Московсько–Константинопольська схизма 1996 року — церковний розкол, який розпочався 23 лютого 1996 року, коли Російська православна церква (РПЦ) в односторонньому порядку розірвала євхаристійне спілкування з Вселенським (Константинопольським) Патріархатом, і закінчився 16 травня 1996 року, коли ці церкви досягнули обопільних домовленостей щодо врегулювання конфлікту. Кроки з боку РПЦ, спрямовані на розрив відносин з Константинополем, були зроблені у відповідь на рішення Синоду Вселенського Патріархату про відновлення в Естонії (яку РПЦ вважає свою канонічною територією) Естонської Апостольської Православної Церкви, як автономної церкви в юрисдикції Вселенського Патріархату, яке було прийняте 20 лютого 1996 року.

Коротка довідка

Основна стаття: Православ'я в Естонії

Розвиток православ'я в Естонії

Хоча православ'я почало з'являтися на землях сучасної Естонії ще за часів князя Ярослава Мудрого, який після підкорення естів заснував у 1030 році місто Юр'їв (нині — Тарту), але місцеве населення у переважній більшості багато віків поспіль сповідувало спочатку католицьку віру, а з 2-ї половини XVI століття — лютеранство. Навіть приєднання за результатами Північної війни прибалтійських земель до Російської імперії не змогло докорінно змінити релігійну ситуацію в цьому регіоні.

Але в середині XIX століття, в силу різних причин, почали відбуватися процеси масового навернення переважно найбідніших верств до православ'я і на початку XX сторіччя православні естонці вже стали відігравати досить відчутну роль у релігійному житті Естонії.

24 лютого 1918 року була проголошенна незалежність Естонської Республіки, проте її утвердженню перешкоджали спочатку німецька окупація, а після виходу Німеччини з Першої світової війни — радянсько-естонська Визвольна війна. 2 лютого 1920 року між Естонською республікою і РРФСР був підписаний Тартуський мирний договір, який ознаменував собою закінчення війни. Утворення незалежної естонської держави посилило рух православних естонців за здобуття автокефалії. Ще у березні 1919 року перші збори православних парафій Естонії висловили одностайну вимогу про створення повністю незалежної православної церкви і отримання автокефалії.

Томос 1923 року. Утворення ЕАПЦ

У травні 1920 року Священний Синод і Вища Церковна Рада РПЦ відклали розгляд питання про дарування автокефалії Естонської Церкви до Всеросійського Церковного Собору. До проведення цього собору Естонська Церква була визнана автономною«Постановление Священного Синода и Высшего Церковного Совета Русской Православной Церкви о даровании автономии Эстонской Православной Церкви» . Очолив молоду автономну Естонську Православну Церкву 48-ми річний Александер Паулус, хіротонісаний грудні 1920 року у архієпископа Талліннського і всієї Естонії.

Естонська Церква продовжувала шукати можливість здобуття автокефалії. Тим більше, що більшовицька влада взяли курс на практично повне знищення Православної Церкви в соціалістичній Росії. Репресії проти православних ієрархів і перш за все проти патріархаУ травні 1922 року в Москві був арештований патріарх Тихон (Беллавін), звинувачений в опорі вилучення церковних цінностей., зробили неможливими будь-які контакти з центральною церковною владою в Москві. У вересні 1922 року Собор автономної Естонської Церкви вирішив звернутися до Константинопольського патріарха з проханням дарувати їй автокефалію.

7 липня 1923 року Вселенський Патріарх Мелетій IV, підписав Томос про надання Естонської Православної Церкви статусу автономної Церкви в складі Константинопольського патріархату. На території Естонії була створена Естонська Православна Митрополія Константинопольського патріархату, яку очолив Александер (Паулус), тепер уже в сані митрополита Талліннського і всієї Естонії. Таким чином Естонська Православна Церква вийшла з-під юрисдикції РПЦ та перейшла в юрисдикцію Константинопольської Православної Церкви.

