Сілéць — село Ямницької сільської громади Івано-Франківського району Івано-Франківської області
Населення за переписом 2001 року складало 1319 осіб, дворів 350. Територія займає площу 16,63 км ². З 1991 року, крім зменшення населення міграційного характеру, спостерігається від'ємне сальдо природного росту. З 2017 року село є центром старостинського округу Ямницької ОТГ Івано-Франківської області.
Село розташоване за 15 км від Івано-Франківська, 3 км від смт Єзупіль. Недалеко села протікає ріка Бистриця. Через село проходить дорога республіканського значення Тязів – Снятин. Біля села знаходиться заповідне урочище Сілецьке (Сілецький луг), а на Бійній (Вовчинецькій) горі заповідник Козакова (правильно має бути Козацька) долина.
Назви кутків села: Гора (Старе село), Кадуби, Ковалівка, Рогатка, Осади, Мочір, Чехія, Новобудова, Сад, Вікнина, Гирка.
Найпоширеніші прізвища: Олійник, Драбчук, Дейдей, Бойчук, Пашко, Галюк, Владика. Інші типові прізвища: Байдачок, Вівчар, Вітрикус, Вовк, Ганущак, Гнатковський, Захарчук, Зузук, Коник, Костів, Куцан, Литвин, Обшира, Панчішак, Пушка, Савчишин, Савчук, Сеньків, Слаб’як, Цюцьмаць, Якимішин.
Історія
Давній період Історично село було околицею давнього Галича (тепер с. Крилос Галицького району). У сілецькому лісі Городищі ще дотепер збереглися залишки валів давнього укріплення, яке було захисним форпостом столиці Галицько-Волинської держави. Попередня назва села – Гайдамашки. Вона стосується періоду ХІІІ століття і походить від захисників княжого Галича, княжих дружинників. За народним переказом галицький князь Роман Мстиславович подарував угіддя на південний схід від столиці боярину Іванку (від його імені залишилась назва Іванькова долина).
Недалеко села знаходиться Духова Криниця, яка відома також з княжих часів. Це одне із священних місць давніх галичан, що зараз - релігійно-паломницький центр, відпустове місце Івано-Франківської митрополії УГКЦ. Адміністративно належить до Єзупільської селищної ради, але доїхати до неї можна трьома дорогами тільки зі сторони села Сільця.
Перша згадка про село Сілець у галицьких актах датується 1438 роком. Тоді село згадується як поселення недалеко Чешибісів (тепер смт Єзупіль). Власниками села були панські родини, котрі володіли і цим містечком Це були Бучацькі, Зборовські, Потоцькі, Дідушицькі. Останні мали у селі 40 га землі.
Походження назви Сілець За першою версією назва села походить від слова «сільце» - пастка. «В давнину навколо села були мочари (болота) із гущавиною різноманітних кущів і дубові ліси, з тих часів збереглася назва «Дуброва». На Галицьке князівство часто нападали татари. Місцеві жителі, а першими тут поселились княжі дружинники, які добре знали місцеві дороги, не раз заводили ворогів у непрохідні болота, звідки ті вже ніколи не могли вибратись. Чутка про це розносилася далеко. І тоді говорили, що хто потрапив у сільце, той пропав безвісти. Від чого пішла назва Сілець».
Друга версія виводить назву села від слова «сіль». Раніше Волоським шляхом з Коломиї до Галича везли сіль. Цю дорогу ще називають соляною. Розповідають, що у Сільці навіть був спеціальний пункт, де ковалі підковували коней торговців сіллю. Це місце і досі називають Ковалівою (власне, це є центром сучасного села).
Третя версія пояснює дану назву словом «сельце» («сільце») у значенні «маленьке село». Вона, очевидно, є найвірогіднішою, оскільки поселення виникло неподалік містечка Чешибіси (тепер Єзупіль). Зі зникненням Чешибісів, Сілець формується як самостійний населений пункт. У радянські часи, зокрема у 60-тих – 80-тих рр. ХХ ст.. офіційна назва села була Селець. У серпні 1989 р. її змінено на Сілець. (І.Драбчук, В. Цюцьмаць, Т.Цюцьмаць «Сілець з найдавніших часів по наші дні», Івано-Франківськ, 2002 р.)
Історія села У XVII столітті після одного із нападів татар у 1680 році Комісія, яка підсумовувала наслідки чужинської сваволі, залишила у документі наступний запис: «Село Сілець. До нападу тут було близько 70 господарств, а залишилось тільки 13. При церкві мешкає священик. Підданого населення залишилося мало: одні з голоду померли, другі геть пішли, третіх – татари забрали».
