Рух Клодія — останній демократичний виступ римських популярів, названий за іменем його головного натхненника і керівника Публія Клодія Пульхра (бл. 92-52 рр. до Р. Х.), вихідця з давнього патриціанського роду Клавдіїв, учасника третьої Мітридатової війни (74-64 рр.). Потім, після повернення з армії, Клодій, як і багато його сучасників, зайнявся політикою.
Характеристика руху Не можна вважати рух Клодія революційним, як вважає це Едуард Меєр, бо за своїми цілями він був далеким від корінних соціально-політичних перетворень, характерних для революції. Клодій ставився до рабів, ймовірно, сміливіше, ніж його попередники, залучав їх до політичної боротьби, але це було лише засобом, дійсно крайнім (extremum auxilium), як каже Цезар про подібний метод боротьби.
Не можна розглядати ні оптиматів, ні популярів як політичні партії (особливо в сучасному сенсі слова). Та це аж ніяк не означає, що в Рим не існувало демократичних діячів і демократичного руху. Широкі верстви сільського, а потім і міського плебсу були тим величезним резервуаром, тим живильним середовищем, звідки римська демократія черпала свої сили. Правда, склад римських демократичних верств, особливо в епоху пізньої республіки, був вельми строкатим і навіть внутрішньо суперечливим, але це вже інше питання. Популярами ж слід вважати тих політичних діячів (до речі, вони часто були вихідцями з найвищих верств римського суспільства), які в своїй боротьбі проти сенатської олігархії намагалися спертися на ці широкі, але, як показав досвід, малоорганізовані верстви населення.
Рух Клодія носив міський характер і користувався підтримкою населення. Основу його складали міські низи, раби, ліберти і міська біднота, почасти з «рабським корінням». Важливим фактором руху були його бойові загони, створені на основі відновлених колегій, які все більше і більше визначали політику свого лідера. Клодій явно не мав «господаря» — для цього він був надто сильним і некерованим, але у нього були союзники, причому, одіозність і непередбачуваність лідера популярів робили ці союзи вельми короткочасними. Тому говорячи про Клодія та його рух, ми маємо достатні підстави вважати цей рух демократичним, а самого Клодія — одним з вождів римської демократії, одним з видних популярів.
Історична постать Публія Клодія Пульхра На ряду з Катіліною, Клодій є ще одним досить переконливим прикладом того, як репутація політичного діяча і очоленого ним руху, що збереглася у віках, може виявитися повністю залежною від заклятого ворога. До того ж, як і у випадку з Катіліною, цим ворогом знову був Цицерон. Цього разу він взагалі єдиний сучасник і свідок подій, тому усі інші (і пізніші) автори, що так чи інакше згадують про рух Клодія, навряд чи вільні від впливу його оцінок і характеристик.
Портрет Клодія був би обкреслений неповністю, якби ми не згадали приписувану йому політичну і, так би мовити, цивільну безпринципність. Одне з перших подібних звинувачень стосується того, що на самому початку своєї військової і політичної кар'єри, знаходячись в армії під керівництвом власного зятя Лукулла, він готував проти нього мало не повстання. Його звинувачували і в тому, що, виступивши спочатку обвинувачем Катіліни, він потім був ним підкуплений і різко змінив свою позицію (хоча в змові, мабуть, не брав участі). Безпринципним і навіть протизаконним вважався його перехід до стану плебеїв, і, нарешті, глибоке обурення викликали його зв'язки з рабами, формування з них спеціальних загонів, опора на них — тобто те, від чого з обуренням відмовлявся навіть Катіліна. Так, Плутарх, розповідаючи у біографії Лукулла про поведінку Клодія в армії свого зятя, вважав його людиною «зухвалою і сповненою зарозумілості», проте не можна обійти той факт, що Клодій користувався репутацією «товариша солдатів». Можна, звичайно, інакше поставитися і до питання про зв'язки Клодія з Катіліною, тим більш, що звинувачення в підкупі було, взагалі кажучи, звинуваченням стандартним, а в даному випадку ніяк не доведеним. Проте, мабуть, найбільш симптоматичний інший випадок — горезвісна «справа Клодія». Це була не тільки скандальна подія з хроніки великосвітського життя Риму, як те намагаються іноді зображувати, а й з самого початку — справа, яка набула яскраво вираженого політичного забарвлення. Спочатку він багато в чому підтримував Цицерона, і навіть був одним з обвинувачів у справі про катілінаріїв, але дуже скоро перейшов на сторону захисту (тим самим зблизившись з Цезарем) і, мабуть, саме з цим пов'язане помітне охолодження у стосунках з оратором. Це проявилося вже в 62р., коли Цицерон дав вкрай несприятливі для Клодія свідчення. Йдеться про звинувачення у святотатстві, коли Клодій таємно проник на церемонію присвячену Бона Деа, що проводилася в будинку Цезаря (колишнім великим понтифіком), нібито з метою спокусити його дружину. Справа з релігійної перетворилося на політичну, тому що обвинувачами виступили сенатські кола, а захисниками — народні трибуни. Цезар, який був найбільш постраждалою стороною, повівся досить дивно, розлучившись з дружиною і заявив, що йому нічого невідомо стосовно цієї справі. На питання ж суддів про причини розлучення відповідав однією з приписуваних йому «історичних фраз», що нібито, дружина Цезаря має бути вища навіть підозр. Це, і ряд інших фактів, дають підставу припускати, що вже в цей час Клодій мав досить значний вплив серед широких верств населення, тож було вигідніше мати його союзником, ніж ворогом. Це добре видно на прикладі Цицерона, з яким Клодій з того часу не переставав ворогувати.
Ставлення до Клодія дуже різняться. Т. Моммзен вважав його агентом Цезаря, безпринципним демагогом та анархістом. Цей образ розвивався як в сторону політика, що працює на «господаря» (Красс, тріумвіри або, найчастіше, Цезар), так і в бік демагога, авантюриста і лідера міської більшості. Висловлювалися думки, що Клодій був агентом Цезаря, але вийшов з-під його контролю. Разом з тим (особливо в сучасній історіографії) існує думка про самостійність Клодія. Так, С. І. Ковальов вбачав у Клодії лідера міського плебсу і вважав Цезаря його союзником, а не «господарем». С. Л. Утченко вважав рух Клодія останнім серйозним рухом демократичних верств суспільства, а його самого — гідним продовжувачем традицій «великих популярів». Нарешті, Р. В. Лапиренок вважає, що союз Клодія і тріумвірів був можливий тільки на ранніх етапах його діяльності, після чого трибун став повністю самостійною силою.
Передумови трибунату Клодій вже у той час мав досить певну репутацію як представник антисенатських кругів і як улюбленець «народу». Цезар, який, особливо напередодні консульських виборів претендував на роль вождя демократичних верств населення, очевидно, не міг не зважати на подібну репутацію Клодія. У будь-якому разі, Плутарх і Аппіан знаходять таке пояснення позиції Цезаря цілком достовірним.
Незабаром після свого процесу Клодій у зв'язку з наміром добитися трибунату робить спробу перейти в стан плебеїв. 59 р. до Р. Х. Публій переходить із патриціїв у плебеї: його усиновив плебей Фонтей. Цезар, як великий понтифік, його підтримав і згодом надав підтримку на виборах до народних трибунів. Встановивши стосунки з тріумвірами, Клодій підтримував і свої зв'язки з оптиматами, а також зі своїм братом, Аппієм Клавдієм. Побувавши квестором в Сицилії, був вибраний останніми для приборкання сенату і усунення Цицерона. В 61 р. до Р. Х. Публія було обрано квестором, але очевидно, що трибунат був більш нагідною посадою, щоб створити опору для подальшого політичного росту.
