Рі́чард I Ле́вове Се́рце (; 8 вересня 1157 — 6 квітня 1199) — король Англії (з 1189 року) з династії Плантагенетів. Сучасники називали Річарда «Так-і-Ні» — нібито за те, що він часто змінював свою думкуGillingham, John, 'Richard the Lionheart', p. 243, Weidenfeld and Nicolson 1978 . Правив під титулом «король англійців, герцог нормандців і аквітанців, граф Анжу». Один із найвідоміших хрестоносців, більшу частину свого правління провів за межами Англії в хрестових походах та інших війнах, прославився як видатний полководець; проте при цьому фактично країною за його відсутності почергово керували Гійом Лоншан, Алієнора Аквітанська та Губерт Волтер. Його вважають національним героєм АнгліїSeal, Graham. Encyclopedia of Folk Heroes. ABC-CLIO, 2001. 347 pages eBook ISBN 978-1576072165 .
Раннє життя та приєднання до Аквітанії
Дитинство Річард народився 8 вересня 1157 року, ймовірно, у палаці Бомонт в Оксфорді, Англія, як син короля Англії Генріха II та Елеонори Аквітанської. Він був молодшим братом Вільяма, Генріха Молодого Короля та Матильди; Вільям помер ще до народження Річарда. Як молодший син короля Генріха II, Річард не міг зійти на престол. У короля Генріха та королеви Елеонори народилося ще четверо дітей: Джеффрі, Елеонора, Жанна та Джон. Річард також мав двох зведених сестер від першого шлюбу його матері з Людовиком VII Французьким : Марію та Алікс.
Річарда часто зображують як улюбленого сина матері. Його батько був анжуйським норманом і правнуком Вільгельма Завойовника. Сучасний історик Ральф де Діцето провів родовід його родини від Матильди Шотландської до англосаксонських королів Англії та Альфреда Великого, а звідти легенда пов'язувала їх із Ноєм і Одіном. Відповідно до анжуйської сімейної традиції, в їхніх предках була навіть «пекельна кров», і вони походили від феї, або жінки-демона, Мелюзіни.
Поки його батько відвідував свої землі від Шотландії до Франції, Річард, ймовірно, провів дитинство в Англії. Його перший зареєстрований візит на європейський континент відбувся в травні 1165 року, коли мати взяла його до Нормандії. Його годувальницею була Годієрна з Сент-Олбансу, якій він дав щедру пенсію після того, як став королем.
Про освіту Річарда відомо небагато. Хоча він народився в Оксфорді і виховувався в Англії до восьмого року життя, невідомо, якою мірою він користувався або розумів англійську; він був освіченою людиною, складав вірші та писав лімузенською мовою (lenga d'òc), а також французькою. Під час свого полону англійське упередження щодо іноземців було використано в розрахований спосіб його братом Джоном, щоб допомогти знищити авторитет канцлера Річарда, Вільяма Лонгшампа, який був норманом . Одним із конкретних звинувачень, висунутих Лонгчампу прихильником Джона Г'ю Нонантома, було те, що він не міг говорити англійською. Це вказує на те, що наприкінці XII століття від тих, хто обіймав владу в Англії, очікувалося знання англійської мови.
Кажуть, що Річард був дуже привабливим; його волосся було між рудим і світлим, він був світлооким і блідим. За словами Кліффорда Брюера, його зріст був 6 футів 5 дюймів (1,96 м), хоча це неможливо перевірити, оскільки його останки були втрачені принаймні з часів Французької революції . Джон, його молодший брат, був відомий як 5 футів 5 дюймів (1,65 м). Itinerarium peregrinorum et gesta regis Ricardi , латинська проза про Третій хрестовий похід, стверджує, що: «Він був високий, елегантної статури; колір його волосся був між рудим і золотистим; його кінцівки були гнучкими та прямими. Його довгі ноги відповідали решті тіла».