Зазначимо, що над селом, яке розташувалося на Козаревій горі колись, як передають перекази, стояла Обширна ( тобто оглядова) вежа. Справа у тому, що з цього місця дуже добре простежується долина Бистриці аж до Станиславова (нині Івано-Франківськ). Коли наступали вороги, сторожа повідомляла найближчі оборонні укріплення – Чешибіси і Галич, — пославши туди своїх гінців. Досі у селі збереглося прізвище Обшира, яке стосувалося, очевидно, людей, що сторожували на вежі.
Станом на 31 грудня 1880 році у Сільці мешкало 1194 жителів («Гандбух або Літопис Львівської міської друкарні краю Галицького»). Через десять років (у 1890 р.) у селі уже проживало 1240 осіб греко-католицького обряду, 10 римо-католиків та 36 юдеїв. «Словник географічний», виданий у Варшаві у 1889 р. повідомляє, що село тоді належало до Станиславівського повіту, знаходилося за 3 км від Єзуполя, де була пошта. Площа села становила 648 моргів, а загальна кількість землі – 2349 моргів. В селі була греко-католицька церква Різдва Христового, збудована з дерева у 1726 році з метрикою від 1747 року. Власником села був граф Войцех Дідушицький. Дідушицькі були і патронатами місцевої церкви. (Р.Процак «Церкви Станіславівського довкілля», Івано-Франківськ, 1999 р.)
«Опис сіл Галичини, опрацьований на підставі загального перепису населення від 31 грудня 1900 року» подає широку картину соціально-економічного розвитку села. З нього відомо, що в селі тоді проживало 1548 жителів, з них 723 чоловіків і 825 жінок. Греко-католицьку віру сповідувало 1523 чол., римо-католицьку – 8, юдейську – 12. В селі було 295 будинків. Тут була парафія греко-католицької церкви, народна школа і пожежний пункт. В селі в той час налічувалося 168 коней, 785 голів великої рогатої худоби, 309 свиней. Овець не було.
Земельний кадастр становив: загальна кількість 17, 67 км², оподаткована поверхня – 16, 58, з них ріллі – 855, луки -480, городів – 22, пасовищ – 98, лісів – 203. Великих власників – 1, фабрик – 1». Першого вересня 1866 року землями с. Сільця пройшов перший потяг залізниці Львів – Чернівці.
Іван Франко та Озаркевичі у Сільці У другій половині ХІХ століття за народним переказом у Сільці побував Іван Франко. Більше 20 років у Сільці проживало подружжя Володимира та Ольги Озаркевич. У селі у подружжі Озаркевичів народився син Іван (помер у дворічному віці) та дочка Ольга-Олена. Зусиллями о. Озаркевича у селі у 1888 році була побудована нова церква Різдва Христового. У цій новозбудованій церкві 5 серпня 1890 р. брала шлюб сестра Ольги Михайлина Рошкевич з Йосифом Іванцем («Діло» 12.08.1890 р.). Тему взаємин І.Франка та О. Рошкевич-Озаркевич сілецького періоду досліджували Р.Горак. І.Драбчук, Т.Костенко. (Роман Горак «Тричі мені являлася любов», Київ, 1987 р., Іван Драбчук «Як почуєш вночі», Івано-Франківськ, 2007 р., Тетяна Костенко «Ольга Рошкевич та Іван Франко: мелодії серця», Львів, 2017 р.)
Перша половина ХХ століття На початку ХХ століття, а саме у 1900-1901 роках із села до Канади емігрувало кілька родин. Першим виїхав із села господар Йосиф Владика з дружиною Донею (Євдокією), а за ним Іван Байдак, Стефан Куцан, Роман Гальовський, Ілько Коник, Федь та Семен Пушки та Олекса Бойчук з родинами. Син останнього – Григорій залишив про еміграцію цікаві спогади «З давноминулих днів», які вийшли у Канаді накладом автора. (Григорій Бойчук «З давноминулих літ», Вінніпег, 1974 р.)
У березні 1914 року у селі урочисто було посвячено пам’ятник Т.Шевченку, який місцеві селяни із каменя-ріпняка встановили з нагоди 100-річчя від дня народження Кобзаря на Громадському полі. Б. Гаврилів, М. Косило. Пам'ятники Тарасові Шевченкові на Прикарпатті. — «Краєзнавець Прикарпаття», № 23.Пам’ятник пережив дві світові війни і стоїть до нашого часу. За більш як столітню історію його двічі реставрували, точніше змінювали плити із зображенням поета. Перший раз у 1937 році, вдруге – у 1989. (Іван Драбчук «Жити за Шевченком», Івано-Франківськ, 2014 р.)
