Український степ — степова природна зона в Україні, розташована на півдні, центрі й сході країни. Західна й центральна частина Чорноморсько-Каспійського степу, складової великого Євразійського степу. Простягається із заходу на схід від дельти Дунаю до південних відрогів Середньоросійської височини на 1000 км, а на південь до Азово-Чорноморського узбережжя та Кримських гір майже на 500 кмСтепова зона України // . Степ збігається приблизно з Південною Україною (крім Кримських гір). У степу розташовані Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська області, південні частини Кіровоградської і Харківської областей та рівнинна частина Криму.
Доісторичні і античні часи В часи палеоліту найщільніше було заселено береги Дніпра в районі порогів — зокрема, стоянки і поселення людей різних історичних епох виявлені біля с. Волоське біля Дніпра.
Унікальний пам'ятник давнини — Кам'яна Могила — розташований поблизу Мелітополя
За часів енеоліту у Придніпров'ї на базі Сурської і Дніпро-Донецької неолітичних культур виникла Середньостогівська культура. Існує думка, що саме представники цієї культури перші пристосували коня для їзди верхи і почали займатися спеціалізованим скотарством.
Стародавні малюнки на скелях, знахідки у погребіннях ямної культури вказують на те, що саме у цих степах було винайдено колесо, що в подальшому дозволило місцевому населенню розселитися в усі боки і підкорити Європу і Азію під іменем аріїв.
В подальшому степи населяли племена катакомбної, зрубної культур. Останні ототожнюються з кімерійцями античних авторів. Залишки давнього городища «Дикий сад» у центрі сучасного Миколаєва деякі дослідники вважають залишками столиці кімерійців. Наявність Чорного моря, сполученого зі Середземним, зробило античну історію Південно-Східної України більш яскравою, ніж північних регіонів України.
У VII ст. до н. е. кімерійці під тиском скіфів зі сходу були вимушені залишити степи і шукати кращої долі у країнах Малої Азії. Вірогідна столиця скіфів — сучасне Кам'янське городище поблизуЕнергодара. Приблизно у цей же час на узбережжі Чорного моря з'явилися давньогрецькі кораблі, що доставили сюди перших колоністів з півдня. Греки заснували такі поселення і міста, як Березань у гирлі Дніпра, Ольвія, Тірас (Білгород-Дністровський) , Херсонес, Пантикапей, Феодосія і інші.
Приблизно у 512-513 до н. е. перський шах Дарій Гістасп переправився з величезним військом через Дунай і пішов війною на скіфів. Скіфи уникали великих боїв, знищували при відході криниці і виснажували загони супротивника дрібними сутичками. Врешті решт знесилена перська армія повернула з Приазов'я назад.
Наступний епізод спроби поневолення місцевих племен пов'язано з епохою війн Олександра Македонського. Один з його полководців, Зопіріон, у 331 р. до н. е. також переправився через Дунай і рушив з 30-тисячним військом на схід, маючи метою підкорити народи, які мешкали на північному березі Чорного і Азовського морів і в подальшому з'єднатися з основними силами греків на Кавказі чи у Середній Азії. Але десь на підступах до Ольвії його було розбито — імовірно скіфами та ольвіополітами. Сам Зопіріон загинув.
Але у наступному столітті скіфи все ж вимушені були залишити свої землі під тиском могутніх сарматів, які прийшли зі сходу і опанували степами на пів тисячоліття. Центр Скіфського царства перемістився у Крим — столиця Неаполь Скіфський ототожнюється з городищем на території сучасного Сімферополя, а самі скіфи тут поступово змішались з місцевим стародавнім населенням — таврами.
У І ст. до н. е. у Чорноморському регіоні посилилась Понтійська держава, в залежність від якої потрапило Боспорське царство у східному Криму і на Кубані. Але внаслідок воєн з Римською республікою Понт було розгромлено, а давні грецькі колонії Причорномор'я разом з Боспором потрапили у залежність від Риму.
У середині III ст. н. е. територією сучасної України (окрім Приазов'я), Молдови і Східної Румунії опанували войовничі германські племена готів, які створили тут свою державу — Ойум зі столицею у Данпарстаді десь на Дніпрі (можливо це городище біля с. Башмачка у Дніпрових порогів).
