«Собор» — роман українського письменника Олеся Гончара, один із найвідоміших та найвизначніших його творів. Написаний та вперше надрукований у часописі «Вітчизна» у 1968 році. Літературні критики часто описують твір як «роман-застереження»«Вивчаємо Роман О. Гончара „Собор“», Михайло Кудрявцев.

Протягом майже 20 років роман замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя».

Ця книга занесена до списку «1001 книга, які ти повинен прочитати, перш ніж померти»1001 Books to Read Before You Die. The 1001 Book List .

Історія написання Олесь Гончар працював над романом протягом чотирьох років: 1963–1967.

«Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства всередині шістдесятих років. Відповідаючи на запитання, що його наштовхнуло на створення цієї книги, письменник сказав:

У творі Олесь Гончар використав за основу реальні події та факти: Прототипом Зачіплянки стала Причіплянка куток приміського селища Кам'янка на Дніпропетровщині, де минули життя та творчість письменника.

У Титані можна побачити монумент Прометею, після революції відлитий і встановлений у Кам'янському.

Собор, зображений у романі, мабуть, найбільше схожий до козацької дерев'яної церкви у Самарі, яку, за легендою, в одну ніч побачив і зробив її макет із комишин Яків Погребняк із Нової Водолаги. Також прототипом міг служити Дніпропетровський собор, споруджений приблизно в ті самі роки.

Місцевість Скарбне згадана в романі мала прототип річку Скарбну на Нікопольщині, де на острові козаки Старої Січі ховали свої гроші.

Історія публікацій Вперше вийшов у січневому номері журналу «Вітчизна» 1968 року. Того самого року двічі друкувався у видавництвах «Дніпро» та «Радянський письменник». Того самого року до друку було підготовлено також і російський переклад роману, що мав вийти на сторінках журналу «Дружба народов», проте згодом журнал відмовився від публікації роману.

Після цього твір до 1987 року не видавався через те, що був розкритикований і не імпонував радянському керівництву, свідомо замовчувався, хоча і не був офіційно вилучений із бібліотек. Окрім того, від письменника вимагали переробити роман, на що Олесь Гончар не погодився, не зважаючи на погрози другого секретаря ЦК КПУ Олександра Ляшка, а також першого секретаря Володимира Щербицього та інших: Віталія Федорчука, Олексія Ватченка, Івана Грушецького та Віктор Добрика. Самого автора Петро Шелест намагався заарештувати, проте Голова Президії Верховної Ради СРСР Микола Підгорний не погодився:

Багато читачів до Олеся Гончара, навіть у часи замовчування та різкої критики, висловлювали свої слова захоплення романом та подяки автору.

Знову роман вдалося надрукувати весною 1987-го року в російському перекладі в московській газеті «Роман-газета». Цього самого року «Собор» вийшов в оригіналі у складі семитомного видання творів Олеся Гончара.

У 1989 році твір було видано окремою книгою видавництвом «Дніпро» (редактор Н. М. Кравченко) тиражем 300 тисяч примірників.

Композиція Композиція роману не відзначається складною побудовою чи карколомними сюжетами. Більшу увагу автор приділяє розкриттю внутрішнього світу героїв, їхньої життєвої позиції. Літературознавець Г. Вервес зазначає:

У романі обмежена кількість осіб, зображені події не є винятковими. У творі зображено життєві будні робітничого селища над Дніпром — Зачіплянки, яка і є головним об'єктом зображення, а також Єльчине село Вовчуги, мальовниче Скарбне, береги Дніпра, заводи у великому місті.

Обмежені також часові рамки подій: вони відбуваються протягом одного літа.

У романі є вставні розповіді-новели «Чорне вогнище» і «Бхілайське вогнище». Перша новела розповідає про визначного українського вченого-історика Дмитра Яворницького, який не допустив осквернення храму махновцями в період Української революції. Друга новела про перебування одного із персонажів твору Івана Баглая в Індії, про дружбу і взаєморозуміння українського та індійського народів.

