Бра́тське — село в Україні, у Синельниківському районі Дніпропетровської області. Входить до складу Покровської селищної громади. Населення становить 451 осіб. До 2016 року орган місцевого самоврядування — Андріївська сільська рада.
Назва Назване за іменем першого поселенця Миколи — Миколаївкою. В радянський час перейменоване на Братське. Ідеологічний зміст топоніму мав засвідчувати про нові дружні братські взаємовідносини між людьми.
Географія Село Братське розташоване на лівому березі річки Гайчул, у яку впадає Балка Зайцева. Вище за течією на відстані 0,5 км розташоване село Герасимівка, нижче за течією за 4 км розташоване село Новоскелювате, на протилежному березі — село Андріївка. Поруч проходить залізниця, станція Платформа 31 км за 2 км.
Археологія Поблизу Герасимівки та Братського досліджено поселення доби пізньої бронзи (XV—IX століття до Р. Х.).
Історія Село Братське за всю історію існування змінювало назву декілька разів. Утворилось воно з трьох хуторів: Миколаївка (Чернишева), Василівка, Шевченкове (Рубанське).
Братське розкинулось на лівому березі річки Гайчур на південний захід від районного центру Покровське на відстані. Село входить до складу Андріївської сільської ради. Прилеглі до села простори перерізають балки і яри. За на південний захід знаходиться балка Заяча. Односельці говорять, коли хмари заходять від Заячої балки-бути дощу. На цій балці десь на початку 50-х років були загачені ставки, і в цих же роках розпочато посадку в полях лісозахисних смуг, які насаджували колгоспники. В околицях села Братського далі на південь на відстані 2,5 км від села Піщане знаходиться балка Кринична. Коли піднімешся на гору, яка лежить на захід від села до залізничної колії, село мов на долоні-школа, будинок культури, амбулаторія, річка, парк, гарні будинки, рівненькі вулиці. Їх в селі чотири і кожна з них має свою історію. Найпершою була вулиця Центральна, яка складається з двох частин: північна її частина — колишній х. Василівка, південна — с. Миколаївка (Чернишева). Саме з неї почалася історія села Братське. Втім назва ця не історична.
Історія села почалася з давніх часів. Перші поселення в цій місцевості з'явилися наприкінці XVIII століття після переможних для Росії російсько-турецьких війн, внаслідок яких до Імперії були приєднані Приазов'я і Причорномор'я. Поряд з українцями в освоєнні південного краю Росії активну участь брали росіяни, а також іноземні переселенці — німці, болгари, греки, євреї. Всюди виникали нові села і поселення, у господарський обіг були втягнені мільйони десятин плодючої землі.
Село було засноване в 1796 році титулярним радником Миколою Лукіним, сином Чернишова. Перша назва його — Криничне, пізніше — Миколаївка (Чернишева), а північна частина села звалася Василівкою (на честь сина радника). Микола Лукін мав 3238 десятин землі, з яких 238 були непридатні до рільництва. У його володіннях проживало 120 підданих селян.
Після реформи 1861 року, коли кріпосницьким селянам була дарована царем воля, сюди переїхали нові мешканці, і вже в 1886 році село мало 54 двори і 402 жителі. Звільненим селянам був установлений так званий дарчий наділ, у середньому на кожен двір було нарізано по 4 десятини землі. На землях, які належали багатію Лукіну і його сину Василю, були виділені царем наділи для вільних селян. Селяни стали юридично вільними, залишаючись у цілковитій економічній залежності від поміщика, бо більшість з них не мала ні достатньої кількості землі, ні реманенту, щоб її обробляти.
На землях майбутнього села Братського і селились такі селяни. Перші хати побудували Синельнікови, Чорнобаї Давид і Кіндрат, Курноси Іван і Афанасій, Коробка Антон, Кузнєцов Федосій, Курнос Гнат і Курнос Дмитро, а на х. Василівка — Пишоха Микола і Стариковські.