Перша світова війна також не оминула Сільця. У серпні 1914 року, як розповідали старожили, безпосередньо на території села відбувся великий бій між австрійцями і росіянами. Росіяни (або москалі, як їх називали) зранку увірвалися у село, яке було зайнято ворогами. Австрійців це застало зненацька, тому у рукопашному бою загинуло біля 270 австрійців, 30 росіян і 2 цивільних. Спочатку вони були захоронені на околиці села, але у 30-тих роках ХХ ст. перепоховані на сільському цвинтарі. У 2019 році залишки цього поховання обстежили дослідники товариства «Пам’ять» (дир. Василь Тимків). У 1916 році більшість жителів села було евакуйовано у табір Гміндт, а кілька родин проживали у с. Перекоси на Калущині.
З періоду Першої світової війни збереглася на сілецькій горі, званій Чубата (інша назва Лиса гора) Стрілецька могила, у якій поховані Українські січові стрільці, які загинули у червні 1915 року під час наступу на місто Галич. (Мирослава Олійник «Історія стрілецької могили на Чубатій горі», «Краєзнавець Прикарпаття», №26, липень-грудень, 2015 р.)
Українські Січові Стрільці з села Сілець (Герої стрілецького чину. До 100 – річчя Січового стрілецтва.-Івано-Франківськ. Місто НВ.2014)
У рядах січових стрільців воювали 18 вояків:
Бендус Михайло, Бойчук Теодор, Бойчук Федір, Галюк Іван, Ганущак Михайло, Гнатковський Іван, Гнатковський Танасій, Дейдей Гаврило, Дейдей Петро, Драбчук Федір, Зузук Дмитро, Карабат Михайло, Коник Михайло, Панчишак Федір, Савчишин Павло, Цюцьмаць Василь, Цюцьмаць Іван, Яремчук Михайло.
На 01.01.1939 в селі проживало 1610 мешканців, з них 1520 українців-грекокатоликів, 30 українців-римокатоликів, 40 польських колоністів міжвоєнного періоду, 20 євреївКубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939. — Вісбаден, 1983. — с. 84.. Село належало до ґміни Єзуполь Станиславівського повіту Станиславівського воєводства.
Товариства та організації початку ХХ ст. На початку ХХ століття, а саме у 1904 році у селі виникло товариство «Просвіта». У документі за 10 лютого 1904 року йдеться проте, що «підписані нижче господарі з Сільця намірені заснувати у селі читальню «Просвіти». Основателі (засновники. – мова документа збережена): Никола Дейдей, Федор Куцан, Михайло Пушка, Павло Бойчук, Іван Чапський, Петро Дейдей, Федор Савчук, Іван Бойчук, Михайло Довгий, Василь Пушка, Василь Бойчук, Павло Галюк, Петро Владика, Василь Яремчук. Останній заклав своє майно, щоб банк виділив кошти на будівництво хати-читальні. (ДАІФО, ф2, оп.3.с.101)
До Першої світової війни тут діяло товариство «Січ», керівником якого був Іван Вовк. За розповідями старожилів до нього часто приїжджав Левко Бачинський. У 20-тих роках у селі виникло товариство «Луг» (керівник Михайло Ганущак – громадський діяч і власник млина), яке згодом було заборонене польської владою. Після заборони діяльності товариства М.Ганущак якийсь час ( з !929р. по 1931 р.) очолював місцеву «Просвіту». До нього товариством керував Михайло Пушка, а пізніше Іван Якимішин. (ДАІФО, ф.6.оп.1, с.49). Останній був заарештований у 1940 році і його слід загубився у Дем’яновому лазі.
Також у селі діяло товариство «Рідна Школа», яке носило ім’я Івана Франка (кер. Іван Дейдей). Досить дієвою у селі була і КПЗУ, осередок якої у залі заснував Григорій Литвин. Із с. Сільця походив діяльний член цієї партії, керівник підпільного Єзупільського райкому, член окружного комітету КПЗУ Михайло Бойчук. Він за свої переконання кілька разів був заарештований польської поліцією і відбував тюремний термін у Березі Картузькій. У травні 1939 року поляки тяжко побили сільського комуніста після чого він помер. Похований М. Бойчук на сільському цвинтарі. (Вісник «Некрополі Прикарпаття», Івано-Франківськ, 2000 р.)
Сілець під час Національно-визвольних змагань ХХ ст.