Суассонське королівство — історіографічна назва автономної, пізніше де-факто незалежної відламкової держави Західної Римської імперії в Північній Галлії, також відомої під назвами Суассонська держава та Королівство Сіагрія.

Географія У період Пізньої Римської імперії територія Галлії була умовно поділена на південну та північну частини по лінії річки Луара. Північна Галлія, де згодом утворилося Суассонське королівство, охоплювала долини великих річок, таких як Сена, Уаза, Ена та Марна, і була стратегічно важливим регіоном, від якого залежала оборона кордонів Імперії по річці Рейн. Сам Суассон був досить заможним містом, навколо якого в третьому столітті навіть було зведено фортифікації, що охоплювали територію близько 12 гектарів. У місті також розташовувалася імперська збройова фабрика та великі сільськогосподарські угіддя в долині річки Ена.

Питання географічних меж Суассонського королівства в період колапсу та фактичного розпаду Західної Римської імперії стали предметом дискусій у науковій спільноті у зв’язку зі специфікою того періоду та регіону, який, з одного боку, зберігав старі адміністративні межі Римської імперії, а з іншого — вже частково контролювався германськими племенами, через що де-факто система державного управління розпалася.

Традиційна точка зору істориків стверджує, що Егідій та його син Сіагрій контролювали величезну територію в Північній Галлії. Згідно з цією концепцією, Суассонське королівство охоплювало всю центральну рівнину та долину Сени, простягаючись від річок Сомма і Маас на північному сході до кордонів Арморики на заході і річки Луара на півдні. До складу цієї держави традиційно включають такі важливі міста, як Ам'єн, Бове, Реймс, Труа, Суассон та Орлеан, а деякі дослідники розширювали її гіпотетичні кордони на схід аж до міста Верден.

На противагу традиційній концепції існує модель, яку активно просуває Едвард Джеймс. Він категорично відкидає існування такого великого державного утворення і стверджує, що сама ідея Суассонського королівства в уявленні традиційної історіографії є штучно сконструйованою. Джеймс зазначає, що в 460-х роках франки вже домінували в більшій частині провінції, а Сіагрій міг бути лише місцевим графом, чия реальна влада обмежувалася виключно самим містом Суассон та його найближчими околицями в глибині франкських територій.

Також існує компромісна модель, яка розглядає Північну Галлію кінця п'ятого століття як досить фрагментований в адміністративному плані регіон без чітких кордонів, де поруч мешкали франки, сакси, алани та інші племінні союзи. За цією версією, територія Суассонського королівства, найімовірніше, обмежувалася річкою Сена на заході, концентруючись навколо сільськогосподарсько багатої долини річки Ена як головного ядра його володінь.

Історія

Утворення автономії та правління Егідія Держава Суассон виникла за правління імператора Західної Римської імперії Майоріана. Намагаючись втримати залишки римських володінь в Галлії, Майоріан призначив військовим магістром досвідченого полководця Егідія, наділивши його широкою владою над провінцією. Майоріан та Егідій відновили римське правління на більшості території Галлії, але зі смертю імператора в 461 році становище римлян у центрі та на півдні погіршилося. Ці провінції були приєднані вестготами і бургундами в 462—477 роках, що спричинило ізоляцію римських територій в Суассоні.

Егідій який, походив із галло-римської аристократії, розпочав свою кар'єру ще під командуванням Флавія Аеція а також мав тісні взаємини з імператором Майоріаном. Після того, як у 461 році Ріцімер повалив і вбив Майоріана, посадивши на престол імператора Лібія Севера, Егідій відмовився визнавати нового імператора. Він розірвав зв'язки з центральним урядом, зберігши при цьому контроль над залишками галльської польової армії. Відомо, що Егідій навіть погрожував вторгненням в Італію, але був змушений відмовитися від цього задуму через необхідність вести постійні бої з вестготами за прикордонні території в самій Галлії.

Реакцією імперського уряду на непокору Егідія стали спроби позбавити його влади. Ріцімер призначив нових командувачів у Галлії, зокрема коміта Агріппіна, якого Егідій раніше звинувачував у державній зраді та прихильності до варварів. Агріппін, намагаючись заручитися підтримкою вестготів проти Егідія, у 462 році передав їм стратегічно важливе місто Нарбонну, що остаточно відрізало війська Егідія від Середземного моря. Опинившись у ворожому оточенні, Егідій шукав нових союзників, і, як повідомляють літописи, у травні 464 або 465 року навіть відправив морське посольство до короля вандалів Гейзеріка в Північну Африку, плануючи спільні дії проти Ріцімера.

Відносини Егідія з місцевими варварами, зокрема франками, були надзвичайно складними та тісними. Франкські джерела та історик Григорій Турський зберегли свідчення про те, що коли салічні франки, коли вигнали свого короля Хільдеріка через його розпусту, вони, нібито, обрали своїм новим королем саме Егідія, який правив ними вісім років до повернення Хільдеріка з вигнання. Хоча до цього переказу слід ставитись обережно, тим не менш, він свідчить про те, що Егідій мав певний авторитет серед франків, та налагоджував з ними взаємини. Саме завдяки союзу із франками, військам Егідія вдалося здобути перемогу над армією вестготів на чолі з братом їхнього короля Фредеріком у битві біля Орлеана 463 р. після чого експансія вестготів на північ від Луари була зупинена..

Залишившись без підтримки імперії, Егідій заручився підтримкою франків та аланів, дозволивши їм оселитися на сході та півдні автономії. В союзі з королем салічних франків Хільдеріком І римляни розбили вестготів під Орлеаном в 464 році.