Ці хати-мазанки були низенькі з солом'яною або очеретяною покрівлею, глиняною долівкою. У хаті стояли одна-дві лави, доморобні стільці, стіл, скриня. За ліжко служив піл. Печі топили соломою і бур'яном.
Біля хати садили багато дерев: яблуні, груші, вишні, сливи. Ближче до вулиці росла біла акація, кущі бузку і жовтої акації, бузина. Взимку садки захищали житло від холодних вітрів, а влітку — від спеки.
У господарстві селян села Миколаївка водилася велика рогата худоба, вівці, свині, свійська птиця.
Поповнити харчові запаси для родини допомагала річка Гайчур, у якій на той час водилося чимало риби.
Сім'ї були великі і коли сини одружувались, то батько давав їм наділи своєї землі — полоски. Бідноті було виділено малородючі землі. Звичайно, на таких землях та ще при низькій культурі землеробства врожаї були мізерними.
Вільні, але дуже бідні селяни, не могли прогодувати свою сім'ю, бо землі було мало (цар виділяв землю лише на чоловіків). Господарство було невелике, а в кого і зовсім нічого не було, тому купити ще землі не мали за що. Люди були вимушені орендувати необхідну землю у німців, що жили на Криничному, а також найматися на роботу до пана Рубана, помістя якого знаходилось десь за кілометр на схід від с. Миколаївка і який на той час викупив більше 1000 десятин землі у Лукіна. Цей край села стали називати Рубанським.
Помістя пана Рубана Помістя було оазою краси серед убогих навколишніх сіл Миколаївка і Василівка. Панське подвір'я складалось з великого розкішного маєтку, високого цегляного амбару, поруч різні підсобні приміщення: кухня, лазня, пекарня, кузня. Була конюшня на два десятки коней. Біля неї під спеціальним дахом стояла панська карета. Нею їздили зустрічати пані, яка приїздила потягом з Катеринослава. Потяг зупинявся біля Макаренського роз'їзду, що знаходився за 2 км від помістя. Ще на території панської садиби був старий під соломою дім, так звана людська. Під час Німецько-радянської війни його при відступі спалили німці. Недалеко від панського свинарника була їдальня для найманих селян. Подавали їм їсти в ваганках (коричатках), у які наливали їжу і всі гуртом мали з нього їсти. Так наймані робітники, особливо з Покровського, перевертали ці коричатка, вимагаючи, щоб їжу подавали в тарілках. Наймані селяни спали на соломі в конюшнях або корівниках, поруч з тваринами. У пана була ферма для корів і овець, та особливо багато було овець.
Старий пан мав велику пристрасть до карт. Часто його гості, які приїздили до нього залізницею, грали з ним в карти. Старожили переповідають, що за програш пан розраховувався вівцями, яких іноді гнали отарами.
У Рубана був вітряк, який стояв на пагорбі недалеко від маєтку. Мельниця дісталась йому від Лукіна. Від маєтку вздовж берега річки Гайчур ріс чудовий фруктовий сад, з якого був вхід до барського будинку. На превеликий жаль, сад було знищено місцевими жителями під час Великої Вітчизняної війни: дерева зрубували на дрова. За садом ріс мальовничий гайок, де росли тополі, сосни, дуби. Під час війни німці, відступаючи, спалили міст через річку Гайчур, підпалили і все село Миколаївка. Після визволення радянські воїни поспішали жителям села відремонтувати спалені будинки, бо наближалася зима. Майже всі дерева з гаю зрубали на покрівлю хат, а також побудову мосту.
