Гіпнеротомахія Поліфіла (, — «Любовні боріння уві сні Поліфіла, в якому показується, що всі справи людські є не що інше як сон, а також згадуються багато інших, вельми гідні знання предмети») — герметичний роман епохи Відродження, імовірного авторства Франческо Колонни, який був уперше виданий Мануцїєм Альдом в 1499 році. Перший художній твір сучасного автора та єдине ілюстроване видання, віддруковане друкарнею Альда. Роман написаний макаронічною сумішшю італійського та латинської мов і вимагає від читача великої ерудиції, оскільки більшість власних імен та топонімів має грецьке походження. Текст супроводжувався численними ілюстраціями в техніці ксилографії, у виданні 1499 року їх були 172; в наступних виданнях XVI століття число ілюстрацій збільшувалася. Авторство тексту і малюнків точно не встановлено, оригінал вийшов без його вказівки. Можливо, роман написав домініканський монах Франческо Колона, але існують й інші версії, зокрема Леон-Баттіста Альберті (в романі важлива архітектурна складова), Лоренцо Медічі й інші. Сюжет переважно пов'язаний з антикварними та містичними інтересами італійського Ренесансу. Альдинське перевидання було в 1545 році, протягом XVI століття були опубліковані трохи скорочений французький (1546) і неповний англійський переклади (1592). Французький переклад залишався основним протягом трьох століть; нові французькі переклади видавалися і в XIX столітті аж до виходу сучасної версії в 1883 році. Знову роман здобув популярність в середовищі дослідників XX століття, в 1968 році вийшло сучасне наукове видання в Падуї з перекладом італійською мовою; до 500-річчя виходу першого видання (1999) побачили світ коментовані переклади англійською та іспанською мовами; станом на 2016 рік роман цілком переведений нідерландською та німецькими мовами й частково польською.
Основний сюжет Роман включає 38 глав, розділених на дві книги (перша: глави 1-24; друга: глави 25-38). Композиційно сюжет задає мотив сну, який забезпечує сюжетну динаміку, а також виправдовує багатосторінкові відступи, які не мають прямого відношення до фабули.
Вступ Текст роману має п'ять передмов. Перша — лист Урбінського герцогу Гвідобальдо де Монтефельтро від Леонардо Красса з Верони, на кошти якого, як вважається, була видана книга. Після цього йде вірш за підписом Джамбаттісти Скити — знайомого Альда Мануція; який змістовно вихваляє заслуги Леонардо.
Книга перша
Поліфіл, страждаючи від розлуки з коханою Полією, засинає. Опинившись на широкій рівнині, він віжправляється в дорогу і довго блукає по Герцинському лісі, звідки його виводить тільки молитва Юпітеру. Страждаючи від спраги, він шукає джерело, від якого його відволікає солодкий спів, який кожного разу лунає з іншого місця. Втративши сили в пошуках джерела музики, Поліфіл знову засинає — в своєму сні — у тіні дуба. У новому сні він спостерігає ступінчасту піраміду з обеліском, присвячену Вищому Сонцю. У цьому місці він бачить різні символічні фігури — коня, бронзові колоси, слона з обеліском на спині, який досягає самого сонця. В основі піраміди є прохід; орнамент, який прикрашає його, доводить до кінця порталу, де темрява. Поліфіл не зважився йти туди та повернутися, але зворотний шлях йому затулив дракон. Порятунок від нього знайшлося в темних хащах лісу, за якими відкрилася чудова обитель п'яти німф, названих іменами п'яти почуттів людини. Німфи проводили Поліфіла до прекрасної королеви Елевтеріліди (Вільна Воля). У королівському палаці герой споглядає сади, розписні палати, трон королеви, прикраси та вбрання німф, пишність бенкету й оздоблення столу. Королева передала Поліфіла в руки своїх служниць — Логістики (Розум) та Телемії (Бажання), які приводять його до золотої піраміді. У піраміди три портали, за якими відкриваються три способи життя — царство неба, любові та мирської слави; Поліфіл обирає шлях любові. За порталом протагоніста зустрічає прекрасна німфа, в якій він впізнає кохану Полію, але навколишнє оточення та її одяг породжують сумніви в його душі — настільки вона прекрасна. Німфа провела Поліфіла до храму Венери, показавши на шляху до нього колісниці із зображенням тріумфу любові; тільки в храмі вона відкривається герою — це дійсно його кохана. Після ритуалів, які поєднують закоханих, вони куштують плоди Венери і відпливають на острів Кітера. Далі протягом чотирьох глав Поліфіл описує острів і бере участь в процесії, присвяченій Купідону. По центрк Кітера — джерело Венери, біля якого відбувається містичне одруження закоханих. Наприкінці першої книги німфа Поліормена (Шанобливість) просить Поліфіла розповісти історію життя Поліі.
