Істо́рія Чи́лі почалася із заселення регіону близько 13 тисяч років тому. У 16 столітті розпочалося завоювання і підкорення території сучасної Чилі іспанськими конкістадорами, у 19 столітті чилійський народ здобув незалежність від колоніальної влади. Значний вплив на розвиток Чилі до початку Другої світової війни мав видобуток селітри та міді. Багатство природних ресурсів значною мірою посприяло розвиткові економіки країни, однак також ставило в залежність від інших держав і часто призводило до воєн. Після столітнього керівництва християнсько-демократичного уряду в 1970 році до влади прийшов соціалістичний президент Сальвадор Альєнде. Проте путч Августо Піночета 11 вересня 1973 року встановив 17-річну диктатуру. В цей час здійснено ряд радикальних економічних реформ. З 1988 року в країні впевнено розвиваються демократичні тенденції розвитку.
До історії Чилі також включають історію острова Пасхи, що належить країні.
Доколумбів період
Основна хвиля переселенців приблизно 10 тис. років до н. е. перетнула Берингову протоку й оселилася на прибережних плодючих землях центрального Чилі. Переважно поширена теорія, що перші люди на континенті швидким темпами розселилися уздовж узбережжя Тихого океану з півночі на південь, аж до Вогняної Землі, що відбулося задовго до культури Кловіс, чи навіть транстихоокеанської міграції. Теорія була підкріплена знахідками на археологічному об'єкті в Монте-Верде, першим поселення людей в Америці. До найдавніших людських поселень на території Чилі належить також печера Мілодон і вулканічне поле .
Першими поселенцями на території сучасної Чилі були племена індіанців-кочівників. Переселенці заселили родючі передгір'я Андів і оази пустелі Атаками. Вони сформували перші родові общини, а пізніше общинні землеволодіння. Найдавнішою знахідкою є знайдений у Пілауко віком приблизно 15,6 тис. років тому, який належав 70 кг людині. Приблизно 7 тис. років до н. е. з'явилася одна з перших культур — чинчорро, представники якої першими у світі муміфікували померлих. Близько 6 тис. до н. е. відбулися кліматичні зміни. Через сильну посуху територія пустелі Атаками збільшилася, зникло багато видів рослин і тварин. Деякі палеоіндіанці пристосувалися до значно теплішого клімату, інші мігрували з півночі до узбережжя чи Центральної долини.
Доінковське населення на території сучасного Чилі населяли різноманітні культурні групи. На півночі оселилися народи чанго, атакаменьйо й аймара, які мешкали між річками Лаука і Копіапо. Приблизно 1000 років до н. е. їх завоювала імперія Тіаванако, яка була однією з високорозвинутих доінкових цивілізацій. У напівпустельному регіоні Норте-Чико, у поперечних долинах жили діагіти. Ці народи займалися рибальством, землеробством, полюванням, ремеслом і торгівлею між собою. Центральні райони, між річкою Чоапа і островом Чилое, населяли мапуче (араукани) й пов'язані народи. Їх роздроблене суспільство було найчисельнішим. Вони займалися мисливством і збиранням, сільським господарством, виготовляли текстиль. Культурний вплив мапуче на регіон, відомий як арауканізація, продовжився й після прибуття іспанців. У південних районах мешкали численні племена мисливців і збирачів. Від фіорду Релонкаві в Андах поселилися чикілане і пойя, на острові Чилое жили чоно, Вогняну Землю заселяли алакалуфи, ягани, она (селькнамів) і ауш.
Нинішня територія Чилі в доколоніальний період була найменш заселеною з усього американського континенту. Різні корінні народи переважно вели кочовий спосіб життя. Пізніше вони перейшли до осілого, збудували сільські присілки. На культуру населення доколумбового Чилі найбільше вплинули інки. За цей час на острові Пасхи формується полінезійська культура. Попри ізоляцію, рапануйці дуже розвинулися. Вони мали власну мову й систему письма, яка донині не збереглась. Також народ збудував скульптури, відомі як моаї. Однак, приблизно між VII і VIII ст. н. е. виникає криза, яка практично знищує цивілізацію.
