Надія Олександрівна Теффі (справжнє прізвище Лохвицька, в шлюбі Бучинська; (за іншими даними — 26 квітня (8 травня). З документів, виявлених автором в Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга (метрична книга Сергіївського всієї артилерії собору, фонд Петроградської духовної консисторії) слідує, що Надія, дочка дійсного статського радника Олександра Володимировича Лохвицького та його дружини Варвари Олександрівни, народилася 26 квітня (8 травня) і була хрещена 11 (24) травня 1872 року) 1872 року, Санкт-Петербург, Російська імперія — 6 жовтня 1952 року, Париж, Франція) — російська письменниця і поетеса, мемуаристка, перекладачка, авторка таких відомих оповідань, як «Демонічна жінка» та «Ке фер». Після Жовтневого перевороту емігрувала. Сестра поетеси Мірри Лохвицької та соратника адмірала Олександра Колчака, генерала Миколи Лохвицького.
Біографія Надія Олександрівна Лохвицька народилася в травні 1872 року в Санкт-Петербурзі в родині адвоката Олександра Володимировича Лохвицького (1830—1884) і його дружини Варвари Олександрівни. Навчалася в Літейной жіночій гімназіїЖіноча гімназія, відкрита в 1864 році, розташовувалася на Басейній вулиці (нині — вулиця Некрасова), в будинку № 15. У своїх спогадах Надія Олександрівна зазначала: «у перший раз я побачила свій твір до друку, коли мені було років тринадцять. Це була ода, написана мною на ювілей гімназії», яку закінчила в 1890 році.
У 1892 році, після народження першої доньки, оселилася разом зі своїм першим чоловіком Владиславом Бучинським у його маєтку під Могилевом. У 1900 році, вже після народження другої дочки Олени і сина Янека, розійшлася з чоловіком і переїхала до Петербурга, де почала літературну кар'єруНитраур Е. «Життя сміється і плаче…» Про долю та творчість Теффі // Теффі. Ностальгія: Оповідання, Спогади / Упоряд. Б. Аверіна; Вступ. ст. Е. Нитраур. — Л.: Худож. лит., 1989. — С. 4-5. — ISBN 5-280-00930-X..
У 1910 році у видавництві «Шиповник» вийшла перша книга віршів «Сім вогнів» і збірник «Гумористичні оповідання».
Була відома сатиричними віршами і фейлетонами, входила до складу постійних співробітників журналу «Сатирикон». Сатира Теффі часто носила дуже оригінальний характер. Так, наприклад, вірш «Із Міцкевича» 1905 року було засновано на паралелі між широко відомою баладою Адама Міцкевича «Воєвода» і конкретною злободенною подією, що сталася перед цим. Розповіді Теффі систематично друкували такі авторитетні паризькі газети і журнали як «Майбутня Росія», «Ланка», «Русские записки», «Сучасні записки». Шанувальником Теффі був імператор Микола II, ім'ям Теффі були названі цукерки. За пропозицією Володимира Леніна оповідання 1920-х років, де описувалися негативні сторони емігрантського побуту, виходили в СРСР у вигляді піратських збірок до тих пір, поки письменниця не виступила з публічним обвинуваченням.
Після закриття в 1918 році газети «Русское слово», де Теффі працювала, вона відправилася до Києва й Одеси з літературними виступами. Ця поїздка привела її до Новоросійська, звідки влітку 1919 року вона відправилася до ТуреччиниТеффі. Спогади // Теффі. Ностальгія: Оповідання, Спогади / Упоряд. Б. Аверіна; Вступ. ст. Е. Нитраур. — Л.: Худож. лит., 1989. — С. 267—446. — ISBN 5-280-00930-X.. Восени 1919 року вона була вже в Парижі, а в лютому 1920 року в паризькому літературному журналі з'явилися два її вірші, в квітні вона організувала літературний салонДон-Амінадо. Поїзд на третьому шляху. — Нью-Йорк, 1954. — С. 256—267.. У 1922—1923 роках письменниця жила в Німеччині.
З середини 1920-х років жила у фактичному шлюбі з Павлом Андрійовичем Тікстоном (? — 1935).
Померла Теффі 6 жовтня 1952 року в Парижі, через два дні її відспівали в Олександро-Невському соборі в Парижі і поховали на російському цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа.
Її називали першою російською гумористкою початку XX століття, «королевою російського гумору», проте вона ніколи не була прихильницею чистого гумору, завжди поєднувала його з сумом і дотепними спостереженнями навколишнього життя. Після еміграції сатира і гумор поступово перестають домінувати в її творчості, спостереження над життям набувають філософського характеру.
Псевдонім Вперше ім'я Теффі (ще без ініціалів) з'являється в 51-му номері журналу «Театр і мистецтво», у грудні 1901 року (це друга публікація письменниці). Можливо, Теффі взяла псевдонім тому, що задовго до початку літературної діяльності популярність здобула її старша сестра — поетеса Мірра Лохвицька, яку критики прозвали «російською Сафо»Поезія Срібного століття: антологія // Передмова, статті та примітки Б. С. Акімова. — М: Видавничий дім Родіонова, Література, 2005. — 560 с. — (Серія «Класика в школі»). — С. 420.. (До початку своєї літературної кар'єри Теффі вже розійшлася з першим чоловіком, за якого носила прізвище Бучинська). На думку дослідників творчості Теффі Є. М. Трубілової та Д. Д. Ніколаєва, псевдонім для Надії Олександрівни, яка любила містифікації і жарти, а також була автором літературних пародій, фейлетонів, став частиною літературної гри, спрямованої на створення відповідного образу авторкиВасильева, С. С. Тэффи // Литература русского зарубежья («первая волна» эмиграции: 1920—1940 годы): Учебное пособие: В 2 ч. / А. И. Смирнова, А. В. Млечко, С. В. Баранов и др. ; Под общ. ред. д-ра филол. наук, проф. А. И. Смирновой. — Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2004. — С. 18—34. — ISBN 5-85534-920-9..
Версія походження псевдоніму викладена самою письменницею в оповіданні «Псевдонім». Вона не хотіла підписувати свої тексти чоловічим ім'ям, як це часто робили сучасні їй письменниці: «Ховатися за чоловічий псевдонім не хотілося. Легкодухо і боязко. Краще вибрати що-небудь незрозуміле, ні те ні се. Але — що? Потрібно таке ім'я, яке принесло б щастя. Найкраще ім'я якого-небудь дурня — дурні завжди щасливі». Їй «згадався <…> один дурень, дійсно відмінний і того ж такий, яким щастило, значить, самою долею за ідеального дурня визнаний. Звали його Степан, а домашні називали його Стеффі. Відкинувши з делікатності першу букву (щоб дурень не зазнався)»письменниця «вирішила підписати п'єску свою „Теффі“». Після успішної прем'єри цієї п'єси в інтерв'ю журналістові на питання про псевдонім Теффі відповіла, що «це… ім'я одного дур…, тобто таке прізвище». Журналіст зауважив, що йому «сказали, що це з Редьярда Кіплінга». Теффі, згадавши таке ім'я у Кіплінга, а також пісню «Taffy was a walesman / Taffy was a thief…» з «Трільбі», погодилася з цією версієюТеффі. Псевдонім // Відродження (Париж). — 1931. — 20 грудня..
Дійсно, у Редьярда Кіплінга в оповіданні «Як було написано перший лист» із збірки «Просто казки» (опублікована у 1902 році) є героїня, маленька дівчинка по імені (в українських перекладах) Таффімай Металлумай, або Таффі (, Теффі). У надзвичайно популярному в свій час романі «Трільбі» англійського письменника Джорджа Дюмор'є є персонаж на ім'я Теффі (в українських перекладах роману, що вийшли в 1896—1897 роках, Таффі). У 1898 році Григорій Ге написав драму «Трільбі» за створеною в 1895 році сценарною версією роману. Ця п'єса йшла у російських театрах (наприклад, в Театрі Корша у вересні 1900 р.). Згадувана пісня (яка насправді в романі відсутня) — популярна англійська дитяча пісенька (Теффі був валлійцем, Теффі був злодієм; Теффі — глузливе прізвисько валлійців).
Однак прем'єра п'єси «Жіноче питання», що згадується в оповіданні, відбулася тільки в 1907 році, коли Теффі вже активно публікувалася під цим псевдонімом у петербурзьких газетах. Тим не менш, цю версію приймають, в числі інших. Тобто М. Трубілова й біограф письменниці Елізабет Нітраур.
