Ця стаття описує історію Швеції від 1989 до сьогодення.

Після періоду стрімкого росту і безпрецедентного розквіту наприкінці 1980-х рр. шведська економіка до 1990 р. перегрілася, і після провалу в риксдазі суперечливого законопроєкту про заморожування зарплат і заборону страйків соціал-демократичний уряд на чолі з прем'єр-міністром Інгваром Карлссоном у лютому 1990 р. подав у відставку. На той час шанований міністр фінансів Щель-Улоф Фельдт залишив уряд на знак протесту проти того, що він вважав безвідповідальною економічною політикою. Незабаром Карлссон сформував новий уряд, але на час парламентсьних виборів у вересні 1991 р. економіка перебувала у вільному падінні зі стрімким зростанням безробіття, отож соціал-демократи отримали найменшу за шістдесят років частку голосів (37,7%), що обернулося втратою посад на користь опозиції — правоцентристської коаліції.

Приблизно в той самий час засуджений вбивця і банківський грабіжник, відомий як Ласерманнен («лазерний чоловік») підстрелив одинадцятьох і вбив одну людину у спробі серійного вбивства, що сполошило шведських іммігрантів, які і були його ціллю.

Доба Більдта

У відповідь на сприйняту нездатність соціал-демократів впоратися з економікою і на знак протесту проти того, що вважалося застарілою соціалістичною політикою (державні монополії, наприклад, на телебачення, радіо, телефонні послуги та лікування в лікарнях), новоутворена реформістсько-популістична партія «Ny demokrati» (Нова демократія) успішно зробила несподіваний прорив у риксдаг на виборах 1991 року, що дозволило сформувати новий правоцентристський уряд. Під керівництвом Карла Більдта новий уряд вирішив продемонструвати себе як антисоціалістичний і космополітичний, ставлячи собі за мету ініціювати багато реформ. Звинувачуючи в економічній кризі деякі з ексцесів скандинавської моделі, він хотів започаткувати реформи і розпочав демонтаж державних монополій, зниження податків, перебудову та інтернаціоналізацію вищої освіти, а також заклав підвалини для подальшого вступу Швеції у Євросоюз.

Однак новий уряд успадкував найсерйознішу за п'ятдесят років економічну кризу, що означало, що замість того, щоб зосередитися на реформах, йому довелося провести майже весь свій строк повноважень (1991—1994 рр.) у режимі антикризового менеджменту. Споживчі ціни зросли, ціни на житло впали, а безробіття галопувало. Наприкінці 1992 року, під тиском шквалу фінансових спекуляцій, що похитнули тоді кілька європейських валют, «Riksbank» ненадовго підняв свою цільову ставку до 500% у спробі захистити фіксований обмінний курс шведської крони, але змушена бути відпущеною відносно інших валют вона негайно впала приблизно на 15% проти долара США. Протягом 1991 і 1992 років цінова кулька на ринку житла, яку роздували цілі 80-ті рр., здулася, залишивши багато банків майже неплатоспроможними, що призвело до заходів із порятунку банківської системи, де уряд повинен був гарантувати всі депозити в 114 банках країни, а деякі націоналізував, витративши 64 млрд. шведських крон.

Вимивання коштів із державної скарбниці, починаючи з 1992 року, було приголомшливим, а дефіцит поточних статей платіжного балансу та державний борг зростали. Щоб розв'язати цю проблему, незабаром було досягнуто двопартійних домовленостей із соціал-демократами про заходи боротьби з кризою, але навіть із цими угодами скрутні умови і глибока економічна рецесія затяглися на цілі дев'яності. Через це кабінет Більдта багатьма розцінюється як значною мірою провальний, не тільки тому, що рецесія вказувала на його неспроможність провести реформи, які він заповзявся зробити, тим самим відштовхуючи своїх безсумнівних виборців, а й тому, що він не розглядався як такий, що ефективно долає кризу, водночас припускаючись деяких очевидних помилок (як-от, дуже вартісний захист крони), чим штовхав тих виборців, що не визначилися, в руки опозиції.

