Чад (; ), офіційна назва Республіка Чад, країна без виходу до моря в Західній Африці. Межує з Лівією на півночі, Суданом на Сході, з Центрально Африканською Республікою на півдні, Камеруном і Нігерією на південному  заході, Нігером на Заході. Через свою віддаленость від моря і пустельний клімат, країну іноді називають "Мертвим серцем Африки".

Передісторія

На території, нинішнього Чаду знаходяться найбагатші археологічні пам'ятки Африки. Мішель Бруне в 2002 році в Борку виявив череп вік якого становить понад 7 млн років, це найстарший череп людини; він отримав назву Сахельантроп. У 1996 році Мішель Брюне знайшов щелепу, власнику якої він дав назву Австралопітек бахрельгазельський (Australopithecus bahrelghazali) вік якого  3,6 мільйона років.

У  7-му тисячолітті до н. е. північна частиніа Чаду належала до широкої смуги землі, що тягнулася від річки Інд на сході до Атлантичного океану на Заході, де екологічні умови сприяли заснуванню найдавніших населених пунктів. Доказом значного розвитку місцевої цивілізації є наскельне мистецтво стилю "круглих голів", знайдене в області Еннеді, датоване 7 тисячоліття до н. е.. Крім того інструменти, з допомогою яких на камені були вирізані ці сцени, є свідченням існування найдавнішого в регіоні Сахари ремесла. Неолітична кераміка з області Еннеді сягає найдалі, на схід від Нільської долини.

В доісторичний період, Чад був значно вологішим, ніж сьогодні, про що свідчать зображення великих ігор тварин на наскельних малюнках в районах Тібесті і Борку.

Останні лінгвістичні дослідження показують, що  основні мовні групи на південь від пустелі Сахара (за винятком койсанських), зокрема Семіто-Хамітська, Ніло-Сахарська і Нігеро–Конголезька, виникли в доісторичні часи у вузькій смузі між озером Чад і долиною Нілу. Походження народів на території Чаду, проте, залишаються неясним. Кілька перевірених місць археологічних розкопок були лише частково досліджені, а інші об'єкти, що мають великий потенціал ще не нанесені на археологічну мапу світу.

Епоха імперій (900–1900) До кінця 1-го тисячоліття нашої ери,стали виникати державні утворення в центральній частині Чаду у сахельскій зоні між пустелею і саваною. Майже 1000 років, ці країни, їх відносини одна з одною, і їх вплив на сусідні народи, визначають політичну історію Чаду. Останні дослідження показують, що саме корінні африканці, заснували більшість з цих держав, а не арабомовні племінні групи, як вважалося раніше. Тим не менше, арабські емігранти та іслам, зіграли значну роль у формуванні цих держав.

Більшість держав були царствами, у яких цар вважався божественним і був наділений світською та духовною владою. Всі держави мали мілітаристський характер, але жодна не змогла суттєво розширитись на південь Чаду, де ліси і мухи цеце ускладнювали застосування кавалерії. Контроль над транссахарськими торговими шляхами, які проходили через регіон сформовали економічну основу цих королівств. Найважливішими державними утвореннями згідно більшості писемних джерел були: імперії Канем-Борну, Багірмі і Ваддай.

Канем-Борну Держава Канем виникла в 9 столітті н. е. на північний схід від озера Чад. Історики згодні з тим, що керівниками нової держави були предки народу канембу. До кінця 11-го століття король династії Сайфава - Хумма прийняв Іслам. У наступному столітті  правителі Сайфава розширили територію на південь від  Канему, де заснували свою першу столицю - Нджімі. Експансія Канему досягла свого піку під час довгого і енергійного правління Дунама Даббалемі (1221–1259).

До кінця XIV століття внутрішня боротьба та зовнішні напади підірвали могутність Канему. Нарешті, близько 1396 р. Буланські загарбники змусили Май Умара Ідризмі відмовитися від Нджімі і перемістити людей канембу до регіону Борну на західному узбережжі озера Чад. З часом в результаті мішаних шлюбів народи канембу і борну створили новий народ, мову канурі і заснували нову столицю Нгазаргаму.

Канем-Борну досяг піку розвитку під час правління видатного державного діяча Ідріса Алуми (близько 1571-1603 рр.). Алума запам'ятався своїми військовими навичками, адміністративними реформами та ісламським благочестям. Адміністративні реформи та військовий блиск Алуми втримали імперію до середини 17 століття, коли її влада почала слабнути. До початку 19 століття Канем-Борну була в занепаді, а в 1808 році вояки Фулані підкорили Нгазаргаму. Борну вистояв, але династія Сайфава вигасла в 1846 році, а сама імперія впала в 1893 році.

Багірмі і Ваддай На додаток до Канем-Борну, дві інших держави в регіоні, Багірмі і Ваддай, досягли історичної значимості. Багірмі виникла на південний схід від Канем-Борну в 16 столітті. Зразу ж був прийнятий іслам і держава стала султанатом. Поглинута Канем-Борну, Багірмі звільнилася в кінці 17-го століття, а в середині 18-го століття вона знову повернулася до залежного статусу. На початку 19-го століття Багірмі перебувала  в занепаді і їй загрожувало сусіднє королівство Ваддай. Хоча Багірмі чинила опір, вона прийняла протекторат Ваддай, щоб отримати допомогу у розв'язанні внутрішніх міжусобиць. Коли столиця Багірмі була спалена в 1893 році, султан почав шукати і отримав протекторат від французів.

Знаходячись на північному сході від Багірми, Ваддай був немусульманським королівством, що виникло в 16 столітті як відгалуження штату Дарфур (в сучасному Судані). На початку 12 століття група якою керував Абд аль-Карім Сабун, скинула правлячу групу Тунжур, перетворивши Ваддай на ісламський султанат. Впродовж значної частини XVIII століття Ваддай виступав проти приєднання до Дарфуру.

Близько 1804 року, під владою Сабуна, султанат почав розширювати свою владу. Відкрито новий торговий шлях на північ, і Сабун організував королівські каравани, щоб скористатися цим. Він почав карбувати і власну монету та імпортувати, вогнепальну зброю та військових радників з Північної Африки. Наступники Сабуна були менш могутніми і Дарфур скористався спором про політичне правонаступництвою у 1838 р., щоб поставити свого кандидата на владу. Ця тактика однак спрацювала в протилежному напрямі, коли ставленик Дарфуру, Мухаммед Шаріф, відмовився підкорятися Дарфуру і заявив про повну особисту владу. Зробивши це, він одержав визнання від різних угруповань Ваддаю і  став визнаним правителем Ваддаю. Шаріф врешті нав'язав гегемонію Ваддаю царству Багірмі та іншим меншим державам далеко поза річку Чарі. Ваддай протистояв французькому панування аж до 20-го століття.

Колоніалізм (1900–40)

Вранцузи вперше проникли в Чад у 1891 році, встановлюючи свою владу через військові експедиції, в основному спрямовані проти мусульманських королівств. Вирішальною була колоніальна битва за Чад 22 квітня 1900 року біля м. Куссери, між військами французького майора Амеді-Франсуа Ламі і силами суданського воєначальника Рабі аз-Зубайра. Обидва лідери були вбиті в бою.

У 1905 Чад був адміністративно підпорядкований   генерал-губернатору, що знаходився в місті Браззавіль, столиці Французької Екваторіальної Африки (AEF). Чад не мав окремого колоніального статусу до 1920 року, коли його було підпорядковано лейтенант-губернатору у Форт-Ламі (нині Нджамена).

Дві фундаментальні ознаки домінували в колоніальному досвіді Чаду: відсутність політики, спрямованої на об'єднання території та надзвичайно повільні темпи модернізації. На французькій шкалі пріоритетних колоній Чаду відводилося місце на самому дні, і французи прийшли сприймати Чад переважно як джерело бавовняної сировини і некваліфікованої праці, яка буде використовуватися в більш продуктивних колоніях на півдні.

Протягом колоніального періоду великі райони Чаду не управлялися ефективно: у величезній префектурі БЕТ, клітька французьких військових адміністраторів  залишалися наодинці з місцевими масами людей, а в центральній частині Чаду французьке правління було лише трохи більш відчутним. Насправді, Франції вдалося ефективно управляти лише півднем.

