Уйгури

Уйгу́ри (, Уйғурлар, Uyghurlar) — народ тюркського походження, корінний народ Східного Туркестану, тепер Сіньцзян-Уйгурського автономного району КНР. Загальна чисельність перевищує 10 млн осіб, з яких приблизно 9,5 млн осіб мешкає у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, а також в інших регіонах Китаю, зокрема у великих містах. Розмовляють уйгурською мовою, що належить до карлуцької (чагатайської) групи західної гілки тюркських мов.

Станом на сьогодні комуністична влада Китаю створила концентраційні табори у Сіньцзяні та здійснює геноцид уйгурського народу, забороняючи використання уйгурської мови, віри та культури.

Самоназва (етнонім) Уйгури один з найдавніших тюркомовних народів Азії. Під час третього Уйгурського каганату була прийнята спільна для всього народу назва  — «уйгури»Тихонов Д. И. Хозяйство и общественный строй Уйгурского государства 10-14 вв. — М-Л., 1966. — С. 29. . Абулгазі (1603—1663) у літопису «Родовідне дерево тюрків» вивів термін (етнонім) «уйгур» з тюркського кореня: «Огуз-хан подарував для них найменування Уйгур. Уйгур — тюркське слово, значення якого відоме для всього світу, воно означає прихильник (япишгур)»Радлов В. В. К вопросу об Уйгурах. Записки Императорской академии наук. Приложение 2 к Т. 72. — СПб, 1893. — С. 3. .

За версією М. Кашгарі, самоназва «уйгур» бере свій початок з часів Александра Македонського. Він називав вершників, які йому протистояли в Центральній Азії, «худхуранд», «подібні соколу, від яких на полюванні не міг вислизнути жоден звір». «Худхуранд» з часом скоротилося до «Худхур», а останнє слово перетворилося на «уйгур».

Історія Процес формування уйгурського етносу був складним та тривалим. Їхні предки  — кочові племена Східного Туркестану — відігравали значну роль у державі Хунну (III ст. до н. е. — IV ст. н. е.).

У письмових джерелах предки уйгурів згадуються з III ст. (зокрема в орхонських написах VIII ст.). У III—IV століттях уйгури входили в об'єднання, яке в династичних китайських хроніках мало назву гаоцюй (букв. «високі вози»). У V ст. у китайських джерелах з'являється нова назва цього етносу — теле (тегрег «візники»). Значна група племен теле мігрувала на захід, у степи Казахстану та Південно-Східної Європи. Ті, що залишилися в центральноазійських степах, були підкорені тюрками та увійшли до складу їхньої держави. Основні землі теле були тоді у Джунгарії та Семиріччі. Проте 605 року після зрадницького побиття західнотюркським Чурин-каганом декількасот вождів теле провідник уйгурів вивів племена у Хангайські гори, де вони створили окрему державу, яку китайські історіографи називали «дев'ятьма племенами» (токуз-огузи). З 630 року після падіння першого Тюркського каганату токуз-огузи вже виступають як значна політична сила, головування всередині якої затвердилося за десятьма племенами уйгурів на чолі з родом Яглакар. У V—VIII століттях уйгури входили до складу каганату жужанів, а потім другого Тюркського каганату. Процес етнічної консолідації уйгурів закінчився у VIII ст. після розпаду Тюркського каганату та утворення Уйгурської ранньофеодальної держави (Уйгурський каганат) на річці Орхон.

Уйгурський каганат (745—840)

На чолі Уйгурського каганату стояли кагани з роду Яглакар (кит. Yao-luo-ko;745-795). Саме в цей час офіційною релігією в каганаті було визнано маніхейство. 795 року до влади у державі прийшло плем'я едізів (795—840), яке теж прийняло назву Яглакар. На думку Лева Гумільова, цей епізод свідчить про прихід до влади маніхейської теократіїЛ.Гумилев. Тысячелетие вокруг Каспия. гл.6. У межах каганату була прийнята загальна для всього населення назва — уйгури. Уйгурський каганат був феодальною державою з першими ознаками осілості уйгурів. Тут досягли певного розвитку скотарство, землеробство, а також ремесла та промисли, розвинулося будівництво міст та фортечних споруд. Як і в попередніх тюркських державах, в Уйгурському каганаті столичні функції виконувала долина річки Орхон (міста Харабалгас та Бешбалик). Попри те, що матеріальна культура уйгурів мала центральноазійське коріння, саме уйгури серйозно культивували у центральноазійських степах осілу цивілізацію. 840 року влада у каганаті на 7 років повернулася до племені яглакар. У 840-і роки внаслідок складних внутрішньополітичних та економічних причин, а також зовнішнього вторгнення давніх киргизів (єнісейських киргизів), з якими уйгури вели двадцятирічну війну, Уйгурський каганат припинив своє існування.