У сюжетну тканину вплітаються авторські розповіді про Єльчине минуле, про її біди й поневіряння, про життєві шляхи інших героїв.

Роман також містить багато відступів-розповідей про духовні й моральні цінності, про історичну долю пам'яток культури, які у творі гордо репрезентує збудований у 17 столітті козаками-запорожцями храм.

У творі багато описів селища Зачіплянки, собору, Скарбного та інших сіл і місцевостей.

Персонажі Персонажів роману можна умовно поділити на дві групи, відповідно до їх діяльності і характеру: ті, хто бореться за збереження «соборів душ» (Микола Баглай, Роман Орляченко, Іван Баглай, Єлька, Ізот Лобода, Ягор Катратий, Шпачиха, Вірунька, Хома Романович, Костя-танкіст, Яворницький) та ті, хто є осквернителями світлого й чистого, святого і чесного (Володька Лобода, Семен Таратута, «браконьєри-юшкоїди», бригадир, бандити з гуляйпільських степів, ресторанні гульвіси та повії).

Головна сюжетна лінія роману пов'язана з собором. Собор є центральним образом, епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажем роману.

Микола Баглай Микола Баглай — студент-металург, один із головних персонажів твору, виступає пристрасним поборником правди, шукачем ідеалу моральної та духовної краси.

Микола закоханий у свої рідні місця, у людей, що проживають там, природу, у собор, який уособлює все величне й прекрасне, що єднає його з минулим й прийдешнім. Це ідеалістичний образ поета, мрійника.

Він народився під час війни у окопі. Перше, що він бачив і чув, це жахи війни, вибухи бомб. З дитинства був сиротою, його батько загинув на війні, так що Микола його не застав. Хлопець мав нелегке повоєнне дитинство. Потім навчався у школі, працював на металургійному заводі і вчився у інституті.

Микола Баглай мав загострене почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. Юнак вболіває за чистоту свого рідного краю, Зачіплянки, Дніпра. Він врешті поставив мету — сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами.

У суперечці з технократом і прагматиком Геннадієм Микола переконує, що саме духовне і визначає людину, сенс її життя:

І коли Геннадій говорить про можливу всепланетну катастрофу в ядерну добу, Баглай у відповідь каже:

і

У розмові з Єлькою він висміює «різні так звані колгоспні» та «робітничі» романи, що діляться з суворістю кастовою — один від шелюгівської ферми й до собору, а другий — від собору, де зона міста починається, і вже до самої домни: іншому героєві сюди зась, вхід заборонений…"там само, стор. 170

Микола Баглай є юнаком-ідеалістом, тому він нетерпимий до осквернителів усього святого: браконьєрів, «юшкоїдів», руйначів історичних пам'яток, «батькопродавців».

Він намагається віднайти оту спадщину віків, що живить наш дух, сприяє збереженню національної свідомості.

У своїх почуттях до Єльки Микола — теж чистий і прекрасний, вважаючи кохання «найсонячнішим» з усіх почуттів. Саме кохання допомагає Миколі Баглаю у боротьбі зі смертю, коли він захищає собор. Можливо, що він зі своєю лицарською шляхетністю є одним із небагатьох «дон-кіхотів» свого часу. Лобода-молодший так висловився про нього:

Єлька (Олена Чечіль) Єлька (Олена) Чечіль — кохана Миколи Баглая — цікавий характер, драматична людська доля. Її біографія чимось схожа на Миколину, але життя її ще заплутаніше. Вона також народилася у час війни. Її батько був простий солдат, якого Єлька ніколи не знала. Невдовзі померла і її мати, вона залишилася жити сама, після чого залишила школу і подалася на ферму. Проте, не зважаючи на всі ці життєві обставини, вона мріяла про високе й прекрасне кохання, прагнула вчитися, перечитала всю класику, яку могла знайти у бідній сільській бібліотеці.