22 травня 1935 був зареєстрований новий Статут Естонської Православної Церкви, яка з цього моменту стала офіційно іменуватися «Естонська Апостольська Православна Церква» (ЕАПЦ) . До кінця 1930-х років ЕАПЦ змогла створити необхідні умови для нормального церковного життя. У 1940 році 140 священиків і 30 дияконів окормляли 210 000 православних Естонії (близько 18 % населення країни). Майже 80 % православних були естонцями за національністю.

Після переходу в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в Естонській Церкві почали впроваджуватися нововведення, які викликали неприйняття і роздратування у консервативних священиків і прихожан (переважно російськомовних): лавки в храмах, гра на музичних інструментах, виконанням лютеранських кантат разом з (або замість) православними піснеспівами. Церква перейшла на новоюліанський богослужбовий календар.

Православна церква в Естонії у 1940-х роках

Влітку 1940 року Радянський Союз анексував Естонію, яка була включена до складу СРСР як Естонська РСР. 23 вересня 1940 Синод ЕАПЦ ухвалив рішення про об'єднання з Московським патріархатом. А в листопаді владика Олександр написав листа місцеблюстителю Патріаршого престолу митрополиту Сергію (Страгородському), в якому просив прийняти очолювану ним церкву «в єднання» з РПЦ, але зі збереженням автономного статусу. У грудневому листі у відповідь митрополит Сергій вказав, що він не бачить причин і необхідності збереження автономного статусу ЕАПЦ, тому що Естонія стала частиною Радянського Союзу: ЕАПЦ має перетворитися у рядову єпархію РПЦ Послание Патриаршего Местоблюстителя Митрополита Московского Сергия Митрополиту Таллинскому и всея Эстонии Александру (1940 г.).

30 березня 1941 року митрополит Талліннський Олександр (Паулус) у Москві приніс публічне покаяння у гріху розколу і був прийнятий у спілкування Російською Православною Церквою. Синод ЕАПЦ був розпущений. ЕАПЦ була перетворена в дві пересічні єпархії РПЦ — Талліннську (естонську), якою залишився керувати митрополит Олександр, і Нарвську (російську) під управлінням єпископа Павла (Дмитровського). Дві ці єпархії разом з Віленською (литовською), а також Ризькою (латвійською) склали утворений у березні 1941 року Прибалтійський екзархат РПЦ, який очолив присланий з Москви митрополит Віленський і Литовський Сергій (Воскресенський).

Остаточна ліквідація автономії була призупинена влітку 1941 року окупацією Прибалтики німецько-фашистськими військами у ході Другої світової війни. 14 жовтня 1941 року митрополит Таллінський Олександра (Паулус) заявив про відновлення діяльності ЕАПЦ і свій вступ в права предстоятеля автономної Естонської Церкви. Він припинив поминати за богослужінням Патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) і патріаршого екзарха митрополита Сергія (Воскресенського). 30 грудня 1942 року митрополит Олександр відкликав свій підпис під декларацією від 30 березня 1941 року про приєднання ЕАПЦ до РПЦ, підкресливши, що цей документ був підписаний під тиском більшовицьких властей. ЕАПЦ було повернуто будівлю церковної адміністрації, деякі інші будівлі і земельні володіння, які були націоналізовані радянською владою. Церковне життя поступово відновлювалося.

В кінцевому підсумку в відбувся поділ православних парафій на території Естонії за національною ознакою — «естонські» парафії в своїй більшості (і частина російськомовних) залишилися з митрополитом Олександром, де-юре пішли знову у Вселенський патріархат, а «російські» парафії перейшли в підпорядкування єпископа (з грудня 1942 року — архієпископа) Нарвського Павла (Дмитровського), який зберіг вірність Москві і підкорявся екзарху — митрополиту Сергію.

У 1944 році радянські війська вибили гітлерівські частини з території Естонії. Сюди повернулася радянська влада і почалася друга радянська окупація Естонії.