Держави уйгурів у Східному Туркестані у період Середньовіччя

Під натиском єнісейських киргизів більша частина уйгурів переселилася в степи Східного Туркестану та в західну частину Ганьсу. На нових землях ними було утворено три незалежні держави — з центрами в Ганьсу поблизу сучасного міста Чжан'є (Ганьсуйська держава ІХ-ХІ ст.), у Турфанській оазі (держава турфанських ідикутів Куча ІХ-XIV ст.) та в Кашгарі (Держава Караханідів ІХ-ХІІІ ст.).

Караханідська держава в Кашгарі та уйгурська держава турфанських ідикутів Куча в Турфані проіснували більш як 400 років.

У Східному Туркестані уйгури поступово асимілювали місцеве, переважно ірано- та тохаромовне населення, передавши йому свою мову і культуру і, своєю чергою, перейнявши в нього традиції ведення оазисного землеробства та деякі види ремесел. У цей час серед уйгурів Турфана, Комула, релігією яких було маніхейство та шаманізм, поширився буддизм, а потім і християнство (несторіанство). Водночас, починаючи з X сторіччя, поміж уйгурів Кашгара, Яркенда, Хотана розповсюджується іслам, який поступово до XVI ст. витісняє інші релігії по всій території Східного Туркестану.

З прийняттям ісламу арабська графіка з часом витісняє давньоуйгурське письмо.

1207 року Уйгурська держава Кочо стає васалом Монгольської імперії, а пізніше — Чагатайського улусу. Після ліквідації улусу в 1346 році та утворення Могулістану стає самостійною державою. Проте довго ця держава не проіснувала. Вже 1368 року вона була знищена Могулістаном.

Караханідська держава припинила своє існування 1212 року під ударами кочових племен найманів. На місці вказаної держави спочатку виник Чагатайський улус (один з улусів Монгольської імперії), а пізніше — Могулістан.

Цим і закінчився період існування середньовічних держав уйгурів у Східному Туркестані.

Відродження уйгурської державності. Консолідація уйгурського народу. Уйгури у складі КНР У XIV—XV ст.ст. територія Синьцзяну перебувала під владою держави Могулістан. 1514 року з Могулістану відокремилося Яркендське ханство (Могулія), яке невдовзі, 1544 року, було об'єднане з Могулістаном. А 1596 року Могулія була відроджена. Тепер столицею держави став Кашгар (від чого й друга її назва Кашгарське ханство). Кашгарське ханство проіснувало до 1665 року. У Кашгарії, в Яркенді, де базувалися ставки ханів, знаходилося багато мечетей, медресе, палаців, караван-сараїв. Тут вирувало життя, сюди приїздили торговці з багатьох міст Центральної Азії. На базарах Кашгара та Яркенда можна було зустріти індуса, афганця, перса, які вели торгівлю різноманітними східними солодощами, одягом, матеріалами, предметами вжитку, лікарськими травами, прянощами тощо. У період свого розквіту Кашгарське ханство включало і колишні території Могулістану (Джунгарія, Семиріччя, Ферганська долина, Іссик-куль), а також Бадахшан, Кашмір та північні території Тибету.

На цей час припадає формування уйгурського народу з новоуйгурською мовою, яка також поширилася у межах території колишньої держави турфанських ідикутів. Політико-адміністративна роз'єднаність упродовж 15-16 ст.ст., а також низка інших причин призвели до того, що етнонім «уйгур» став мало вживатися та був незабаром витіснений релігійною самосвідомістю. Уйгури насамперед називали себе «мусульманами», а також за регіоном проживання і походження — кашкарлик (кашгарець), хотанлик (хотанець) тощо або за родом зайняття — таранчі (землероб).