Єлька мала незвичайну вроду, проте спочатку вона довго не могла знайти свого кохання. Одного разу у їхнє село завітав лектор, який прочитав селянам лекцію про кохання. Йому сподобалася Єлька і він захотів зав'язати з нею розмову, проте дівчина подумки казала:

Для Єльки смішним, нікчемним виявився і залицяльник-механізатор, який був типовим продуктом соціальної деформації, обивательсько-споживницького характеру, національного нігілізму. Його добре характеризує лист, написаний дівчині з армії:

У житті Єльки були розчарування в людях, падіння біля собору під час поїздки по комбікорм і гірке каяття, ненависть до бригадира — винуватця дівочого безчестя, потім безпаспортне життя в селі в одинокого дядька Ягора Катратого. Була також спроба вийти заміж за нелюба Володьку Лободу. І порятунок дівчині змогло принести лише кохання до Миколи Баглая, ніжне й самозречене, засноване на взаєморозумінні, на спорідненні сердець.

Образ сільської дівчини Єльки — велике творче досягнення автора.

Ягор Катратий По-своєму трагічна доля Єльчиного дядька Ягора Катратого, неблагонадійного через своє «махновське» минуле. Дядько Ягор був єдиним близьким родичем Єльки, які у неї зосталися. Свого часу Ягора хотіли звільнити з заводу в ході одної з «чисток», проте обермайстер Ізот Лобода заступився за нього, і з того часу між ними зав'язалась щира дружба.

Ізот Лобода В образі спадкового сталевара Ізота Івановича Лободи уособлюється дух народного патріотизму, козацької вольності, незнищенності світлих вікових традицій, єдність людини з природою, з землею, де народився.

Ізот Лобода — це не просто трагічний образ зрадженого рідним сином отця, сучасного «батька Горіо». Старий Лобода — сама мудрість віків, героїчна й трагічна історія, народний гнів і вселюдський протест проти оскверніння й руйнування народних багатств.

У минулому Ізот Лобода брав участь у громадянській війні, воюючи проти гуляйпільців, хоча згодом сам дуже сильно подружився із Ягором Катратим — колишнім махновцем. Згодом став уславленим сталеваром республіки, втратив на фронтах Другої світової війни двох синів.

Батька невдовзі його єдиний люблячий син відправив у будинок металургів, де той мав би доживати віку. І хоч Володимир Лобода вважав це благородним вчинком, адже умови у тому будинку металургів були просто прекрасними, Старий не міг простити цього синові. Він не хоче приймати дарунків, відвідин, всякої формальної уваги. Йому радше прагнулося повернутися до рідної Зачіплянки, провести час із старим другом Ягором Катратим.

До сина він звертався як до найбільшого ворога, і коли той приїхав провідати його, старий люто казав:

І хоч він сварив і проклинав сина, та все ж сподівався, що Володька приїде до нього і кожного дня виходив до дороги, чекаючи його.

Ізот Лобода — знавець рослинного світу, він розуміє цілющі властивості трав і всякого зілля.

Володька Лобода Володька Лобода — невдячний і недостойний син чесного трудівника Ізота Івановича.

Це цікавий, оригінальний характер. На перший погляд, він навіть викликає симпатію. Володька свій хлопець, друзяка, не цурається земляків, ладен їм допомогти, поспівчувати, простий і товариський у поводженні, сумлінний та ініціативний на службі, вважає себе зразковим сином. Проте сам автор всі ці риси характеру показує у іронічному тоні, особливо що стосується ініціативності персонажа.

У свій час цей висуванець із робітничого середовища запропонував «геніальну» ідею — щоб не витрачати кошти на ремонт старовинного собору, взяти споруду у риштовання. Згодом у висуванця постала інша мрія — завдяки зруйнуванню собору нажити собі кар'єру. На місці національної святині цей «ініціатор» прагне збудувати критий ринок і шашличну, тим самим сподівається завоювати симпатію та прихильність у місцевого населення.

Володька Лобода — типовий образ руйнівника того часу — він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення.