Ібе́ри, ібері́йці — давні племена, які населяли спочатку територію Східної і Південної Іспанії (принаймні з ІІ тис. до н. е.), а згодом розселилися на значній частині Піренейського півострова.
У V — ІІІ століттях до н. е. ібери були завойовані карфагенянами, в ІІІ — ІІ століттях до н. е. — римлянами.
В ІІ столітті до н. е. — І столітті н. е. ібери поступово романізувалися.
До артефактів матеріальної культури іберів відносять численні фігури (переважно жіночі), висічені з каменю, які мають особливий художній стиль (іберійський), і здебільшого датовані IV — ІІІ століттями до н. е. Найвідоміше іберійське різьблення — .
Історія Припускають, що іберійці були корінними жителями Піренейського півострова, оскільки іберійська культура зародилася та розвивалася на цій території в процесі, який розпочався приблизно в VI столітті до н.е. та завершився їхньою романізацієюQuesada Sanz, Fernando (2017). «Los íberos y la cultura ibérica.». La protohistoria en la Península Ibérica. Madrid: Akal. p. 448. ISBN 978-84-7090-489-9. Інші вважають, що походження іберійських народів лежить у населенні ранньої пізньої бронзової доби Піренейського півостроваRamos Fernández, Rafael (2017). Los iberos. Imágenes y mitos de Iberia. Almuzara. p. 50. ISBN 9788416776542.
Близько 9500 років до н.е. останні громади мисливців-збирачів, що населяли Піренейський півострів, почали систематично ховати своїх померлих на цвинтарях, що пов'язано з поступовою осілістю цих суспільств та значним зрушенням у взаємозв'язку між їхніми територіями та економічною діяльністю. Найдавніший некрополь на Піренейському півострові розташований в Оліві (Валенсія)National Geographic España (26 de febrero de 2016): «El Collado es la necrópolis más antigua de la península Ibérica. Залишки датуються віком від 9500 до 8500 років до н.е., що демонструє давню традицію поселення на Піренейському півострові.
Походження місцевого культурного субстрату датується принаймні раннім середземноморським неолітом: агрорибальською культурою кераміки з кардіальним відбитком, яка поширилася на захід з Адріатики, інтенсивно впливаючи на палеолітичних мешканців та асимілюючи всі прибережні регіони західного Середземномор'я у V тис. до н.е.В цей же період на півострові з'явилися протоібери, походження яких є дискусійним.
Близько 2600 р. до н. е. у східній Андалусії розвинулася халколітична цивілізація, про що свідчать пам'ятки Лос-Мілларес (Альмерія) та Маррок'єс-Бахос (Хаен), тісно пов'язані з португальською культурою Віла-Нова та, можливо (хоча це не доведено) з якоюсь культурою східного Середземномор'я (Кіпр).
Близько 1800 р. до н. е. Близько 1500 р. до н. е. цю культуру замінила культура Ель-Аргар (бронзова доба), яка розвивалася незалежно та, схоже, зазнала сильного впливу у своїй фазі B (з 1500 р. до н. е.) сучасних егейських культур (поховання піфу).
Близько 1300 р. до н. е., що збіглося із вторгненням індоєвропейських народів на північний захід Піренейського півострова, Ель-Аргар, який цілком міг бути централізованою державою, поступився місцем «постраргарській» культурі незалежних укріплених сіл на тій самій території.
Формуються культурні субстрати: Тартеський, Валенсійсько-Аргарський пізньобронзової доби та культура полів поховальних урн північно-східного Піренейського півостроваRamos Fernández, Rafael (2017). Los iberos. Imágenes y mitos de Iberia. Almuzara. p. 48. ISBN 9788416776542. Походження цих народів пізньої бронзової доби детально невідоме, хоча кілька теорій намагаються його встановити. Одна гіпотеза припускає, що вони прибули на Піренейський півострів у період неоліту, і їхнє прибуття датується V тис. до н.е. - III тис. до н.е. Більшість досліджень, що дотримуються цієї теорії, спираються на археологічні, антропологічні та генетичні дані, оцінюючи, що іберійці походять з найсхідніших регіонів Середземномор'я. Інші дослідження припускають, що іберійці спочатку оселилися вздовж східного узбережжя Іспанії та, можливо, пізніше поширилися по частинах Піренейського півострова, зрештою розширившись на інші сусідні регіони Середземномор'я. Іберійці були дещо схожі на індоєвропейські популяції першого тисячоліття до н. е. в Ірландії, Великій Британії та Франції, хоча ці популяції демонстрували інші палеоєвропейські батьківські лінії, яких ще не було серед іберійців. Батьківський генетичний профіль іберійців майже такий самий, як і у басків того часу, і дещо відрізняється від профілю кельтиберійців. Найбільш доведеною є теорія походження іберійців від культури полів поховальних урнRodríguez Ramos, Jesús (2001). «La cultura ibérica desde la perspectiva de la epigrafía : un ensayo de síntesis». Iberia (4): 17-38.