Книга друга
Друга книга розпочинається оповіддю Поліі про заснування її предками міста Тревізо, яка складалася зі складного міфу. Далі вона повідомляє, що її тіло вразила чума, яка змусила звернутися за допомогою до богині Діани. За зцілення Полія обіцяла богині свою доброчесність та релігійну прихильність й відкинула любов Поліфіла, чим сильно поранила його. Боячись, що він зашкодить собі, Полія бігла в гущавину, де стала свідком покарання Купідоном двох дівчат за опір силі любові. Служниця пояснила Поліі значення цього бачення і наставляла її не противитися любові. Повернувшись в храм Діани, Полія застає Полифила при смерті і повертає його до життя поцілунком, приймаючи його любов. Відтепер герої служать Венері. Далі Поліфіл розповідає зі свого боку історію їхньої зустрічі. Після розповіді він бажає скріпити свій союз з Полією поцілунком, але в ту ж мить вона зникає. Герой прокидається, коли перші промені сонця порушують його спокій. В останній, 38-й главі згадується й єдина дата в тексті роману — «календи травня року 1467»(), коли відбувався сон і пробудження головного героя. Завершується роман епітафією Поліі.
Назва. Жанрова приналежність Назва книги, складене з грецьких слів, складне для перекладу. Перше слово — — складається з ὕπνος «сон», ἔρως «кохання» и μάχη «боротьба», які найчастіше перекладається як «любовна боротьба уві сні». Ім'я головного героя — Πολύφιλος — може бути перевекладене як «люблячий Полію» (головну героїню роману), але одночасно і як «люблячий багатьох». Складна для сприйняття й назва, яка створена за аналогією з «Батрахоміомахією», вже сучасникам здавалося самоцінним і загадковим, тому книгу часто іменували й називають — в тому числі в російськомовній традиції — транслітерацією «Гіпнеротомахія Поліфіла». У наступних виданнях ця назва спрощувалося і перетлумачується; найбільш поширеним став варіант французького перекладача де Левонкура «Сон Поліфіла» ().
Жанрову приналежність роману визначити також надзвичайно складно: в першу чергу він сприймається як алегоричний, а не художній твір. Класичну (за визначенням Ю. Патроннікової) характеристику роману в XX столітті дав Бруно Нардіні: «Сон Поліфіла» — «археологічно-міфологічний роман», народжений в «лихоманці захоплення археологією й Античністю, які в Італії, а зокрема у Венеції, поклали початок відкриттів кодексів, написів, скульптур та пам'яток архітектури». Зустрічається також визначення «роман-трактат» або енциклопедичний твір.
Тлумачення сюжету
Перші дослідники роману в XVIII столітті навіть розглядали його як практичний посібник з архітектури, ґрунтуючись на численних проектах і математичних розрахунках, розкиданих по тексту. У цьому ж контексті розглядалися твори Лудовіко Аріосто і Торквато Тассо; але в 1785 році Франческо Міліція піддав такий підхід гострій критиці і заявив, що «Гіпнеротомахія» не призначена для читання. У XIX столітті найчастіше текст піддавався аллегорико-дидактичного тлумаченню. Так, історик і літературознавець Виченцо Маркезе в 1854 році витлумачив «Сон Поліфіла» з точки зору моральних смислів. П'ять німф прямо названі п'ятьма почуттями тіла, вони є слугами людської душі, що роблять доступними їй чуттєві об'єкти. Королева Елевтеріда уособлює свободу волі, яка управляє і тілом, і чуттєвою пристрастю. Герцинський ліс є символом першого входження людини в життя, а звуки музики, які відволікли Поліфіла від джерела води, виявляють його бажання втамувати спрагу розуму в джерелі Істини. Цю лінію продовжив у своїй книзі 1890 року Нікколо Матера, який також витлумачив складний і вигадливий сюжет як «правильні положення моральної філософії в суєті життя і мирських задоволень». Роман розглядався в одному ряду середньовічних і ренесансних творів, які висловлювали предмет моралі у формі алегорії: «Маленький скарб» Брунетто Латини, «Тріумфи» Петрарки, «Любовне видіння» Боккаччо, «Фімеродія» Якопо дель Пекора і «Четвероцарств'я» Федеріко Фрецці (1345-1416). У XX столітті цю точку зору поділяв Л. Бенедетто (1910), який розглядав сюжет роману як «поступове сходження до якоїсь щасливої області, яка розташовується між небом і землею, до любові, в якій одночасно є щось від людини і божества». Арнальдо Брускі назвав подорож Поліфіла «процесом ініціації за допомогою емоційних і психологічних змін».