У вересні 1944 року владика Олександр (Паулус) покинув Естонію: він був вивезений відступаючими німцями в табір під Ольденбургом (після закінчення Другої світової війни — англійська окупаційна зона). З ним Естонію покинули 22 священика і близько 10 000 прихожан. У таборі митрополит Олександр відкрив естонський прихід, який тулився в бараці, пристосованому під богослужіння. В інших німецьких таборах також з'явилися тимчасові естонські православні храми. Так ЕАПЦ перейшла в еміграцію.

Відразу після відновлення радянської влади на території Естонії, очікувано почався процес остаточної ліквідації автономії Естонської Православної Церкви. 10 грудня 1944 Синод Московського патріархату знову вирішив припинити діяльність Синоду ЕАПЦ. Невдовзі було вирішено вилучити з богослужбової практики естонських парафій нововведення, які так дратували консервативні кола: спів гімнів, гру на органі, «новостильний» богослужбовий календар тощо.

6 березня 1945 року в Микільському соборі Таллінна відбувся «Акт про возз'єднання з Московською Патріархією російсько-естонського духовенства і мирян Естонської Єпархії, які самочинно відкололися від Матері-Церкви Російської».

12 квітня 1945 Священний Синод РПЦ ухвалив рішення про призначення на кафедру в Таллінн архієпископа Нарвського і Ізборського Павла (Дмитровського). Талліннська єпархія багатьма естонцями стала сприйматися як продовження «російської» Нарвської кафедри, а Православна Церква як один з інструментів русифікації Естонії. У кінці 1949 року Талліннська кафедра взагалі була понижена у статусі і перетворена в вікаріатство Ленінградської єпархії. І лише у березні 1951року була відновлена повноцінна Талліннська і Естонська єпархія.

Подальший розвиток подій

Серед подій, що відбувалися надалі й мають значення для розуміння причин і специфіки Московсько-Константинопольської схизми 1990 року потрібно виділити наступні: 15 січня 1948 року митрополит Олександр (Паулус), який перебрався з Німеччини до Швеції, заснував у Стокгольмі Синод Естонської Апостольської Православної Церкви у вигнанні. Синод складався з восьми членів: п'ять священиків і троє мирян. Головою Синоду став протоієрей Георгій (Юрій) Вяльб. У жовтні 1953 митрополит Олександр (Паулус) помер на 82-му році життя. 3 вересня 1961 року у єпископа Талліннського і Естонського був хіротонісаний архімандрит Алексій (Рідігер) — майбутній патріарх Московський і всєї Руси Алексій II, який стане однією із головних дійових осіб майбутнього конфлікту. 3 травня 1978 року, йдучи на зустріч побажанням РПЦ і у зв'язку з тим, що «стали можливими нормальні канонічні контакти зі Святої Російською Православною Церквою, в якій і раніше складалася Православна Церква в Естонії», Константинопольський патріарх Димитрій I своєю ухвалою зупинив дію Томосу 1923 рокуНадалі кожна зі сторін конфлікту буде по-своєму інтерпретувати юридичні наслідки акту патріарха Димитрія І: а) РПЦ вважає, що Константинопольський патріарх визнав Томос 1923 року недійсним і скасував його б) Вселенський патріархат вважає, що з 1978 року вказаний Томос став не чинним в зв'язку з тим, що він не міг тоді бути втілений у життя.. 29 липня 1986 року митрополит Талліннський Алексій (Рідігер) був призначений митрополитом Ленінградським і Новгородським, постійним членом Священного Синоду РПЦ. При цьому Талліннська єпархія залишилася під його керуванням. А 7 червня 1990 року, після смерті патріарха Пимена (Ізвекова), митрополита Алексія було обрано новим Предстоятелем РПЦ. 20 липня 1990 року єпископом Талліннським, вікарієм патріарха Московського, був обраний архімандрит Корнилій (Якобс).

Історія розколу

Початок конфлікту