Після заснування Массілії фокейцями (близько 600 р. до н. е.) іберійці відвоювали північний схід у кельтів, що дозволило створити нові грецькі поселення на південь від Піренеїв.
Громади, засновані наприкінці бронзової доби, вважаються корінним субстратом, коли йдеться про іберійську культуру. В основному, існує чотири ключові точки: Ель-Аргар, культура манчеганської бронзової доби, культура валенсійської бронзової доби та урнові поля північного сходу.
Іберійці були різними народами, які еволюціонували від різних попередніх протодержавних культур до дедалі більш урбанізованого та складного суспільства, яким у цій еволюції допоміг вплив спочатку фінікійців, а потім греків та карфагенян.
Перша згадка про іберійців походить від давньогрецьких істориків та географів. Спочатку греки використовували слово іберійський для позначення західного узбережжя Середземного моря, а пізніше – для позначення всіх племен півострова. Вони також називали Іберією всю його сукупність племен. Перші описи іберійського узбережжя Середземного моря походять від Авіена в його праці «Ora maritima», що з'являється під час подорожі з Массалії 530 р. до н. е. Аппіан згадує міста та села, хоча вони вже зникли за його часів. Страбон називає міста Турдетанії нащадками тартеської культуриPara Rafael Ramos ambas denominaciones son sinónimas, variantes de la misma ráiz. Las fuentes clásicas citan Tartesos mientras que los textos púnicos escriben Turdetania (RAMOS FERNÁNDEZ (2017) pg. 47)..
Арріан стверджує, що іберійці були серед європейських народів, які відправили послів до Александра Македонського в 324 році до н.е., просячи його дружбиArriano. «Anábasis de Alejandro Magno». www.perseus.tufts.edu. 7,15..
Внаслідок величезного боргу, який вони мали перед Римом у Першій Пунічній війні, Карфаген розпочав завоювання середземноморських регіонів Піренейського півострова, щоб створити нову Карфагенську імперію. Гамількар Барка з Гадесу, їхньої єдиної цитаделі, розпочав вторгнення в долину Гвадалквівір, місцеві правителі якої здалися силою або дипломатією, приєднавшись до армії загарбників. Нові розвідувальні зусилля наповнили карфагенську скарбницю сріблом, і після 9 років війни Карфаген отримав як срібло, так і найманців з Іберії. Гамількар загинув у 229 році до н.е. в сутичці з оретанами. Його зять, Гасдрубал, продовжив його справу, хоча й застосовував політику союзів з іберійськими царями. Було засновано місто Карт-Хадашт (Картахена), і з римлянами було укладено договір, який встановив річку Ебро як межу впливу двох імперій. Карфагеняни взяли під контроль увесь південний півострів, від Леванту до Валенсійської затоки, і, можливо, також домінували над територією Оретані. Гасдрубала було вбито у 221 році до н.е.
Ганнібал Барка завершив загарбання іберійських племен. Він вдерся на територію олькадів і 220 року до н.е. року проник на центральне плато, окупувавши міста Торо та Саламанку. Під час повернення зазнав нападу карпетанів, ваккеїв та олькадів, яких він розгромив у біля на річці Таг. У Другій пунічній війні іберійці зберігали вірність Карфагену, постачаючи вояків та срібло. Внаслідок поразки Карфагенуіберійські землі було приєднано до Римської республіки.