У XV столітті розпочинається завоювання земель сучасної Чилі цивілізацією інків. 1471 року Тупак Юпанкі успадкував трон як 10-й сапа-інка. Він продовжив активну експансіоністську політику попередників трону. Під час його правління війська інків перетнули Анди з півночі й сходу, завоювали північні й центральні землі корінних народів Чилі. Після приєднання земель племені пікунче, просування на південь зупинилося . Інки зіткнулися з масовим опором місцевих індіанських племен — мапуче. Точна дата завоювання територій сучасного Чилі невідома. Більшість науковців визначають південний кордон імперії Тавантінсую десь між річками Майпо й Мауле.
Населення з кількох тисяч палеоінійців у VI тис. до н. е. зросло до 1,2 млн корінних жителів у XVI ст. н. е. До іспанського завоювання найбільшу частку корінного населення Чилі становив народ мапуче, приблизно 750 тис. осіб.
Конкіста і колонізація
Завоювання Чилі
Португальці Фернан Магеллан і Хуан Себастьян Елькано стали першим європейцями, що відкрили територію Чилі. Вони, за наказом Карла V, 1519 року вирушили у навколосвітнє мореплавання, щоб відкрити новий шлях до Ост-Індії. Через декілька місяців кораблі досягли берегів Бразилії й Аргентини. 1 листопада 1520 року мандрівники відкрили протоку, що з'єднувала Тихий і Атлантичний океани, яку пізніше назвали Магеллановою. У той же день Магеллан встановив на березі прапор і оголосив землю територією королівства Іспанії. Причалили неподалік від сучасного міста Пунта-Аренас. Місце, де висадився Магеллан, за декількома версіями називалося як «tchili», «chili», «tili». Звідси й пішла майбутня назва держави Чилі. Узимку команда Магеллана сконтактувала з народом теуелче Експедиція Магеллана просунулась лише до затоки . Наступні експедиції і 1535 років не увінчалися успіхом через несприятливий клімат.
1533 року армія іспанських конкістадорів на чолі з Франсіско Пісарро заволоділа центральними містами держави інків на території нинішньої Перу.Prescott, W.H., 2011, The History of the Conquest of Peru, Digireads.com Publishing, p.216 1534 року Дієго де Альмагро отримав згоду на завоювання Чилі. Однак, він був незадоволений поділом території, унаслідок якого колишня столиця інків Куско відійшла до Пісарро. У пошуках ще золота й інших цінностей Дієго де Альмагро вирушив на південь. 1535 року його команда покинула Куско через гірський масив Анд. Дорогою вони зазнали багато втрат і зустріли в лісах ворожих туземців, переважно мапуче. Експедиція дійшла лише Копіапо. Дієго де Альмагро вирішив повернутися назад узбережжям, вважаючи цей шлях легшим. Однак, мандрівка через пустелю Атакама виявилась складнішим випробуванням. 1537 року він повернувся до Куско й .