Деколонізація (1940–60)

Під час Другої світової війни Чад був першою французькою колонією, яка приєдналася до союзників (26 серпня 1940 р.), Після розгрому Франції Німеччиною. Під керівництвом Фелікса Ебуе, першого французького правителя колонії, військові колонни, під командуванням полковника Філіпа Леклерка де Хаутклока, а також два батальйони військ угрупування Сари, рушили на північ від Нджамени (потім Форт Ламі), щоб з'єднатися із силами альянтів у Лівії , де спільно із британською армійською групою вони захопили Куфру. 21 січня 1942 року Нджамену було бомбардувано німецькою авіацією.

Після закінчення війни в Чаді почали розвиватися місцеві партії. Першою була заснована радикальна Чадська Прогресивна Партія (ЧПП) у лютому 1947 р., Яку спочатку очолив народжений у Панамі Габріель Лізетте, а з 1959 р. Франсуа Томбальбає. Більш консервативний Чадський Демократичний Союз (ЧДС) був заснований у листопаді 1947 р. Він представляв інтереси французьких торгових кіл, а також блоку традиційних лідерів, що складався головним чином з мусульманського та ваддайського дворянства. Протистояння між ЧПП і ЧДС було більш ніж просто ідеологічним; він представляв різні регіональні ідентичності, з ЧПП представляла християнський і анімістський південь, а ЧДС - ісламську північ. ЧПП переміг на виборах у травні 1957, а Лізетте очолив уряд територіальних зборів, поки він не втратив права голосу в уряді 11 лютого 1959 року. Після референдуму про територіальну автономію 28 вересня 1958 року французька Екваторіальна Африка була розпущена, а її чотири складові держави - Габон, Конго (Браззавіль), Центральноафриканська Республіка і Чад стали автономними членами французької співдружності з 28 листопада 1958 року. Після падіння Лізетте у лютому 1959 року лідери опозиції Гонтхоме Сахульба і Ахмед Куламаллах не могли сформувати стабільний уряд, тому ЧПП знову було запропоновано сформувати адміністрацію, яку вона взяла на себе під керівництвом Франсуа Томбальбає 26 березня 1959 року. 12 липня 1960 року Франція погодилася, щоб Чад став абсолютно незалежним. 11 серпня 1960 року Чад став незалежною країною і Франсуа Томбалбає став її першим президентом.

Епоха Томбальбає (1960–75) Одним з головних аспектів правління Томбальбає, боло встановлення авторитарної влади і розпалювання недовіри до демократії. Вже в січні 1962 року він заборонив усі політичні партії, крім власного ЧПП, і розпочав негайно зосереджувати всю владу в своїх руках. Його ставлення до опонентів, реальних або уявних, було надзвичайно жорстким, результатом чого стало наповнення в'язниць тисячами політв'язнів. Ще гіршою була його постійна дискримінація центральних і північних районів Чаду, де південні чадські адміністратори стали сприйматися як нахабні та некомпетентні. Це обурення нарешті вилилося у податкове повстання 1 листопада 1965 року в префектурі Гера, спричинивши до 500 смертей. Через рік після того, як в Судані з'явився Національний фронт визволення Чаду (ФРОЛІНАТ), створений для військового витіснення Томбальбає та панування півдня, було створено передумови для початок кривавої громадянської війни. Томбальбає вдалося залучити французькі війська але вони не були повністю здатні придушити повстання. Побачивши неефективність французів, Томбальбає вирішив шукати дружніх зв'язків з лівійським президентом Каддафі, тим самим перекриваючи головне джерела постачання повстанців. Але попри повідомлення про успіхи у придушенні повстання, Томбальбає почав вести себе все більш ірраціонально і жорстоко, постійно руйнував консенсус серед південних еліт, які переважали на всіх ключових посадах у армії, державній службі та правлячій партії. Як наслідок, 13 квітня 1975 р., під час перевороту кілька підрозділів жандармерії Нджамени розбили Томбальбає.

Правління  військових (1975–78)