Римське панування поступово утверджувалося без потреби нав'язувати новий світогляд з самого початку, натомість адаптуючись до звичаїв і традицій іберійців, їхнього способу життя, їхньої мови та їхньої писемності, що не перешкоджало їхній інтеграції в римський світAranegui Gascó, Carmen (2012). Los íberos ayer y hoy. Arqueologías y culturas. Marcial Pons Historia. p. 484. ISBN 978-84-92820-72-6.
Завоювання тривало майже двісті років і розгорталося в кілька етапів: Сципіони (218–197 рр. до н. е.) окупували узбережжя Середземного моря, долину Ебро та долину Гвадалквівіру, хоча й не без труднощів. Пізніше вони завоювали Центральну Месету та Лузітанію. Іберійські воїни воліли смерть, ніж здачу зброї. Народи, що населяли ці території, чинили запеклий опір, як це було видно під час Іберійського повстання (197–195 рр. до н. е.). Іспанія була адміністративно розділена на римські провінції та стала джерелом сировини, призначеної для столиці Римської імперії.
Племена Гекатей Мілетський, Геродот, Страбон, Авієн і Діодор Сицилійський перераховують іберійські племена: елісіки, сордони, керетани, айреносіни, андосіни, бергістани, авсетани, індігети, кастелани, лацетани, лайєтани, косетани, ілергети, іацетани, сусетани, седетани, ілеркавони, едетани, контестани, оретани, бастетани та турдетани.
Хоча ці племена мали певні спільні характеристики, вони не були однорідною етнічною групою, оскільки розходилися в багатьох аспектах. На території Піренейського півострова викоремлюють три основні області: турдетанську або тартеську, східну або іберійську та північно-східну разом з північнопіренейською в сучасному ЛангедокуRamos Fernández, Rafael (2017). Los iberos. Imágenes y mitos de Iberia. Almuzara. p. 48. ISBN 9788416776542. Передбачувані максимальні межі іберійської експансії простягалися від південної сучасної Франції до португальського Алгарве та північного узбережжя Африки«La España protohistórica». Archivado desde el original el 10 de febrero de 2008.
Устрій Іберійські племена еволюціонували до подвійної моделі міст-держав, таких як Арсе (Сагунт), та групування в територіальні держави, як у долині Гвадалквівіру, що можна побачити в письмових джерелах, особливо у Полібія та ЛівіяQuesada Sanz, Fernando (2017). «Los íberos y la cultura ibérica.». La protohistoria en la Península Ibérica. Madrid: Akal. p. 532. ISBN 978-84-7090-489-9Silgo Gauche, Luis (2010). «La organización política de los íberos en la Segunda Guerra Púnica según Tito Livio y Polibio (237-195 a. C.)». ARSE (44): 63-83. Хоча в класичних текстах йдеться про дуже однорідні форми правління більшість наукової спільноти вважає, що існували набагато більш неоднорідні та складні форми правлінняBermejo Tirado, Jesús: Breve historia de los íberos (2007) pág. 120. Ed. Nowtilus. ISBN 9788497633536.
Суспільство Спочатку снувала невелика соціальна дистанція між аристократіями та станами вільних людей, громадян та селянQuesada Sanz, Fernando (2017). «Los íberos y la cultura ibérica.». La protohistoria en la Península Ibérica. Madrid: Akal. p. 532. ISBN 978-84-7090-489-9.. Надалі іберійське суспільство було сильно стратифіковане на кілька дуже різних соціальних каст, кожна з яких мала чітко визначену роль у забезпеченні належного функціонування суспільства, яке залежало від самого себе для підтримки свого міста. Каста воїнів та знаті мала найбільший престиж і владу в цій групі. Окрім зброї, володіння кіньми також надавало великий престиж і відображало владу, знатність і приналежність до найбагатшого класу.
Каста жреців також мала велике значення, в якій жінки, про що свідчать поховальні кургани, були сполучною ланкою між життям і смертю. Жриці користувалися великим престижем, оскільки вони постійно контактували зі світом богів, хоча були й чоловіки, які виконували містичні завдання, про що свідчать лузитанські жерці, які читали майбутнє в кишках ворожих воїнів.
Ще однією кастою були ремісники, яких цінували, оскільки вони виготовляли одяг, що захищав їх від холоду, взуття, посудини для зберігання води та їжі, і, перш за все, зброю та обладунки, виготовлені на замовлення, що відрізняли їх від нижчих каст.