Незважаючи на те, що тривалий вплив цієї політики був досить обмеженим, за винятком таких справ, як запровадження комерційного телебачення і радіо та шкільних ваучерів, найглибший слід, який залишила епоха Більдта, полягав у тому, що більшість людей почали асоціювати країну під правлінням не соціал-демократів із рецесією та загальною скрутою (картина, яку також вправно змальовували соціал-демократи на трьох наступних загальних виборах, тим самим дієво перепиняючи шлях правоцентристським партіям до урядових посад на наступні дванадцять років). Проте останніми роками репутація уряду Більдта дещо покращилася, не в останню чергу через міжнародну похвалу, якої той заслужив за зразковий спосіб, яким він упорався зі шведською банківською кризою.

Доба Перссона Загальні вибори у Швеції 2006 р. повернули до влади уряд соціал-демократичної меншості Інгвара Карлссона. У проміжку після виборів 28 вересня і до вступу на посаду нового уряду у Балтійському морі затонув автомобільно-пасажирський пором «Естонія». У цій одній із найгірших морських катастроф у сучасній історії загинули 852 людини, здебільшого шведи. Однією з небагатьох позитивних подій у той час була приємна несподіванка, яку піднесла Швеція на чемпіонаті світу з футболу 1994, де шведська команда виборола бронзову медаль. Йоран Перссон був призначений міністром фінансів і обтяжений важким завданням збалансувати бюджет шляхом агресивного урізання соціальних програм і пільг, що більшість шведів спочатку дуже сильно обурювало та за що він, кінець кінцем, зажив поваги, досягнувши цього. Після відставки Карлссона в 1996 році Перссон замінив його і залишився при владі аж до програшу на загальних виборах 2006.

1995 року після консультативного референдуму роком раніше Швеція вступила в Європейський Союз. Вступ у ЄС у певному сенсі перегорнув сторінку шведської історії і може розглядатися як ознака кінця шведської винятковості та нейтральності. Швеція двадцятого століття часто займала острівну позицію та трималася від Європи і того, що відбувалося «на материку» на відстані. Членство в ЄС кинуло цьому виклик, але більшість виборців є досі євроскептиками і малоймовірно, що референдум у будь-який інший час, ніж у цей означений дуже серйозною рецесією, приніс би позитивний результат. Відкритий 2000 року Ересуннський міст між Мальме і данським Копенгагеном іноді розглядається як символ сильних зв’язків Швеції з материковою Європою.

Наприкінці 1990-х років шведські збройні сили зазнали сильного скорочення, при цьому чисельність новобранців зменшилася до 20% усіх молодих чоловіків (проти 90% у розпал холодної війни), але вони залишилися присутніми у миротворчих силах ООН і не в останню чергу в югославських війнах, де колишній прем'єр-міністр Карл Більдт був посланником від ЄС, а пізніше від ООН.

У першій половині 2001 р. Швеція за ротацією головувала в ЄС і провела низку резонансних зустрічей та семінарів, що завершилися у червні самітом у Гетеборзі, який відвідав Джордж Буш і всі значніші голови урядів держав ЄС. Це був перший візит чинного Президента США у Швецію. Цей саміт став важливим кроком для розширення ЄС на схід через три роки, але ця подія наштовхнулася на протести лівацьких груп, які бунтували і нападали на поліцію в центрі міста. Референдум 2003 року, після багатьох років непростої дискусії, привів до того, що пропоноване прийняття євро не одержало схвалення. І без того заплутаний вплив цього голосування на провідні політичні верстви, багатьох бізнесменів і ЗМІ, де у всіх цих групах підтримка прийняття євро переважала, потьмарився тим гірким фактом, що кампанію за чотири дні до її кінця обірвало вбивство міністра закордонних справ Анни Лінд, яка, якби була жива, швидше за все, змогла б стати наступницею Йорана Перссона протягом одного-двох років (що підтвердив сам прем'єр-міністр у пізніших інтерв'ю та її очевидний авторитет у її партії).