Іншу традицію прочитання тексту «Гіпнеротомахіі» — дешифрування — запропонував редактор французького перекладу 1600 року відомий письменник і алхімік Франсуа Бероальд де Вервіль. Він оголосив, що автор «Поліфіла», відомий під ім'ям Франческо Колона, був справжній філософ, тобто алхімік, який навмисно ввів читачів в оману, бо вони ніколи не зможуть відшукати суті за глибокої символічної гри образів. Послідовно алхімічну і герметичну інтерпретацію «Сну Поліфіла» запропонувала в 1950 році Лінда Фірс-Девід; її монографія була методично побудована як алхімічний коментар до тексту роману й декілька разів перевидавалася. Головним завданням дослідниці було пояснення непослідовності сюжетної лінії, ускладненої метафоричними відступами в оповіданні героя, в умовах, коли сюжет ускладнений декількома рівнями сну. Алхімічна традиція передбачала трансформацію, «переродження» неживої фізичної матерії в духовну сутність. Ідея субстанціональної зміни і виходу на новий рівень буття, по Фірс-Девід, в романі знайшла відображення в двох аспектах. По-перше, в «Гіпнеротомахіі» мова йде про трансмутації духу, духовному сходженні героя. По-друге, фігуративність та надмірне ускладнення мови досягли в XV столітті широкої поширеності у вченому середовищі. З точки зору Л. Фірс-Девід, в епоху написання «Сну Поліфіла» заняття алхімією та астрологією і витончені міркування про душу свідчили, як мінімум, про статус освіченої людини.
Бенедетто Кроче в 1952 році провів літературознавче дослідження тексту «Сну Поліфіла» й порівнював його автора (яким вважав Ф. Колону) з Леопарді. Кроче прагнув показати розрив між прозовим викладом і поетичним поданням, якого, на його думку, не вистачало в «Сні Поліфіла». Кроче розглядав роман як «ідеальну маніфестацію епохи Ренесансу, торжествуючу завдяки своїй естетиці», і визначав його як «епітафічний гуманістичний роман», слава якого нерозривно пов'язана з публікацією в друкарні Альда Мануція.
Проблема авторства
Книга була видана анонімно, в передмовах і в судженнях сучасників автором іменується сам Поліфіл, від імені якого ведеться значна частина розповіді.
Анонімність видання відразу ж породила безліч здогадок і припущень щодо авторства, визначивши на довгий час напрямки теоретичного дослідження роману. Серйозною підставою для доказу авторства вважається анаграма, яку утворюють буквиці кожного розділу: «POLIAM FRATER FRANCISCVS COLVMNA PERAMAVIT», що можна перекласти як «Полію брат Франческо Колона пристрасно кохав». В італійській традиції акростихи були відомі: Боккаччо в «Любовному маренні» за допомогою початкових букв терцин поеми сформував три вірша, які прославляють його кохану, Фьямметту. Однак Дж. Пазетті стверджував, що акростихи й анаграми ніколи не використовувалися в епоху Ренесансу для приховування смислів, а навпаки, — щоб підкреслити основний задум роботи.
У 1720-ті роки поширилася версія, що драматург Апостоло Дзено виявив у другому виданні роману 1545 року наведену напис: .