання студентської молоді У системі освіти У системі загальної обов'язкової освіти УкраїниУкраїнознавчий складник загальної освіти України міститься серед навчальних курсів молодшої, середньої і старшої школи як окремі навчальні предмети (українська мова, історія України, географія України, українська мова тощо) та певні частини (групи тем, теми, навчальні питання) природничих та суспільних навчальних курсів.У системі вищої освіти УкраїниПідготовка кадрів найвищої кваліфікації за спеціальністю «українознавство» Українознавство у світі (за межами України)

Австрія Україністика в Австрії стала розвиватися від 1-ї пол. 19 ст.: спочатку в Галичині й пізніше на Буковині, що входили на той час до Австро-Угорської імперії, а пізніше у Віденському університеті. Вже в 1820-ті — 1940-ві pp. у загальному контексті слов'янських національно-культурних рухів зароджувалася позауніверситетська мовознавча україністика в Галичині. Представники раннього галицького просвітницького руху, випускники духовних семінарій Іван Могильницький, Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Йосип Левицький, Іван Вагилевич, Йосип Лозинський у своїх листах указували на самобутність української мови, підкреслювали етнічну, мовну та культурну єдність українського народу в усіх частинах України, вивчали давньоукраїнську писемність, досліджували членування українських говорів, створювали перші рукописні та друковані граматики і підручники тодішнього галицького різновиду української літературної мови.

У Віденському університеті після заснування 1849 першої в Австрії кафедри слов'янської філології внесок у мовознавчу україністику зробили її перший завідувач Франц Міклошич та його наступник на цій посаді Ватрослав Ягич. У період 1848–1918 україністика в Галичині та на Буковині розвивалася на створених українознавчих кафедрах у Львівському (1849) і Чернівецькому (1875) університетах, а також завдяки перетворенню Львівського товариства імені Тараса Шевченка (засновано 1873) на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1893). НТШ, де працювали такі видатні наукові діячі, як Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Іван Верхратський, набувало значення всеукраїнської академії наук. У Львівському університеті розвивали діяльність філологи Яків Головацький, Омелян Огоновський, Гнат Онишкевич, Олександр Колесса, Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький. У Чернівецькому університеті працювали Омелян Калужняцький, К. Ганкевич, С. Смаль-Стоцький, 3. Кузеля. Крім того, ряд філологів-україністів — таких, як М. Осадца, П.Дячан, О. Партацький, Є. Желехівський, І. Верхратський, В. Кміцикевич, Ю. Кобилянський, О. Макарушка, О. Маковей, М. Возняк, І. Завадовський, — працювали вчителями української мови в галицьких і буковинських гімназіях.