Але вже приблизно через 100 років з глибин азійських степів накотилася хвиля войовничих кочовиків — гунів, які розгромили готів і оволоділи їх землями. Ці події стали поштовхом до Великого переселення народів: готи розділились і попросили сховища за Дунаєм — на території Римської імперії. Але внаслідок дії низки чинників готи почали військові походи по території Імперії: спочатку по Балканах, а згодом рушили на захід Європи, де врешті решт у V ст. заснували свої варварські королівства.
У тому ж V ст. гуни почали свої криваві походи по території Центральної Європи, аж доти не були розгромлені у 451 р. у Галлії. Через 2 роки їх грізний вождь Атілла помер, його аморфна держава розпалась, а самі гуни розточились серед навколишніх народів.
У V-VII ст. землі на межі степу і лісостепу від Карпат до Сіверського Донця заселили племена пеньківської культури, яких більшість дослідників вважають слов'янами і ототожнюють з антами.
В подальшому причорноморські степи протягом VI — XIII ст. бачили орди авар, булгар, хозар, печенігів, половців та монголів.
Доба середньовіччя З ІХ ст. на Дніпрі стали з'являтися кораблі вікінгів — воїнів і торговців зі Скандинавії. У 882 р. вони на чолі з князем Олегом перенесли до щойно захопленого Києва столицю своєї слов'яно-варязької держави, заснованої за 20 років до цього в Новгороді літописним Рюріком.
В подальшому київські князі часто воювали з степовими племенами — печенігами та половцями: у 972 р. печеніги, підкуплені Візантією, вбили біля дніпровських порогів князя Святослава Ігоровича, а у 1111 р. князь Володимир Мономах на деякий час вибив войовничих половців зі степу аж за Дон.
Київська Русь Український степ в давнину являв собою порубіжжя Київської Русі — східнослов'янської держави IX—XII ст. Тутешні землі були ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен з кочівниками-скотарями. Про це свідчать як писемні, так і археологічні пам'ятки, а наш перший історик повідомляє про це декілька разів. Під 965 роком він пише:
Тобто, повоювавши хозар, Святослав захопив їх укріплене місто на Дону (Саркел, нині Цимлянськ), а хозарська держава після поразки перестала існувати. Але на місце хозар зі сходу прийшли спочатку печеніги, а за ними — половці (кипчаки), і весь степ став називатися Дешт-и-Кипчак.
У 1116 році
Цим походом він навів такий жах на половців, що до кінця його життя ті не насмілювалися нападати на Русь.
У 1223 р. до половецького степу з Кавказу вторглися передові монгольські загони Субедея і Джебе -полководців Чингізхана. Вони наголову розбили у битві на р. Калці об'єднані сили половців та деяких руських князів і розорили Судак в Криму, після чого повернули на схід.
У 1239 р. монголи після походів на північно-східні руські князівства повернулися і напали на Чернігівські землі, а наступного року здобули Київ і рушили далі у Європу. 1242 р. монгольські загони хана Батия через Причорномор'я повернулись з Європи на Волгу і створили у степах свою державу — Золоту Орду. Її землі простягалися від Пруту на заході до Алтаю і Середньої Азії на сході.
Місцеве населення (половці та русичі), рятуючись від військ Батия, здебільшого переселилося на захід і північ, в райони Карпат, Полісся. У Причорномор'ї значну роль стали відігравати такі ординські міста, як Кілія на Дунаї, Аккерман (нині Білгород-Дністровський), Шахр-ал-Джедід (з ним ототожнюють городище біля сучасного Запоріжжя), у Криму — Крим (Солхат) і Кирк-Ор.
У XIII—XIV ст. південноруськи степи служили кочовикам місцем випасу худоби та полювання, а мешканці руських порубіжних князівств займалися тут різними відхожими промислами — мисливством, рибальством, збором меду диких бджіл тощо. Щоб оборонити себе від нападів противної сторони, вони збиралися ватагами, об'єднувалися в невеликі загони, що сприяло виникненню в цьому краї козацтва. Перші згадки про козаків на монголо-руському порубіжжі відносяться до XV століття.