Ще одне можливе джерело — творчість англійської письменниці Едіт Несбіт, з яким Надія Лохвицька була знайома. У казці «Визволителі своєї вітчизни» героїнею була дівчинка на ім'я ЕффіНиколаев, Д. Д. К вопросу о происхождении псевдонима Тэффи // Творчество Н. А. Тэффи и русский литературный процесс первой половины XX века / Редкол.: Михайлов О. Н., Николаев Д. Д., Трубилова Е. М.. — Москва : Наследие, 1999. — С. 252. — ISBN 5-201-13346-0..
Творчість
В Росії З дитинства вона захоплювалася класичною російською літературою. Її кумирами були Олександр Пушкін і Лев Толстой, вона цікавилася сучасною літературою й живописом, дружила з художником Олександром Бенуа. Також на Теффі справили величезний вплив Микола Гоголь, Федір Достоєвський та її сучасники Федір Сологуб і Аркадій Аверченко.
Писати Надія Лохвицька почала ще в дитинстві, але літературний дебют відбувся майже в тридцятирічному віці. Перша публікація Теффі відбулася 2 вересня 1901 року в тижневику «Север» — це був вірш «Мені снився сон, божевільний і прекрасний…»
Сама Теффі згадувала про свій дебют так: «Взяли мій вірш і віднесли його до ілюстрованого журналу, не кажучи мені про це ні слова. А потім принесли номер журналу, де вірш надруковано, що дуже мене розсердило. Я тоді друкуватися не хотіла, тому що одна з моїх старших сестер, Мірра Лохвицька, вже давно і з успіхом друкувала свої вірші. Мені здавалося чимось смішним, якщо всі ми поліземо в літературу. Між іншим, так воно і вийшло… Отже — я була незадоволена. Але коли мені прислали з редакції гонорар — це справило на мене саме втішне враження»Чи Любите ви Теффі? Нікчемна стаття про її життя і творчість. | Культура, мистецтво, історія | ШколаЖизни.ру.
У 1905 році її оповідання друкувалися в додатку до журналу «Нива».
В роки Першої російської революції (1905—1907) Теффі складає гострозлободенні вірші для сатиричних журналів (пародії, фейлетони, епіграми). В цей же час визначається основний жанр всієї її творчості — гумористичні оповідання. Спочатку в газеті «Речь», потім у «Біржових новинах» в кожному недільному випуску друкуються літературні фейлетони Теффі, які незабаром принесли їй всеросійську любов.
У дореволюційні роки Теффі користувалася великою популярністю. Була постійною співробітницею в журналах «Сатирикон» (1908—1913) і «Новий Сатирикон» (1913—1918), якими керував її друг Аркадій Аверченко.
Поетична збірка «Сім вогнів» була видана в 1910 році. Книга залишилася майже непоміченою на тлі приголомшливого успіху прози Теффі. Всього до еміграції письменниця опублікувала 16 збірок, а за все життя — більше 30. Крім того, Теффі написала і переклала кілька п'єс. Її перша п'єса «Жіноче питання» була поставлена петербурзьким Малим театром.
Наступним її кроком було створення в 1911 році двотомника «Гумористичні оповідання», де вона критикує людські забобони, а також зображує життя петербурзьких «дамочок» і трудового народу, словом, дріб'язкові повсякденні «дурниці». Іноді в поле зору автора потрапляють представники трудового народу, з якими стикаються основні герої, це здебільшого куховарки, покоївки, малярі, представлені тупими і безглуздими істотами. Буденність і повсякденність помічені Теффі зло і влучно. До свого двотомника вона виклала такий епіграф з «Етики» Бенедикта Спінози, який точно визначає тональність багатьох її творів: «Бо сміх є радість, а тому сам по собі — благо».
У 1912 році письменниця створює збірку «І стало так», де описує не соціальний тип міщанина, а показує буденність сірих буднів, в 1913 році — збірка «Карусель» (тут центральний образ — проста людина, роздавлена життям) і «Вісім мініатюр», у 1914 році — «Дим без вогню», у 1916 році — «Життя-буття», «Неживий звір» (де описується відчуття трагічності і неблагополуччя життя; позитивним ідеалом для Теффі тут є діти, природа, народ).
Події 1917 рок також знаходять відображення в нарисах та оповіданнях «Петроградское житіє», «Завідувачі паніки» (1917), «Торгова Русь», «Розум на мотузочці», «Вулична естетика», «В ринку» (1918), фейлетони «Пёсье время», «Трошки про Леніна», «Ми віримо», «Дочекалися», «Дезертири» (1917), «Насіння» (1918).