Ні́ґула () — природний заповідник, розташований на південному заході Естонії. Заснований 11 липня 1957 року, від самого початку існування мав статус республіканськогоЗаповедники СССР: в 11 т. / под ред. В. Е. Соколова, Е. Е. Сыроечковского. — М.: Мысль, 1989. — Т. Заповедники Прибалтики и Белоруссии. — С. 102—108. . Площа заповідної території становить 6 430,9 га. З 1979 року заповідник оголошено орнітологічною територією міжнародного значення. У 1997 він включений до списку територій Рамсарської конвенції, а в 2004 — до європейської мережі природоохоронних зон Natura 2000. Крім того, його терени підлягають особливій охороні згідно Пташиної та Оселищної директив Європейського Союзу. В 2007 році заповідник Ніґула увійшов до першого в Північній Європі транскордонного водно-болотного комплексу Пихья-Лійві. Керівництво заповідником Ніґула здійснює Департамент навколишнього середовища.
Природний заповідник створений задля охорони реліктового озера Ніґула та похідного від нього однойменного верхового болота. Саме від цих топонімів бере початок назва цієї природоохоронної установи. Озеро утворилось у льодовикову добу, а болото, яке поступово займає місце давньої водойми, формується протягом тисяч років у майже незмінних умовах, тому його флора і фауна зберегли риси первинних, не змінених людською діяльністю, біоценозів. На теренах заповідника Ніґула описано вищих рослин 448 видів, мохів — 179, лишайників — 136, ссавців — 43, птахів — 202 види, з яких 143 є осілими. Особливу роль заповідник Ніґула відіграє в збереженні й дослідженні біології болотяної журавлини — важливої ягідної культури Естонії.
Історія Перші наукові дослідження, проведені на теренах сучасного заповідника Ніґула, відбулись у 1930-х роках. Вони мали ботанічне спрямування. На початку 1950-х років на болоті Ніґула здійснювали спостереження за птахами. Результати цих робіт показали, що рослинність і тваринний світ болотного масиву мають риси реліктових, оскільки формування місцевого ландшафту відбувалось повільно і без втручання людської діяльності. Водночас, із включенням Естонії до складу СРСР у республіці пришвидшився розвиток промисловості, яка потребувала все більшої кількості палива. Для того, щоб задовольнити її потреби, на більшості естонських верхових боліт у 1950-х роках розпочали видобуток торфу, що поставило на межу винищення цей тип ландшафту. Така доля загрожувала і болоту Ніґула з тією різницею, що на ньому увагу промисловців, в першу чергу, привернув острівець Салупеаксі, на якому 1956 року планували вирубати ліс. Втім, тогорічна зима видалась м'якою — болото не промерзло, тому лісозаготівлі відклали до сприятливої нагоди. Науковцями були взяті до уваги істотне скорочення площі верхових боліт Естонії, пов'язане з інтенсифікацією видобутку торфу, а також відмінна збереженість природи на ніґулаському болотному масиві, тому його терени запропонували до заповідання.
11 липня 1957 року болото Ніґула отримало статус природного заповідника республіканського значення. На той час його площа складала лише 2 730 га, з яких 2 342 га займало власне болото, а решта була зайнята вузькими смугами лісів на його західній і північній околицях. Невелика площа охоронюваної території в поєднанні з відкритістю ландшафтів не сприяли заселенню Ніґули великими тваринами, тому заповідник мав ландшафтно-ботанічне спрямування. Однак, і збереження первісних ландшафтів в таких умовах було непростим, адже для підтримки гідрологічного режиму болота важлива охорона і його водозбірних площ також. З огляду на це, в 1979 році площу заповідника збільшили до 2 771 га, включивши до його складу ліси на південь та схід від болота. Крім того, навколо заповідної зони встановили так звану буферну зону з м'якшим режимом охорони, площа якої склала 2 150 га. Таким чином, у зоні суворого режиму була заборонена будь-яка діяльність людини, а наукові дослідження дозволялись без права на експерименти. У буферній зоні дозволялось проводити окремі заходи, спрямовані на збереження та відновлення природного стану заповідної території: ліквідацію осушувальних каналів, заміну штучних лісонасаджень корінними тощо. Все це значно покращило умови гніздування птахів, тому в цьому ж році заповіднику було надано статус орнітологічної зони міжнародного значення.