Шлюбні союзи були поширеними серед середньовічної королівської сім'ї: вони призводили до політичних альянсів і мирних договорів і дозволяли сім'ям претендувати на правонаступництво на землях одна одної. У березні 1159 року було домовлено, що Річард одружиться з однією з дочок Рамона Беренгера IV, графа Барселони ; однак ці домовленості провалилися, і шлюб так і не відбувся. 2 листопада 1160 року Генріх Молодий Король одружився з Маргаретою, дочкою Людовика VII, короля Франції. Незважаючи на цей союз між Плантагенетами та Капетингами, династією на французькому престолі, два доми іноді конфліктували. У 1168 році для досягнення перемир'я між ними знадобилося заступництво папи Олександра III . Генріх II завоював Бретань і взяв під свій контроль Гізор і Вексен, які були частиною приданого Маргарити.
На початку 1160-х років висловлювалися пропозиції, щоб Річард одружився з Еліс, графинею Вексен, четвертою дочкою Людовика VII; через суперництво між королями Англії та Франції Людовик перешкоджав шлюбу. У січні 1169 року було укладено мирний договір і підтверджено заручини Річарда з Еліс. Генріх II планував розділити свої території та території Елеонори між трьома їхніми старшими синами, що вижили: Генріх мав стати королем Англії та контролювати Анжу, Мен і Нормандію; Річард успадкував би Аквітанію та Пуатьє від своєї матері; Джеффрі став герцогом Бретані через шлюб із Констанцією, спадкоємицею Конана IV. На церемонії, де було підтверджено заручини Річарда, він віддав шану королю Франції за Аквітанію, таким чином закріпивши зв'язки васалітету між ними.
Після того як Генріх II серйозно захворів у 1170 році, він прийняв свій план поділу своїх територій, хоча він зберігав загальну владу над своїми синами та їхніми територіями. Його син Генріх був коронований як спадкоємець у червні 1170 року, а в 1171 році Річард виїхав до Аквітанії з матір'ю, і Генріх II дав йому герцогство Аквітанія на прохання Елеонори. Річард і його мати вирушили в подорож по Аквітанії в 1171 році, намагаючись заспокоїти місцевих жителів. Разом вони заклали перший камінь у фундамент монастиря Святого Августина в Ліможі . У червні 1172 року, у віці 14 років, Річард був офіційно визнаний герцогом Аквітанії та графом Пуату, коли йому було надано емблеми списа та прапора його офісу; церемонія відбулася в Пуатьє і була повторена в Ліможі, де він носив перстень святої Валерії, яка була уособленням Аквітанії.
Повстання проти Генріха II За словами Ральфа з Коггесхалла, Генріх Молодий король спровокував повстання проти Генріха II; він хотів незалежно царювати принаймні над частиною території, яку обіцяв йому батько, і позбутися своєї залежності від Генріха II, який контролював гаманці. Ходили чутки, що Елеонора могла спонукати своїх синів повстати проти батька.
Генріх Молодий Король покинув свого батька і виїхав до французького двору, шукаючи захисту Людовика VII; його брати Річард і Джеффрі незабаром пішли за ним, а п'ятирічний Джон залишився в Англії. Людовик підтримав трьох братів і навіть посвятив Річарда в лицарі, пов'язавши їх разом через васалітет. Джордан Фантосме, сучасний поет, описав повстання як «війну без любові». Брати дали клятву при французькому дворі, що не підуть на угоди з Генріхом II без згоди Людовіка VII і французьких баронів. За підтримки Людовика Генріх Молодий Король залучив багатьох баронів до своєї справи, обіцяючи землі та гроші; одним із таких баронів був Філіп I, граф Фландрії, якому було обіцяно 1000 фунтів стерлінгів і кілька замків. У братів також були прихильники, готові повстати в Англії. Роберт де Бомонт, 3-й граф Лестер, об'єднав сили з Г'ю Бігодом, 1-м графом Норфолком, Г'ю де Кевеліоком, 5-м графом Честера, і Вільгельмом I Шотландським для повстання в Саффолку. Альянс з Людовиком спочатку був успішним, і до липня 1173 року повстанці обложили Омале, Неф -Марше та Верней, а Гуго де Кевеліок захопив Дол у Бретані. Річард відправився в Пуату і підняв баронів, які були вірні йому та його матері, на повстання проти його батька. Елеонор потрапила в полон, тож Річарду залишилося самотужки вести похід проти прихильників Генріха II в Аквітанії. Він пішов, щоб взяти Ла-Рошель, але був відкинутий жителями; він відійшов до міста Сент, яке заснував як базу для своїх операцій.