Хоча вбивство Анни Лінд не було пов'язане ні з агітацією за євро, ані з питаннями ЄС загалом, і хоча тенденція до заперечного голосування чітко вимальовувалася в опитуваннях ще за кілька тижнів перед референдумом, як «Гетеборзькі заворушення», так і рішуче «ні» для євро показують, що чимало шведів, і особливо багато молодих шведів, почуваються незадоволеними новою, орієнтованою на ЄС і менш упевненою у собі країною, в якій вони живуть.

Після землетрусу в Індійському океані та цунамі 2004 року на День подарунків постраждали тисячі шведів у Таїланді та інших частинах Південної і Південно-Східної Азії: Швеція поряд із Данією, Фінляндією, Норвегією, Австрією, Бельгією, Францією, Німеччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Іспанією та Великою Британією виявилася серед тих західних країн, яких це лихо торкнулося найбільше. У Міністерстві закордонних справ через свята не було працівників, а відсутність урядових дій спричинила політичний скандал, який похитнув упевненість кабінету Перссона, і не в останню чергу міністра закордонних справ Лейли Фрейвальдс. Вона подала у відставку після ще одного скандалу, де вона була заздалегідь поінформована про закриття Шведською службою безпеки вебсайту Шведських демократів із зображеннями злощасних карикатур на Мухамеда. Шведська преса зазначала, що це був перший після Другої світової війни випадок шведської урядової цензури через загрозу з боку іноземних держав. Швеція — одна з небагатьох західних країн, де ці карикатури не були опубліковані в головних засобах масової інформації, але й вона все-таки постраждала через близькість до Данії: шведсько-данський виробник молокопродуктів «Arla» потерпав від бойкотів на Середньому Сході, а коли міністр міжнародного співробітництва в цілях розвитку Карін Ємтін вирушила до Судану для розслідування геноциду в Дарфурі, губернатор Дарфура використав карикатури як привід не прийняти її.

Доба Райнфельдта На парламентських виборах у Швеції 2006 р. увагу ЗМІ привернули кілька нових політичних партій — серед них Феміністична ініціатива на чолі з колишнім керівником лівих Гудруном Шиманом, євроскептичний «Червневий список» (що зародився на виборах у Європарламент від Швеції 2004 р.) і противниця авторських прав Піратська партія, але їхній успіх був незначним. На цих виборах більшість у риксдазі здобула консервативна коаліція «Альянс за Швецію», висунувши Фредріка Райнфельдта з Партії поміркованих своїм кандидатом на прем'єр-міністра. Успіх «Шведських демократів», які завоювали місця в декількох шведських муніципальних радах і дістали 2,9% голосів на виборах у риксдаг (хоча поріг проходження — 4%), наполохав усталені партії. Протягом першого тижня відбулася серія скандалів, де деякі з міністрів від Партії поміркованих виявилися такими, що ухилялися від обов'язкової абонплати за телебачення і платили прислузі «в конверті». Міністри Марія Бореліус і Сесілія Стейо Кіло пішли у відставку лише після кількох днів перебування на посаді. Кабінет міністрів розкритикували за відсутність гендерної рівності та різноманітності, оскільки він налічував тільки дев'ять жінок (із 22 міністрів). З іншого боку, захисники кабінету зазначали, що Швеція тепер має свого першого міністра, який народився в Африці (Нямко Сабуні) і свого першого відкрито гомосексуального міністра (Андреас Карлгрен). Міністра закордонних справ Карла Більдта було допитано через його колишнє директорування в інвестиційній компанії «Восток Нафта» та його можливу упередженість у питанні планованого тоді трубопроводу «Північний потік». Цей газогін мав на меті сполучити Росію і Німеччину по дну Балтійського моря через шведські територіальні води.

Політика Райнфельда була зосереджена на зменшенні безробіття шляхом зниження податків, а також на виплатах хворим і безробітним. До початку іпотечної кризи зайнятість зросла, хоча червоно-зелена опозиція стверджувала, що головною причиною цього був поточний глобальний розквіт.