В подальшому статус заповідника поступово підвищувався: в 1997 році він увійшов до списку територій Рамсарської конвенції, а в 2004 — до європейської мережі природоохоронних зон Natura 2000. Його терени також зазначені як зона особливої охорони згідно Пташиної та Оселищної директив Європейського Союзу. В 2007 році заповідник Ніґула включили до першого в Північній Європі транскордонного водно-болотного комплексу Пихья-Лійві. Одночасно із підвищенням статусу до його складу вводили окремі важливі ділянки навколишніх територій, так що загальна площа охоронюваної території склала 6 430,9 га, включаючи 6 402,4 га суходолу і 28,5 га акваторій заповідних водойм.
Керівництво заповідником Ніґула здійснює Департамент навколишнього середовища. Адміністрація природоохоронної установи розташована у місті Кілінгі-Нимме.
Клімат
Природний заповідник Ніґула знаходиться в Атлантико-Континентальній кліматичній області помірної зони. Він віддалений на 15—20 км від Ризької затоки, тому його територія зазнає сильного впливу Балтійського моря: клімат цієї місцевості надмірно вологий, морський, формується під впливом циклонічних повітряних мас. Загалом йому притаманна тривала тепла осінь, помірно холодна зима, прохолодна суха весна і помірно тепле літо — сухе у першій половині, та дощове у другій. Середньорічна температура в околицях Ніґули складає 5,2 °C, середня температура січня становить -4 °C, середня температура липня складає 20 °C. Найнижча температура на теренах заповідника зафіксована на рівні -36 °C, а температурний максимум становить 34 °C.
Річна кількість опадів коливається в широких межах: від 350 до 850 мм, але в середньому становить 650 мм. З них більша частина (близько 440 мм) випадає у теплу пору року, особливо восени, коли кількість опадів над Ніґулою на 40 мм більша, ніж в інших частинах країни. В холодну пору року випадає близько 210 мм опадів і за цим показником місцевий клімат не відрізняється від загальноестонського. Вологість повітря коливається від 65—67 % влітку до 85—88 % восени. У середньому 170 днів на рік бувають з опадами, а найбільша добова кількість опадів складає 60—90 мм.
Стійкий сніговий покрив тримається в середньому 95 днів, проте 15—20 % зим бувають взагалі без стійкого снігу. Висота снігового покриву складає, як правило, 25—30 см із коливаннями по рокам від 10 до 60 см. Ґрунти у заповіднику промерзають на глибину 25—30 см (в морозні зими до 50 см), однак глибина промерзання болота залежить від мікрорельєфу: поміж купинами вона на 10—15 см більша, ніж у мочарях. За наявності стійкого снігу завглибшки 15—20 см болотні ґрунти, що промерзли на незначну глибину (8—10 см), можуть відтанути. У місцинах з близьким заляганням ґрунтових вод болото не замерзає взагалі. Сніг на болоті Ніґула сходить у березні, причому на купинах він затримується на 10 днів довше, ніж у мочарях. Окремі лінзоподібні ділянки болота здатні зберігати мерзлоту навіть до червня. Річне сонячне випромінення становить 33—35 ккал/см. Десь 80—90 % цієї енергії витрачається на випаровування, яке в середньому становить 400 мм (на верховому болоті 450 мм). Таким чином, з усієї кількості опадів близько 260 мм перетворюються на стік.