Трибунат Клодія і його реформи 10 грудня 59 р. до Р. Х. Клодій вступає на посаду народного трибуна, а вже 3 січня 58 р. до Р. Х. на народних зборах голосувалися per saturam У перекладі з латинської — без всякого порядку, без розбору. чотири його закони. За першим законом відмінялася оплата за хліб, який щомісячно роздавався малозаможному міському населенню (за словами Цицерона, виконання цього закону забирало у держави 20 % прибутків). За другим законом скасовувався lex Aelia Fufia Закон Еліана і Фуфія, бл. 150 р. до Р. Х. і вищим магістратам заборонялося у дні засідання коміцій спостерігати за небесними знаменами, бо оптимати інколи намагалися оголосити невигідні для них закони недійсними. Третій закон відновлював квартальні колегії (collegia compitalia), що були політичними клубами, закритими сенатом під час боротьби з Катіліною. І нарешті, четвертий закон обмежував владу цензорів при складанні сенатських списків, чим схвалив деяких сенаторів на свій бік.
Другий закон захищав законодавця від спроб оптиматів перешкоджати на підставі релігійних заборон проведенню демократичних законів. Четвертий закон мав на увазі аристократів, які перебували з тих чи інших причин в опозиції до сенаторської більшості, яким загрожувало виключення з сенатських списків за довільним рішенням цензорів-оптиматів. Перший і третій закони були проведені в інтересах міського плебсу. Про побутові умови останнього нам мало чого відомо. Достовірно можна стверджувати лише, що життєвий рівень римського пролетаріату був надзвичайно низьким, а приплив цінностей спричинив погіршення становища нижчих верств населення. Безкоштовна роздача хліба мала для плебсу істотне значення. У коментарях до промови проти Пізона, Асконій характеризує цей закон як демократичний summa popularisУ перекладі з латинської — дуже популярний.. Третій закон, який стосувався квартальних колегій, стимулював підвищення політичної активності плебсу. Відновлені були не лише старі колегії, а й відкриті нові. Про їхній склад зневажливо відгукується Цицерон, який стверджує, що в них зібрались міські покидьки і навіть раби.
Закони Клодія сприяли його популярності, що дозволило запропонувати новий закон, направлений спеціально проти Цицерона; на коміціях він був поставлений в загальній формі: «Хто (без суду) убив римського громадянина, позбавляється води і вогню» («qui ciuem Romanum intermissit, ei aqua et igni interdiceretur»). Закон Клодія ніби розвивав і доповнював leges de prouocationeЗакон, за яким кожен громадянин, у межах міста, мав право апелювати до консула стосовно його рішення перед народними зборами., ранній з яких приписувався Валерію Публіколі, а останній — одному з найбільш послідовних популярів — Гаю Гракху. Закон цей, в принципі, направлений був проти сенату.
Клодій пішов далі: ним були створені загони, опираючись на які він міг проводити свої заходи і погрожувати противникам. Цицерон інколи говорить про так звані «війська Клодія». Він називає їх manusУ перекладі з латинської — загін. і навіть exercitus У перекладі з латинської — війська.. Загонами вочевидь керували ті, хто перебував у клієнтурі Клодія; патронатно-клієнтські зв'язки таким чином виступали основою для нових політичних об'єднань. Загони були озброєні і часом пускали в хід мечі та камні. Цицерон говорить про «кинжальщиків» (sicarii), «озброєних людей» (armates homines). Тих, хто входили до загону і отримували нагороду, Цицерон називає найманцями (mercenarii) . У загонах були різні категорії населення, яких Цицерон називає «покидьками» (faex): можливо це були ремісники, серед яких і вільновідпущеники. Відомо, що до загонів також входили люмпен-пролетарії, які не мали певних занять і можливо були найманцями. Нарешті були там і раби, яким Клодій обіцяв свободу. Новим було те, що раби брали участь в житті квартальних колегій і зараховувались до озброєних загонів. Звичайно, участь рабів як в загонах, так і в русі Клодія, в цілому, Цицероном свідомо і навіть «зловмисно» перебільшувалося. У промові за Мілона, що з'явилася вже після смерті Клодія, Цицерон зображує ту небезпеку, яка чекала б на державу, якби Клодій став претором: він склав би військо з рабів, за допомогою якого заволодів би державою і приватним майном. Ми не маємо прямих вказівок відносно участі в Клодієвих загонах сільського плебсу, але те, як описував Цицерон проведені Клодієм земельні захоплення, дає можливість припустити наявність якогось контакту і з сільським населенням.