За гаєм у пана була водокачка, за допомогою якої поливали город. Крутили її коні, ходячи по колу, а городником працював якийсь болгарин. Пізніше ця водокачка стала власністю комуни. На території панського двору, ближче до річки, знаходився великий погріб, яким згодом користувався колгосп, пізніше місцева школа. І панський маєток і всі будівлі навколо нього були збудовані з цегли, яку виготовляли на цегельному заводі, що знаходився неподалік помістя. Пани жили в місті Катеринославі, а в Рубанське приїздили тільки влітку, оскільки мали двох синів. Господарювала в помісті переважно бариня. Охороняв барський дім стражник Коритін, приказчиком був Никифоренко Антон, покоївками працювали Кучерява Параска Макарівна і Курнос Ганна. Один з синів пана полюбляв добре випити, часто поводився зухвало, насміхався з наймитів. Коли селяни скиртували солому, то він навмисне вилазив на вже готову скирту і товкся по ній, розсовуючи. Робітникам доводилось робити все спочатку. Від цього панського синка в однієї із селянок народилася дитина, але пані ніколи її не пускала в дім, не хотіла визнавати бідняків за рідню. Інколи наказувала давати невеликі подарунки, коли вони приходили. Дітворі бідняків давала цукерки, печиво, трохи грошей. Старожили згадують, що пан людей не кривдив, був добрий. Селянам, які наймалися на роботу, платили гроші. Хто наймався на один день (поденно), хто на місяць, хто більше. Селяни сіяли, орали, молотили, доглядали за худобою. Як згадує Курнос Олександр Макарович, мати його наймалася дояркою, щоб доїти 20 корів. Все господарство вів управитель. Взимку місцеві селяни наймалися на роботу, у так звану «хуру». Вони на возах вивозили на продаж панське зерно на станцію Гайчур. Там його продавали і воно деякий час зберігалось у пакгаузах.
Пан Рубан помер в 1906 році, поховали його в саду в сімейному склепі. В 20-х роках, коли в маєтку перебувала комуна, склеп було зруйновано і засипано камінням. 1956 року, коли садили на тому місці парк, копаючи ямки під дерева, знову наткнулися на цей склеп. Надгробну плиту витягли. На ній, за спогадами Василя Федоровича Солобченка, був напис: «Рубан Петро Іванович, дата народження і дата смерті». Плита опісля була знищена.
Революційні події 1917 року село пережило спокійно. Пані, забравши деяке майно, разом з синами виїхала до Катеринослава. Те, що залишилось розібрали місцеві селяни.
Період громадянської війни відзначався частими відвідинами цієї місцевості загонами батька Махна. Наїжджали сюди і червоноармійці. Жителі села згадують про такий випадок, як одного разу на хуторі Пустош (поблизу Василівки) стояв загін червоноармійців, на який зненацька напали махновці. Зав'язався бій, у якому уціліли лише двоє червоноармійців. Одного бійця сховав у печі Курнос Гнат, а другий заліз до сусіда на горище, на якому була купа подушок, де він сховався. Хазяїну наказали першим лізти на горище з лампою, шукати втікача. Тільки над лядою з'являлась голова хазяїна, то втікач або лампу розбивав або пострілами відлякував. Тоді нападаючі починали з двору обстрілювати покрівлю хати з кулемета, але втікача вони не дістали. Махновці вирішили підпалити хату. І тільки умовляння, повзання хазяїна перед ними на колінах (адже сім'я була велика і стояла пізня осінь), дозволили врятувати хату і бійця. Згадується ще такий випадок. У Василівці, на так званому «прогоні» (це рівнинна місцевість, що вела до річки Гайчур) зійшлися в бою червоні і махновці. Махновці одержали перемогу, загін червоних було знищено. Це було влітку. Довгий час лежали порубані бійці, селяни боялись ховати без дозволу. Там же лежав поранений кінь і один місцевий житель ходив його підгодовував і давав пити. Після того, як махновці поїхали з села, селяни звезли всі тіла загиблих у Василівку і поховали.
Громадянська війна принесла в село ще більше страждань. Жити було важко, голодно, землю кожному окремо обробляти було важко, не всі мали інвентар. У таких умовах селяни почали об'єднуватись у ТСОЗи. Товариства спільного обробітку землі були створені і в с. Чернишева і в с. Василівка.