У 1363 р. Великий князь Литовський Ольгерд розгромив татарське військо на Синіх водах, після чого золотоординці залишили правобережжя нижнього Дніпра (кордон пройшов по Дніпру і Самарі і далі на північ), а на чорноморському узбережжі і на Дніпрі було побудовано литовські замки (Дашів/Очаків, Коцюбіїв/Хаджибей, Маяки, Микитин Ріг, Кічкас, тощо). Не зважаючи на це, влада литовських князів над Причорномор'ям залишалась хиткою, а за степами від Дністра до Дону закріпилася назва «Дике поле».
Велике князівство Литовське і Руське
Завоювання монголами Південно-Східної Русі сприяло зміцненню й розширенню молодої Литовської держави, що появилася на політичній карті Європи напередодні монгольських завоювань. Скориставшись ослабленням руських князівств, Литва поступово за їх рахунок намагається розширити свої території. Боротьба Литви за українські землі стала приводом до війн між нею та Золотою Ордою. Розгром литовським князем Ольгердом (1341–1377) трьох татарських князів при Синіх Водах (Синюсі) відкрив можливості приєднання до Литви більшості українських земель, що знаходилися у складі Золотої Орди. За його наступника Вітовта більша частина сучасної України опинилася у складі Великого князівства Литовського.
Литовські князі, приєднавши до своєї держави спустошені українські землі, намагалися їх заселити та освоїти. Будуючи по Дністру й Дніпру укріплені міста, скликали до них поселян не тільки з України й Литви, але й інших регіонів Східної Європи. Вважають, що за їх наказом кримські татари, що перебували в залежності від Литви, побудували укріплений порт Кичибей (Гаджибей — нині Одеса). На Дніпрі, при Таванській переправі за Вітовта була збудована митниця, на якій збирали торгове мито з купців, що їхали з Кафи до Литви, Польщі та інших країн Європи.
З утворенням Кримського ханства 1443 р. у степах з'явились кримські війська і ногайські орди (основні — Єдісанська між Дністром і Бугом, Джамбуйлуцька на Азовському узбережжі і Єдічкульська на лівобережжі Дніпра). Почалася доба кримських походів на українські і московські землі, зокрема, перший похід (на пропозицію московського князя), при якому постраждала Київщина, зафіксовано 1482 р.
Кримське ханство Вже в останній чверті XV століття Велике князівство Литовське втрачає свої позиції в Причорномор'ї. Цьому сприяло утворення, не без підтримки литовських князів, самостійного Кримського ханства на руїнах Золотоординської імперії та його зближення з могутньою Османською державою. Після укріплення османів у Північному Причорномор'ї, переходу до них Аккерману, Гаджибею, Кафи та інших міст, Кримське ханство стає слухняним васалом могутньої Османської імперії. Разом з нею воно вело експансіоністську політику в Східній Європі, перш за все проти Литовсько-Українсько-Польської держави. Уже в 1482 році кримський хан з величезною ордою вторгся в межі Правобережної України, вогнем і мечем прокладаючи собі дорогу до Києва. Збитки, завдані українським землям під час цього походу, порівнюються з втратами, що зазнав їх Київ під час походу Батия. Після походу на Київ були напади на Поділля, Волинь та інші райони України.
Старости порубіжних замків, щоб захистити поселення від нападів кримської орди, набирали й утримували в замках козацькі загони, що спричинилося до поширення козацтва в Україні з кінця XV століття перші згадки про дії козацьких загонів в пониззях Дніпра, в Побужжі та в Подінців'ї свідчать, що більшість з них діяли в тих місцях, через які вели з Криму в Україну, до Польщі та в межі Московського князівства. Через лівобережжя Дніпра проходила Муравська дорога, з її відгалуженнями — Ізюмською і Кальміуською, яка вела від Перекопу до Москви. Від Перекопу на Правобережжя вів так званий Чорний шлях, який в районі Чорного лісу розгалужувався на два, з яких один вздовж Дніпра вів до Києва, а другий — через Поділля йшов на Львів, Краків до Західної Європи. На цих шляхах будувалися укріплення, виставлялася прикордонна служба, що формувалася переважно з козаків.