Сардарапатська битва (, Sardarapati č̣akatamart; ) Uras, Esat. Tarihte Ermeniler ve Ermeni Meselesi (The Armenians in History and the Armenian Question). Belge Yayınları, 1976, p. LXVII. — бій Кавказької кампанії Першої світової війни, що відбувся біля Сардарапату, Вірменія з 22 по 29 травня 1918 р. між регулярними вірменськими військовими частинами і міліцією з одного боку і османською армією, що вторглася в Східну Вірменію з іншого. Сардарапат знаходився лише за 40 кілометрів на захід від міста Єреван. Битва наразі розглядається як не тільки зупинка османського просування до решти Вірменії, а й запобігання повного знищення вірменського народу. За словами Крістофера Дж. Уокера, якби вірмени програли цю битву, «цілком можливо, що слово Вірменія відтепер означало б лише античний географічний термін».
Передумови
Османське вторгнення до Східної Вірменії
Після Жовтневої революції 1917 року в Росії і припинення вогню, підписаного між Третьою армією Османської імперії і Закавказьким комісаріатом в Ерзінджані, тільки що сформовані вірменські загони прийшли на зміну російським військам, що відступали з Кавказького фронту, особливо з території Західної Вірменії. Скориставшись військово-політичною ситуацією того часу, османський уряд задумав відновити контроль над територіями, окупованими російською армією під час Першої світової війни і вторгнутися у Східну Вірменію і Південний Кавказ Уряд Німецької імперії, союзника Османської імперії, заперечував проти цієї атаки і відмовився допомагати Османській армії в операції. Османська армія мала на меті розчавити Вірменію і захопити Закавказзя і нафтові свердловини Баку.
Почавши напад у лютому 1918 року, Третя армія Османської імперії зайняла західно-вірменські поселення один за одним. Після провалу мирних переговорів у Трабзоні у квітні, командир третьої армії Мехмет Вехіп-паша переніс свої сили до Закавказзя. Скориставшись примирливою політикою керівництва новопроголошеної Закавказької Федеративної Республіки, турецькі військові частини захопили сильно укріплений замок Карс 25 квітня, таким чином створивши пряму загрозу Александрополю. Після облоги Карса, командування Османських Сил висунуло нові умови для закавказької влади, вимагаючи здачі Ахалкалакі, Ахалціхе і Александраполя, а також залізниці Александрополь — Джульфа, яку турецькі війська могли використати, щоб дістатися до Тебризу і отримати усі закавказькі залізниці до закінчення війна проти англійців. Не бажаючи дочекатися закінчення переговорів із закавказькою делегацією в Батумі, турецькі війська 15 травня узяли Александрополь швидким наступом, створивши загрозу завоювання всієї Східної Вірменії.
Для того, щоб прорватися до Східної Вірменії, турецьке військове командування здійснило перегрупування своїх військ. З підрозділів 1-го Кавказького армійського корпусу (під командуванням генерал-майора Кязима Карабекіра) і 2-го Кавказького армійського корпусу третьої армії (під командуванням генерал-майора Якупа Севкі Субаші) у Карсі був сформований спеціальний загін під керівництвом Якупа Севкі Субаші. У новоствореному загоні, 36-та дивізія (під командуванням полковника Пірселімолу Хамді Бея), 9-та дивізія (під командуванням полковника Рюштю Паши) 1-го Кавказького армійського корпусу, 11-та дивізія (під командуванням полковника Джавіт Ерделя) і 5-та дивізія (під командуванням полковника Мюрсель Паші) 2-го Кавказького армійського корпусу, повинні були діяти проти вірменських сил. Крім цього загону, у бойових діях також брав участь 12-й дивізія 4-го армійського корпусу 2-ї армії, яка наглядала за гірськими перевалами Сурмалинського повіту та мала місію вторгнутися до провінція Игдир .
Щоб встояти перед атакою, командувач Вірменським корпусом, головнокомандувач Збройних Сил Вірменії Товмас Назарбекян вирішив захистити стратегічні дороги до Єревану і Тбілісі.
Частина вірменських військ, що виїхали з Александрополя, включаючи деякі підрозділи 1-ї дивізії Вірменського корпусу, а також кілька підрозділів у складі Спеціального вірменського загону, відступили до Араратської рівнини. Тут під загальним командуванням Мовсеса Сілікяна, був створений Єреванський загін збройних сил Вірменії із завданням перешкодити турецькому нападу на Єреван.
