Кримськотатарський національний рух — національний рух кримських татар, який сформувався у другій половині 1950-х років (після XX з'їзду КПРС) як рух репресованого народу, який зазнав у сталінський період насильницької депортації і морального приниження. Основні вимоги активістів руху включали в себе відновлення автономії, повернення народу на свою історичну батьківщину, компенсацію втраченого в результаті депортації. Витоки руху сягають першого повоєнного десятиріччя. У 1950—1960-ті роки серед його лідерів були партійні працівники, ветерани війни, учасники партизанського руху в Криму. Рух досяг піку в 1960-ті роки, після чого був придушений, відродився в роки перебудови й досяг відчутних політичних результатів на початку 1990-х років.
Рух мав великий досвід підпільної боротьби, протидії радянським і партійним структурам (в Узбекистані, Таджикистані, Краснодарському краї, безпосередньо в Криму), досвід організованих масових виступів і зіткнень з правоохоронними органами, які застосовували силові методи (розгони мітингів, побиття демонстрантів, арешти активістів, судове переслідування). Кримськотатарський національний рух характеризувався масовістю і організованістю, радикалізмом, чіткою політичною спрямованістю, пафосом ідеї національної державності, поєднанням певної етнічної самоізоляції з установками широкої екстериторіальності і відродженням ідей пантюркської і панісламістськоі спільності і солідарності. Національний рух кримськотатарського народу, на відміну від багатьох інших національних рухів СРСР, отримав широке міжнародне визнання.
Історія
Депортація кримських татар 18—20 травня 1944 року, незабаром після очищення Кримського півострова від німецьких військ, за рішенням Державного комітету оборони СРСРПостановление ГКО № 5859сс от 11.05.44 силами НКВС була здійснена депортація всього кримськотатарського населення Кримської АРСРБугай Н. Депортация народов / Война и общество. 1941—1945. — Кн. вторая. — М.: Наука, 2004. до Узбецької РСР і сусідні райони Казахської і Таджицької РСР; невеликі групи були відправлені до Марійської АРСР і ряд інших регіонів РРФСР. Офіційно ця акція обґрунтовувалася фактами участі кримських татар у колабораціоністських формуваннях, які виступали на боці нацистської Німеччини. Адміністративного вислання зазнали також кримські татари, які воювали на фронті й у партизанських загонах, і ті кримські татари, хто евакуювався з Криму до його окупації і встиг повернутися з евакуації в квітні-травні 1944 року. Це були керівники та працівники Кримського обкому ВКП(б) (на чолі з першим секретарем) і Раднаркому КАССР.
За даними Відділу спецпоселень НКВС, у листопаді 1944 року в місцях виселення перебували 193 865 кримських татар, з них в Узбекистані — 151 136, в Казахській РСР — 4286, у Марійській АРСР — 8597, інші були розподілені «для використання на роботах» до Молотовської (10 555), Кемеровської (6743), Горьківської (5095), Свердловської (3594), Іванівської (2800), Ярославської (1059) областей Російської РФСР.
В Узбекистані багато переселенців були визначені на роботу на будівництво Фархадскої ГЕС у м. Бекабад, на рудники «Койташ» і «Ташкент-Сталінвугілля» Самаркандської області, до колгоспів і радгоспів Ташкентської, Андижанської, Самаркандської області, Шахризябського і Кітабського районів Кашкадар'їнської області.
Протягом 12 років, до 1956 року, кримські татари мали статус спецпереселенців, що передбачав різні обмеження в правах. Усі спецпереселенці були поставлені на облік і були зобов'язані реєструватися в комендатурах. Формально за спецпереселенцями зберігалися громадянські права: вони мали право брати участь у виборах, комуністи влилися до місцевих партійних організацій.
У 1967 році указом Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму» були зняті всі санкції проти кримських татар і навіть була дана оцінка попередніх законодавчих актів як «огульних звинувачень … необґрунтовано віднесених до всього татарського населення Криму». Проте для кримських татар була фактично закрита можливість повернення до Криму, де вони не могли отримати ні житло, ні роботу.
До середини 1980-х років Стихійні протести проти висилки відзначалися серед кримських татар уже в 1940-і роки — виготовлялися і розклеювали листівки із закликами повернути народ до Криму, було зафіксовано понад тисячу втеч з місць спецпоселення.
В кінці 1950-х — на початку 1960-х років у місцях висилки кримських татар в Узбецькій РСР виник і почав набирати силу національний рух, який прагнув домогтися визнання державою необґрунтованості покарання народу за політичними мотивами, реабілітації, визнання існування окремого кримськотатарського етносу, повернення на історичну батьківщину і відновлення ліквідованої Кримської АРСР. Національний рух кримських татар не ставив собі за мету зміну політичного соціального ладу і комуністичної ідеології — навпаки, йшлося про те, щоб змусити чинну владу виконувати свої ж основні закони. Особливістю кримськотатарського руху в 1950—1960-і роки (так зв. «Перша хвиля») було те, що його лідерами були переважно комуністи, в тому числі партійні працівники, ветерани війни, учасники партизанського руху в Криму (Бекір Османов, Мустафа Селімов, Джеппаров Акімов та ін.).
Ще в 1940-і роки учасники партизанського руху Криму, що опинилися на засланні, протестуючи проти звинувачення всього народу в зраді, першими почали направляти індивідуальні та колективні звернення Сталіну і Ворошилову. Такі ж звернення направляли фронтовики, які повернулися з фронту. Масовий рух за повернення на батьківщину почався після смерті Сталіна і XX з'їзду КПРС. У ЦК КПРС стали приходити численні листи з проханнями про особисту та колективну реабілітацію.