1540 року другу експедицію організував Педро де Вальдивія, на яку Франсіско Пісарро не дав ні шеляга. Групою в 150 солдат і декілька тисяч перуанських американців він вирішив шляхом де Альмагра, але через пустелю Атакама. Через кілька місяців вони дісталися до Копіапо. 12 лютого 1541 року Педро де Вальдивія заснував місто Сантьяго де Нуева Екстемадура. Педро де Вальдивія успішно вів переговори з кількома племенами. Хоч туземці спочатку не ставилися вороже, але пізніше йому довелося зіткнутися із серйозним опором корінного населення мапуче на чолі з Мічімалонко. Індіанці 20-тисячною армією атакували Сантьяго. Конкістадорів врятувала лише винахідливість коханої Педро де Вальдивії — Інес де Суарес, яка запропонувала метати в ряди індіанського війська відрубані голови загиблих воїнів. Іспанці скористалися розгубленістю мапуче й змусили їх тікати. Після відбудови Сантьяго продовжив похід на південь. Засновано декілька поселень Ла-Серена, Вальпараїсо як невеликі укріплені поселення-форпости. До 1547 року Педро де Вальдивія підкорив землі до річки Мауле. 1549 року він отримав титул аделантадо й королівським наказом був офіційно призначений генерал-капітаном Чилі, який ще з 1542 року підподпорядковувався віцекоролю Перу
Арауканська війна
Педро де Вальдивія продовжував завойовувати й розширювати іспанські володіння на південь. Його армії мапуче на чолі з чинили надзвичайно запеклий опір у . Після перемоги, 1550—1553 роках, заснував міста Консепсьйон, Ла-Імперіал, Вальдивія, Анголь. Восени 1553 року мапуче на чолі з Лаутаро й повстали й напали на гарнізон іспанців поблизу форту Тукапель. У бою був убитий Педро де Вальдивія. 26 лютого 1554 року війська на чолі з Франсиско де Вільягра були вщент розбиті мапуче в битві при Маріуенью. Після своєї перемоги араукани захопили й знищили Консепсьйон, а потім попрямували на Сантьяго. 1557 року новим губернатором Чилі став Гарсія Уртадо де Мендоса, який ще з більшою жорстокістю намагався підкорити індіанців. Однак, у 1557 році індіанці потерпали від спалаху тифу й голоду, що спричинила посуха. Мапуче втратили перевагу над конкістадорами й у 1 квітня 1557 року армія Педро де Вільягра розгромила їх і вбила Лаутаро. 1558 року в іспанці захопили в полон і вбили Кауполікана. Саме тоді впроваджено закони , які регулювали відносини між конкістадорами і мапуче. Пізніше Гарсія Уртадо де Мендоса відбудував зруйновані міста, але повністю подолати опір корінних жителів не зміг. Іспанському письменнику Алонсо де Ерсілья-і-Суньїга було доручено описати події арауканських війн 1557—1559 років. Однак, написана епопея відрізнялася від того, що вимагав від нього губернатор. У поемі описувалася жорстокість і жадібність до золота й влади конкістадорів, і показувала мужність і хоробрість арауканського народу, який захищав свої землі від загарбників.
16 грудня 1575 року, під час губернаторства Родріго де Кірога, стався , який спустошив південну територію, зруйнував міста Ла-Імперіал, Вільяррика, Вальдивія та Кастро. За останніми дослідженнями, що спирались на описи явища та руйнувань, магнітуда природного лиха становила 8,5 за шкалою магнітуд поверхневих хвиль та більше 9 за шкалою MMS.
1597 році новим воєначальником араукуанів став Пелентаро. 23 грудня 1598 року, після перемоги індінців у , розпочалося . Вони знищили . 1599 року, після захоплення міста Вальдивії, іспанці втратили контроль над регіоном на кілька десятиліть. Губернатор Алонсо де Рібера та його армія були змушені відступити за річку Біо-Біо.
Корсари
У часи арауканських війн ситуація між Англією й Іспанією погіршала, через це не заборонялося грабувати колоніальні поселення. Першим корсаром, який досяг Магелланової протоки став Френсіс Дрейк. Він у 1578 році за наказом англійської корони прибув до Чилі. Їх експедиція спочатку напала на місто Вальпараїсо, де захопив судно з цінним вантажем, а потім продовжила грабувати колонії на півночі. Перетнувши меридіан, 1580 року повернувся надзвичайно багатим. Через вісім років узбережжя Чилі грабував інший корсар — Томас Кавендіш. Однак, його експедицію відбили іспанці. У XVII—XVIII століття через війни з Голландією та Англією узбережжя Чилі не одноразова ставало об'єктом для нападів корсарів, які заохочувалися й фінансувалися. Найвідомішим були Бартолом'ю Шарп, Вільям Дампір, Генрік Браувер. До цього періоду належить відомий епізод, коли шотландського мореплавця Александера Селькіркі у 1704 році пірати висадили на один з островів архіпелагу Хуана Фернандеса, де він прожив 4 роки. Ця подія лягла в основу сюжету роману Даніеля Дефо «Пригоди Робінзона Крузо» 1719 року. Піратські набіги спричинили складні економічні наслідки для Чилі й Перу. Для протистояння їм навіть призупинялися військові операції проти арауканів
Колоніальна Чилі