Єреван напередодні бою
Вторгнення турецької армії поставило політичне керівництво Вірменії в Тбілісі та Єревані в складну ситуацію. 19 травня, після вторгнення у Сурмалінський повіт, турецький генерал Халіль Кут (дядько Енвер-паши) заявив у Батумі, що «вірмени розбиті і повинні підкоритися». З іншого боку, вірменська делегація, представлена на переговорах у Батумі (Олександра Хатісян, Ованес Качазнуні) у телеграмі, надісланій Хачатуру Карчікяну, вірменському члену Закавказького Комісаріату, рекомендовали «не проявляти опору туркам».
На тлі широкомасштабної паніки в Александропольському повіті, Араратській рівнині та Єревані після нападу турецьких військ, Єреванська міська рада на засіданні 18 травня затвердила пропозицію мера Тадевоса Тосяна про передачу міста туркам без опору, евакуювати населення і відвести їх до гір. Але рішення про здачу Єревана не принесло практичних результатів, оскільки виконавчий орган Національний Комітет Вірменії в Тбілісі, очолюваний головою Національної ради Єревана Арамом Манукяном, різко виступив проти такого розвитку подій і скасували це рішення (верховна влада в Єревані і провінції Єреван була передана Спеціальному комітету). За дорученням Арама Манукяна і за допомогою 1500 мешканців, оборона Єревану, особливо район поблизу Єраблура, були укріплена.
18 травня Арам Манукян у супроводі коменданта Єревану Аршавіра Шаххатуні відвідав Ечміадзін, щоб закликати Католикоса Георга V покинути місто з міркувань безпеки. Але Його Святість не тільки відкинула цю пропозицію, але й заохотила військових протистояти османському наступу. Він наказав, щоб церковні дзвони дзвонили шість днів, аби вірмени з усіх верств суспільства — селяни, поети, ковалі, і навіть священнослужителі — згуртувалися для створення організованих військових частин. Цивільні особи, включаючи дітей, також допомагали:«…візки, запряжені волами, водяними буйволами, і коровами, наводнили дороги, вони приносили їжу, продовольство, боєприпаси, і добровольців з околиць Єревану»Hovannisian. Armenia on the Road to Independence, p. 193..У наступні дні Манукян відігравав життєво важливу роль у стабілізації ситуації в Єревані та прилеглих районах і зміни ситуації на користь вірменів. 19 травня вранці він наказав командувачу 1-ї дивізії генерал-майору Мовсесу Сілікяну припинити відступ вірменських військ і запобігти турецькому нападу на Єреван за будь-яку ціну. З цією метою Манукян пообіцяв виконати організаційну роботу за короткий період часу, зібрати робочу силу та боєприпаси. У наступні дні було організовано вербування на вулиці Астафяна та в Англійському парку, перед вчительською семінарією та в інших місцях добровольців, які бажали приєднатись до армії на початку битви.
Битва
Підрозділи
Турецька сторона У складі 36-ї турецької дивізії, що рухалася у бік Александрополь — Єреван, були 106, 107 і 108 піхотні полки, один стрілецький батальйон, дві артилерійських дивізії. Турецьку армію підтримували окремий кавалерійський полк і ще один з 1500 курдів. Турецькі війська складали 7500 — 10 000 солдатів і офіцерів, включаючи курдів. Турки мали 40 гармат.
Вірменська сторона Під час битви під Сардарапатом війська вірменської сторони увійшли до складу єреванського загону, чиї підрозділи якого брали участь в битві при Баш-Апарані проти 9 турецької дивізії. Генерал-майор Мовсес Силікян був командувачем загону, тоді як полковник Олександр Векілян працював начальником штабу на базі будівлі Геворгянської семінарії Ечміадзинського собору в Вагаршапаті. Головнокомандувачем сил був заступник командира єреванського загону полковник Даніель Бек-Пірумян, а Олександр Чнеур був начальником штабу. До цих сил увійшли 2-га дивізія Вірменського корпусу і кілька підрозділів Спеціального вірменського загону. У складі 2-ї дивізії (під командуванням Мовсеса Силікяна) були 5-й (3-й батальйон, під командуванням Погоса Бек-Пірумяна і 6-й (під командуванням підполковника Авраама Долуханяна) полки, 2-й кавалерійський полк з чотирма кавалерійськими батальйонами (полковник Залінян), партизанський піхотний полк з 8 батальонами (полковник Олексій Перекрестов), партизанський кавалерійський полк з трьома батальонами (полковник Колінков), прикордонний батальйон (підполковник Силін), патрульний батальйон 2-ї дивізії. Один батальйон з Четвертого полку 1-ї дивізії був розташований в Давалу для захисту південного напрямку.