Поверненню кримських татар до Криму протидіяло в першу чергу місцеве радянське і партійне керівництво. Так, 15 березня 1954 року, всього через місяць після того, як Кримська область зі складу РСФСР була передана до УРСР, Кримський обком партії надіслав листа першому секретареві ЦК КПУ Олексію Кириченку з проханням клопотати перед ЦК КПРС про заборону всім звільненим адміністративно-висланим 1944 року повертатися і проживати на території Кримської області. У 1956 році, перед виходом указів Президії Верховної Ради СРСР про відновлення національної автономії балкарського, чеченського, інгушського, калмицького та карачаївського народів, в УРСР була організована кампанія протестів і звернень жителів Криму, колишніх партизанів, обкому партії і ЦК КПУ в ЦК КПРС і особисто Микиті Хрущову. Хрущов, який очолював союзне партійне керівництво, був схильний йти назустріч вимогам українських керівників, які виступали категорично проти повернення кримських татар, оскільки потребував їхньої підтримки в боротьбі за зміцнення своєї влади.
Такі ж кампанії згодом організовувалися перед розглядом питання про реабілітацію 1966 року, а також перед розглядом питання про прописку і оргнабори кримських татар в липні-серпні 1973 року.
Українських керівників підтримували і партійні керівники Узбецької РСР. Так, звертаючись на початку 1954 року в Рада міністрів СРСР з проханням розглянути «питання про зняття всіх обмежень з спецпоселенців окремих категорій», керівники КП Узбекистану вважали за доцільне «залишити на спецпоселенні … особливо в Узбецької РСР кримських татар, виселених в 1944 р., в зв'язку з тим, що серед цих спецпоселенців проявляється багато ворожих настроїв і відбувається кримінальних злочинів. Так, за 1952—1953 р. по Узбецької РСР з 1188 засуджених за зухвалі кримінальні злочини засуджено кримських татар 1020 осіб».
Перший секретар ЦК КП Казахстану П. Пономаренко рекомендував не знімати з режиму спецпоселення не тільки молодих, а й «престарілих спецпоселенців — чеченців, інгушів, балкарців, оунівців», басмачів, кримських татар і білоруських куркулів", мотивуючи це тим, що «більшість з них є носіями найбільш реакційних і ворожих настроїв, організовують різні релігійні та націоналістичні угруповання, культивують серед молоді відсталі звичаї, відривають юнаків і дівчат від школи і суспільного життя».
Вперше за багато років відкрито про несправедливість, допущену щодо виселених народів, було сказано в доповіді М. С. Хрущова на XX з'їзді КПРС (25 лютого 1956 року). 28 квітня 1956 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турок — громадян СРСР, курдів, хемшилів і членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни». Цим актом було встановлено, проте, що зняття обмежень не тягне за собою повернення майна, конфіскованого при виселенні, і що вони не мають права повертатися в місця, звідки були виселені.
З цього часу представниками національних еліт виселених народів почали вживатися активні спроби домогтися повернення на Батьківщину через звернення до вищого керівництва країни. В одному з перших таких звернень — листі п'яти кримськотатарських комуністів (вересень 1956 року), що був адресований членам Президії ЦК КПРС і М. А. Суслову, порушувалося питання про повернення кримських татар на Батьківщину, відновлення кримської автономії в складі УРСР, а також про повернення або компенсації за втрачене при виселенні майно. У зв'язку з цим листом Відділ парторганів ЦК КПРС доручив ЦК КП Узбекистану «провести додаткову роботу серед кримських татар, що зняття з них режиму спецпоселень не дає права на повернення в райони колишнього місця проживання і конфісковане у них майно», а також «дати необхідні роз'яснення» для «колишніх керівних працівників Криму».
24 листопада 1956 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про відновлення національної автономії калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського й інгушського народів». У постанові оголошувалося про повернення ряду виселених народів на батьківщину — на тій підставі, що «при великій територіальної роз'єднаності не створюється необхідних умов для всебічного розвитку цих націй» .
У той же час в ухвалі йдеться : 6. Визнати недоцільним надання національної автономії кримським татарам, раніше проживали в Криму, маючи на увазі, що колишня Кримська АРСР була автономією тільки татар, а являла собою багатонаціональну республіку, в якій татари становили менше однієї п'ятої частини всього населення, і що в складі РРФСР є татарське національне об'єднання — Татарська АРСР, а також те, що в даний час територія Криму є областю Української РСР.
Разом з тим, з огляду на прагнення частини татар, які раніше проживали в Криму, до національного об'єднання, роз'яснити, що всі, хто забажає, мають право оселитися на території Татарської АРСР.
Зобов'язати Рада Міністрів Татарської АРСР і Татарський обком КПРС надавати необхідну допомогу в господарському і трудовому влаштуванні татарського населення, яке буде прибувати на постійне місце проживання в республіку. 15 грудня 1956 року Рада міністрів УРСР видала секретну постанову «Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та інших осіб, які раніше проживали в Кримській області, а зараз повертаються з місць спецпоселення», в якому, посилаючись на «труднощі розселення і працевлаштування в довколишніх до Криму районах», визнав недоцільним «розселення на території Херсонської, Запорізької, Миколаївської та Одеської областей татар, німців, греків, болгар, вірмен та інших осіб, які раніше проживали в Кримській області, а зараз повертаються з місць спеціального поселення», і зобов'язав місцеві органи влади припинити прийом таких осіб, надати їм необхідну допомогу у виїзді за межі цих областей, а також за кордон УРСР, і розглянути питання про те, щоб сім'ї колишніх спецпоселенців, які вже проживають в зазначених областях, були розселені в інших областях республіки, а також за межами УРСР.