У XVII—XVIII ст.ст. у Східному Туркестані (Кашгарія) існувала держава уйгурів (так звана теократична держава ходжів), яка 1759—1760 рр. була захоплена маньчжурськими володарями Китаю. На новій території китайський уряд утворив провінцію Синьцзян, де розмістив китайсько-маньчжурські війська, військові загони солонів, даурів з Маньчжурії. Також 1764 року у долину річки Ілі владою було переселено декілька тисяч сибо. Національне пригнічення та жорстока експлуатація викликали масові повстання уйгурів супроти маньчжуро-цінських поневолювачів. Боротьба уйгурів проти маньчжурського ярма тривала довго, поки у 1864–1867 роках під час чергових повстань, підтриманих дунганськими утікачами, державність серед уйгурів була відроджена. У Східному Туркестані було утворено 5 держав — Кучарське ханство, Дунганське ханство (невдовзі перейменоване на Урумчинський султанат), Хотанське ханство, Таранчинський (Ілійський) султанат та Кашгарське ханство. У межах зазначених держав було об'єднане все мусульманське населення Синьцзяну: уйгури, дунгани, казахи, таджики, киргизи. Одначе загроза зі сторони Цінської імперії спонукала до згуртування уйгурських держав на основі найбільш могутнього Кашгарського ханства, яким керував Мухаммед Якуб-бек. Згодом усі султанати, ханства, емірати Східного Туркестану опинилися під владою Кашгара. Нова держава отримала назву Єттишар. Уйгурську державу на той час визнали Османська, Російська і Британська імперії. Але у Китаю були свої погляди на землю уйгурів. Уже 1877 року за допомогою військ Цінська імперія відновила свою владу над усім Синьцзяном. Наслідком вказаних завоювань стали страти тисяч мусульман краю, переселення частини уйгурів у межі Російської імперії, посилення національно-релігійного гніту. Проте це лише сприяло подальшій консолідації уйгурського народу, який не полишав надії на визволення.

У 1921 році на з'їзді представників уйгурів у Ташкенті давня самоназва «уйгур» була відновлена як загальнонаціональна.

Двічі — у 1933 і в 1943 роках уйгури скидали китайське ярмо і відновлювали державу (Перша і Друга республіки відповідно). Однак у 1949 році при потуранні СРСР комуністичний Китай окупував і анексував землю уйгурів, приєднавши її до КНР у вигляді Сіньцзян-Уйгурської автономії. Відтоді іде безперестанна боротьба уйгурського національно-визвольного руху проти китайської влади.

Зі знищенням останньої уйгурської державності у 1949 році та з утворенням у 1955 році Сіньцзян-Уйгурського автономного району владою КНР проводиться цілеспрямована політика щодо асиміляції уйгурів, насамперед шляхом масового переселення на територію СУАР етнічних ханьців та штучного обмеження народжуваності серед корінного уйгурського населення. Попри досягнення під владою КНР у галузях освіти, охорони здоров'я, культури становище уйгурського народу ускладнене демографічною, етнічною та релігійною політикою китайського уряду. Національна політика Китаю спрямована на асиміляцію, «розчинення» уйгурського етносу. Так, 1949 року, на початку окупації, в Уйгурстані налічувалося близько 300 тисяч китайців, включаючи 100-тисячну армію Гоміньдану. Сьогодні, за неофіційними даними, від 15 до 18 млн етнічних китайців переселено сюди. Тенденція зростання чисельності у регіоні спостерігається й досі. Так, за переписом 2000 року частка уйгурів у Синьцзяні становила 45 % (хоча у 60-ті роки XX ст. вона становила 70 %), а в той час ханьців — майже 41 %. За таких умов у середовищі уйгурів йде зростання ісламського екстремізму і у відповідь на це репресій з боку держави.

Геноцид уйгурів у Сінцзяні

З 2014 року уйгури в Сіньцзяні страждають від широкого контролю і обмежень, які китайський уряд наклав на їхнє релігійне, культурне, економічне і соціальне життя. У Сіньцзяні китайський уряд розширив поліцейський нагляд, щоб стежити за ознаками «релігійного екстремізму», яке включає володіння книгами про уйгурів, відрощування бороди, наявність молитовного килимка, відмова від куріння або вживання алкоголю. Уряд також встановив камери в будинках приватних осіб.