До складу Єреванської частини з Спеціального вірменського загону входили 1-й (полковник Юзбашев) і 2-й (полковник Чахмахчев) піхотні полки Ван з 3-ї Спеціальної бригади, 2-го Спеціального кавалерійського полку Зейтуна (чотири кавалерійські батальйони, полковник Салібекян), піхотні полки Хнусу і Каракіліса (полковник Казимірсі), які входили до складу військових частин 2-ї Спеціальної бригади, полк Ерзінджану (6 батальйонів, Карапет Хасан-Пашаян) 1-ї спеціальної бригади, а також 1-й Спеціальний кавалерійський полк (військова старшина Павло Золотарьов).
П'ять піхотних батарей під командуванням полковника Христофора Араратова входили до складу єреванського загону, в якому брали участь також кілька загонів, що складалися з інтелігенції Західної Вірменії, єзидського батальйону кавалерії (під командуванням Усуб Бека і Джангіра-Аги), а також велика кількість військ міліції. Вірменські війська складалися з 9 000—10 000 солдатів і офіцерів, але зменшились до 6—6,5 тис. після того, як частина їх була відправлена на фронт в Апарані. Вірмени мали в своєму розпорядженні 28 гармат, але тільки 16—20 використовувалися в ході бойових дій.
Маневри до битви
Напередодні окупації Александрополя одним із завдань вірменських військ був захист залізниць і доріг, що з'єднували Александрополь з Єреваном і Тбілісі. Після падіння Александрополя ці групи мали відійти до лінії Хамалу — Ванадзор і Араратської рівнини через наступ османських сил. 19 травня 26-та турецька дивізія взяла вагонне депо у Гетапі біля річки Ахурян і почала рухатися до Єревану. Деякі підрозділи 2-ї спеціальної бригади, що складалися з піхотних полків Хнуса і Каракіліса, також у складі 1-ї спеціальної бригади (піхотний полк Ерзінджану та інших підрозділів) поступово відійшли з залізничних станцій Ані і Арагац на лівому березі річки Ахурян у напрямку до Сардарапату з 16 до 19 травня. Під час відступу, навіть перед зіткненням з основними османськими військами, вони потрапили під обстріл авангарду курдської кавалерії 36-ї дивізії. Відхід тих частин через шлях Александрополь-Єреван грав істотну роль для єреванського загону з точки зору купівлі часу та перегрупування сил. 16—17 травня деякі загони Єреванського загону, що знаходилися в Сардарапаті, були негайно відправлені до станцій Аракс і Карабурун, щоб протистояти османському наступу до Араратської рівнини, а деякі інші були відправлені до Єревану, щоб підготуватися до бою і отримати посилення волонтерами та озброєнням.
За таких обставин, наказом командувача Вірменським корпусом Товмаса Назарбекяна і начальника штабу Євгена Вишинського, вірменські війська були перегруповані і перерозташовані, щоб зупинити атаки Османської імперії в окремих районах, зокрема в Олександрополі-Сардарапаті і Каракілісі. Згідно з інструкцією, отриманою від Генерального штабу 19 травня, генерал-майор Мовсес Сілікян вирішив зосередити свої війська, які мав у своєму розпорядженні в Ечміадзіні і запобігти атаці турків на Єреван через контратаку. 20 травня авангард вірменських військ був змушений залишити станції Аракс і Карабурун, вийти з передгір'їв Мастара, Таліна і Ашнака, базуючись на Сардарапаті. Увечері 20 травня відступаючі війська 1-ї спеціальної бригади — полк Ерзінджану і половина батальйону з полку Хнусу (під командуванням Карапета Хасан-Пашаяна) — рухалися з Сардарапату до села Хнауз.