Тим часом Генріх II зібрав дуже дорогу армію з понад 20 000 найманців, щоб протистояти повстанню. Він рушив на Верней, і Людовик відступив від своїх військ. Армія повернула Дол і підкорила Бретань. У цей момент Генріх II зробив пропозицію миру своїм синам; за порадою Людовика пропозиції були відхилені. Війська Генріха II зненацька захопили Сент і захопили більшу частину його гарнізону, хоча Річард зміг втекти з невеликою групою солдатів. До кінця війни він знайшов притулок у Шато де Тейлбур. Генріх Молодий король і граф Фландрії планували висадитися в Англії, щоб допомогти повстанню під проводом графа Лестера. Передбачаючи це, Генріх II повернувся до Англії з 500 солдатами та своїми полоненими (включно з Елеонорою та дружинами і нареченими його синів), але по прибуттю виявив, що повстання вже зазнало краху. Вільгельм I Шотландський і Г'ю Бігод були захоплені 13 і 25 липня відповідно. Генріх II повернувся до Франції та зняв облогу Руана, де до Людовика VII приєднався Генріх Молодий Король після того, як він відмовився від свого плану вторгнення в Англію. Людовик зазнав поразки, і у вересні 1174 року було підписано мирну угоду, угоду Монлуї. Коли Генріх II і Людовик VII уклали перемир'я 8 вересня 1174 року, його умови конкретно виключали Річарда. Покинутий Людовиком і побоюючись зіткнутися з армією свого батька в битві, Річард 23 вересня прийшов до двору Генріха II у Пуатьє і благав прощення, плачучи та припадаючи до ніг Генріха. Через кілька днів брати Річарда приєдналися до нього в пошуках примирення зі своїм батьком. Умови, які прийняли три брати, були менш щедрими, ніж ті, які їм пропонували раніше під час конфлікту (коли Річарду було запропоновано чотири замки в Аквітанії та половину доходу від герцогства): Річард отримав контроль над двома замки в Пуату і половину прибутку Аквітанії; Генріх Молодий король отримав два замки в Нормандії; а Джефрі було надано половину Бретані. Елеонора залишалася заручницею Генріха II до його смерті, частково як гарантія хорошої поведінки Річарда.
Останні роки правління Генріха II Після закінчення війни почався процес умиротворення провінцій, які повстали проти Генріха II. З цією метою король відправився в Анжу, а Джеффрі впорався з Бретанню. У січні 1175 року Річард був відправлений до Аквітанії, щоб покарати баронів, які воювали за нього. Історик Джон Гіллінгем зазначає, що хроніка Роджера Хоуденського є основним джерелом діяльності Річарда в цей період. Згідно з літописом, більшість замків, що належали повстанцям, мали бути повернуті до стану, в якому вони були за 15 днів до початку війни, а інші мали бути зруйновані. З огляду на те, що на той час замки зазвичай будувалися з каменю, і що багато баронів розширили або переукріпили свої замки, це було нелегке завдання. Роджер Хауденський описує двомісячну облогу Кастійон-сюр-Ажена; хоча замок був «відомо міцним», облогові машини Річарда змусили захисників підкоритися.
Під час цієї кампанії Річард отримав ім'я «Лев» або «Левове Серце» завдяки своєму шляхетному, сміливому та жорстокому лідерству. Він згадується як «цей наш лев» (hic leo noster) ще в 1187 році в Topographia Hibernica Гіральда Камбренського, тоді як псевдонім «левове серце» (le quor de lion) є першим записане в L' Estoire de la Guerre Sainte Амбруаза в контексті кампанії Аккона 1191 року.
Здавалося, що Генріх не хотів довіряти комусь із своїх синів ресурси, які могли б бути використані проти нього. Підозрювали, що король зробив Еліс Французьку, наречену Річарда, своєю коханкою. Це робило шлюб між Річардом і Еліс технічно неможливим в очах церкви, але Генріх ухилявся: він вважав придане Еліс, Вексен в Іль-де-Франс, цінним. Річард не хотів відмовлятися від Еліс, оскільки вона була сестрою короля Франції Філіпа II, близького союзника.