Взимку 464 року в розпал війни з саксами Егідій помер у таборі на Соммі за нецілком зрозумілих обставин під час епідемії чуми, існує думка, що він був отруєний. Після його смерті командування римськими військами у Північній Галлії і влада над Суассонським королівством перейшли до коміта Павла, а після смерті останнього її успадкував син Егідія Сіагрій.

Правління Сіагрія та захоплення держави франками

З початком правління Сіагрія Суассон почав вести окрему від Західної Римської імперії політику. Племенам франків і аланів було дозволено оселитися в землях на кордонах королівства в обмін на їхню лояльність та допомогу у війні з германськими королівствами. Хоча Сіагрій все ще носив титул magister militum, германці називали його «королем римлян», а Суассон, відповідно, «Королівством римлян». Фактичний перехід влади у Північній Галлії після смерті Егідія у 464 пройшов через тимчасового коміта Павло, який утримував владу над військами королівства, і лише після його загибелі в боях із саксами владу зміг повністю консолідувати син Егідія Сіагрій. В обставинах повної ізоляції він зробив своєю головною резиденцією заможне місто Суассон. Загалом же, своєю владою Сіагрій спирався на залишки військового авторитету свого батька Егідія, використовуючи титул військового магістра або, як стверджує хроніст Фредегар, звання «патрикія римлян»..

В 476 році Суассон відмовився визнати владу Одоакра, що усунув останнього імператора Західної Римської імперії, а Сіагрій відправив посланців до Східної Римської Імперії, щоб отримати їхню підтримку та визнання його наступним імператором. Однак, Флавій Зенон підтримав законність влади Одоакра. Політична ізоляція Суассонського анклаву досягла свого апогею після того, як Одоакр позбавив влади юного Ромула Августула. Відомості східноримського історика Кандіда Ісаврянина частково підтверджують, що після цих подій «галли Заходу» підняли заколот проти узурпатора Одоакра і відправили власне посольство до імператора Зенона в Константинополь. За цією дипломатичною місією стояв сам Сіагрій, який прагнув легітимізувати свою автономію через пряме підпорядкування Східній Римській імперії і категорично відмовлявся визнавати владу Одоакра. Проте Зенон, керуючись власною політичною прагматикою та віддаючи перевагу реальному контролю Одоакра над Італією, залишив галльських послів без будь-якої юридичної чи військової підтримки. З цього моменту залишки римської адміністрації в Північній Галлії були приречені покладатися виключно на власні зусилля.

В 481 році помер король франків Хільдерік І, а новим королем став його син Хлодвіг, що розпочав війну проти королівства та, після тривалих бойових дій, розгромив Сіагрія в битві при Суассоні в 486 році. Сіагрій зумів втекти, але скоро був схоплений вестготами та виданий франкам, які стратили його в 487 році. Таким чином, Суассон втратив свою незалежність та став частиною королівства франків, а пізніше Нейстрії. Конфлікт між Сіагрієм та королем салічних франків Хлодвігом був складовою боротьби за контроль над економічно багатими районами Галлії які контролював Сіагрій. За свідченнями Григорія Турського, Хлодвіг разом зі своїм родичем, королем Рагнахаром, кинув прямий виклик Сіагрію, вимагаючи від нього прийняти польову битву. Сіагрій прийняв цей виклик, однак у битві при Суассоні римська армія була розбита, що змусило Сіагрія спішно тікати до Тулузи під захист вестготського короля Аларіха II де той прийняв Сіагрія. Хлодвіг, надіслав вестготам ультиматум із загрозою негайно оголосити війну в разі відмови видати Сіагрія, на що Аларіх II, видав Сіагрія посланцям Хлодвіга.

Попри перемогу у Битві при Суассоні 486 року, процес підкорення всієї території Північної Галлії виявився для Хлодвіга досить тривалим. Хлодвіг певний час тримав Сіагрія під вартою, перш ніж віддав наказ таємно стратити останнього римського намісника. Падіння Суассона не означало миттєвої капітуляції всіх районів під контролем римлян, навпаки, окремі міста продовжували чинити опір франкській експансії. Наприклад, місто Верден утримувало облогу франків аж до кінця 490-х років. Захоплення територій відбувалося щонайменше у два етапи: спочатку франки закріпилися на рубежі річки Сена, а вже згодом просунулися до Луари. Однак, здобувши сам Суассон і захопивши скарбницю Сіагрія у королівській віллі Берні-Рів'єр, Хлодвіг заволодів значними адміністративними та економічними ресурсами, що значно підсилили його владу. Франки не стали руйнувати вцілілу місцеву інфраструктуру, а навпаки, адаптували стару систему під власні потреби. Хлодвіг зробив Суассон, а пізніше Париж, своїми головними резиденціями, перетворивши колишній римський анклав на стратегічне ядро формування нової Франкської держави.

Армія

Військові сили Суассонського королівства являли собою суміш із залишків регулярної римської армії, варварських найманців та місцевого ополчення. Ядром цього війська була галльська польова армія, командування над якою полководець Егідій отримав від імператора Майоріана. Після відмови Егідія визнавати владу Лібія Севера у 461 році ці регулярні частини залищились під контролем Егідія. Окрім польової армії, сили Егідія та його наступників Павла й Сіагрія спиралися на залишки прикордонних військ, розквартированих у містах, а також на військових поселенців, зокрема сарматів та аланів, які ще задовго до утворення королівства розміщувались на територіях на схід від Парижа. Імовірно, до армії також долучилися варварські контингенти з війська Майоріана, які були розпущені в Галлії після завершення невдалої кампанії проти вандалів у 458 році.

Особисту гвардію правителя складали елітні кінні загони буцелларіїв, які здебільшого також формувалися з досвідчених варварських вояків. Оскільки професійних солдатів постійно бракувало, правителі Суассона неофіційно залучали до армії місцеве галло-римське цивільне населення, формуючи міське ополчення на базі цивільних громадян.