Географія та гідрологія Природний заповідник Ніґула знаходиться на південному заході Естонії упритул до державного кордону з Латвією. Його територія розташована в умовному трикутнику між містами Пярну, Кілінгі-Нимме та Айнажі. Адміністративно вона цілком лежить в межах волостей Гяедемеесте і Саарде, що входять до повіту Пярнумаа. Кордони заповідника оточують села Тууліку, Пігке, Уріссааре, Рейну, Непсте, Ууемаа.
Заповідник Ніґула розташований на Сакалаській височині. Більшу частину його території займає верхове болото Ніґула з типовим для боліт Західної Естонії крутим краєм та пласким центральним плато. Пейзаж Ніґули видається надзвичайно одноманітним, адже воно майже цілком безлісне, лише деінде його перетинають купи чи вузькі смуги високих дерев та невеликі озера. Втім, ця місцевість різноманітна за своїм мікрорельєфом, геологічним підґрунтям, рівнем зволоженості, а відповідно, і за типом рослинності.
Болото Ніґула з'явилось на місці давньої низовини, утвореної льодовиком і заповненої його талими водами. Її заростання вологолюбною рослинністю з поступовим утворенням торфового шару почалося із західної частини сучасного болотного масиву, тому в цій місцевості відкладення торфу найпотужніші — місцями завтовшки до 8 м. Саме на заході болота можна побачити його добре виражений уступ, що здіймається над навколишньою територією на 3 м і має похил 5,4 %. Платоподібна пласка частина болота у цій місцевості помережана численними безіменними озерцями. Колись це були окремі водойми, але з часом вони злились між собою, утворивши своєрідні лабіринти зі звивистими берегами. Розмір таких водойм невеликий. Як правило, їхня довжина складає 30—70 (зрідка 100—200) м, ширина не перевищує 20—30 м, а глибина сягає лише 1—2 м. Західна частина Ніґули вкрита сосновим рідколіссям: біля північного краю висота окремих хирлявих дерев не перевищує 1—3 м, у напрямку на південь поступово збільшується до 3—6 м, а на ділянках зі значним похилом ростуть відносно великі особини заввишки 10—12 м.
Східна частина болота за геологічним віком трохи молодша, тому шар торфу у цій місцині не перевищує 3—4 м. Цим обумовлене відносно незначне підняття східної частини Ніґули над навколишньою територією. Відповідно, край болота тут слабко виражений, його похил не перевищує 0,2 %. На відміну від рідколісної західної частини, східна вкрита чагарниково-трав'яною рослинністю, поміж якою де-не-де трапляються поодинокі берези заввишки 2—3 м. Східній частині притаманна хаотичність мікрорельєфу: невисокі гряди, мочарі та великі купини чергуються між собою у довільному порядку. На сході Ніґули також є безіменні озерця, але тут вони трохи більші за розміром: довжина таких водойм, як правило, сягає 100—200 м, ширина — 30—40 м, а глибина — 3—4 м. Характерно, що на сході болота водойми часто групуються у ланцюжки. Виняток становить відносно глибоке озеро Ніґула площею 17,9 га. Це єдина водойма заповідника, яку з повним правом можна назвати реліктовою. Попри свій не надто невеликий розмір, озеро Ніґула і є справжнім залишком того давнього озера, що утворилось при таненні льодовика.
Іншим нагадуванням про геологічне минуле цього регіону є мінеральні гряди навколо болота. Ці підвищенні ділянки є не чим іншим як берегами давньої водойми. В сучасну добу вони частково зрівнялись з болотним плато, а частково навіть поглинуті наростаючими по краях шарами торфу. Оскільки такий процес триває давно, то гряди фактично розпались на окремі вершини-острови, що височіють над безлісною трясовиною. Через те, що такі ділянки добре дреновані, на них ростуть розвинуті дерева, хоча загальна площа лісів у заповіднику невелика (707 га). Ділянки між верховим болотом і мінеральними грядами отримують стоки багаті органічними і мінеральними речовинами одночасно, тому в цих місцях сформувалися перехідні болота.