Піра́тство — явище морського розбою, широко відоме ще зі стародавніх часів. У минулому його роль була досить вагомою, в сучасності піратство вже не грає колишньої ролі, однак досі збереглося в деяких регіонах.
Згідно зі статтею 101 Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 (ратифіковано Україною 3 червня 1999):
Піратством також вважається добровільна участь у використанні судна, якщо було відомо про те, що судно є піратським. До піратства також належить підбурювання або свідоме сприяння таким злочинним діям.
Походження назви За поширеною етимологією слово «пірат» () є запозиченням з , від («випробувати»).
Історія
Античність Найперші задокументовані випадки піратства — це напади народів моря, які загрожували кораблям, що плавали в водах Егейського та Середземного морів у XIV столітті до нашої ери. У античні часи фінікійці, іллірійці та тирренці були відомі як пірати. У докласичну епоху стародавні греки потурали піратству як поширеній професії, що «вважалась цілком почесним способом заробітку на життя». У багатьох текстах, у тому числі в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомера, згадується як цілком звичайна справа, а викрадення жінок і дітей для продажу в рабство було поширеним явищем. Але в часи Класичної Греції піратство вважалося «ганьбою» для професіїMøller, Bjørn. «Piracy, Maritime Terrorism and Naval Strategy.» Copenhagen: Danish Institute for International Studies, November 16, 2008. 10.
Відродження піратства у Західному Середземномор'ї На початку середніх віків у Середземному морі панував візантійський флот, і активність піратів була невисокою. Але з початком арабських загарбань Візантія змушена була зосередитися на протистоянні із силами новоутвореного Халіфату.
В середині VIII сторіччя в Іспанії утворюється самостійна мусульманська держава — Кордовський емірат (аль-Андалус). І саме під його егідою у Західному Середземномор'ї відроджується піратство.
До 825 року андалуські пірати захопили усі зручні гавані на Корсиці.
У 825 році втікачі з Іспанії спочатку оволоділи єгипетською Александрією, а коли їх звідти вибили війська халіфа, вирушили до візантійського Крита. Майже не зустрівши опору, вони захопили острів і перетворили його на базу піратських рейдів в Егейському морі.
У 827 році за допомогою андалуських піратів Аглабіди починають захоплення Сицилії.
У 838 і 842 роках пірати здійснили напади на Марсель, в 841 — за закликом беневентського князя Радельхіза зруйнували Капую, в 846 — розграбували Рим.
У 869 піратські ватаги заволоділи Мальтою, в 876 спустошили Тоскану, Лацій і Кампанію, в 881 заснували біля гирла Гарільяно фортецю, з якої здійснювали регулярні наскоки на сусідні італійські землі.
У 888 році мусульманські пірати з Андалусії захопили частину узбережжя Прованса із фортецею Фраксінет, перетворивши її на справжнє кубло грабіжників і работоргівців.
Норманське піратство
Майже одночасно, з кінця VIII сторіччя, справжній сплеск переживає піратство на Півночі Європи. Розбій перетворився на постійний промисел численних ватаг із Скандинавії, що в джерелах отримали назву норманнів або ж вікінгів. Їхніми жертвами, втім, були не стільки кораблі, скільки прибережні села, міста і монастирі.
Першим нападом скандинавських піратів на британські острови вважають пограбування Ліндісфарна у 793 році. Надалі ці напади стали регулярними.
З 799 року нормани грабували землі фрізів і саксів. Карл Великий був змушений створити для захисту від піратів прибережну охорону. Але вона допомагала мало.
З розпадом імперії Карла Великого пірати знахабніли. Тепер вони навіть не поверталися взимку додому, як раніше, а зимували у пограбованих землях, щоб відновити грабунок вже ранньою весною. Географія нападів розширюється. У 844 році жертвами піратів стали Астурія і Португалія. В 859 році ватажок вікінгів Бйорн Залізнобокий досяг Гібралтару і розграбував середземноморське узбережжя Марокко. Потім настала черга Балеарських островів, Провансу і Тоскани. У 862 році Бйорн повернувся до Британії, розоривши на зворотному шляху Валенсію.
На півночі Європи вікінги досягли узбережжя Білого моря, на сході вони спустилися Волгою через Каспій до берегів Персії.
У 886 році вікінги взяли в облогу Париж, але французький король Карл ІІ Лисий зумів від них відкупитися.
Віталійці і лікеделери Наприкінці XIV сторіччя, під час війни між Данією і Мекленбургом за контроль над Швецією, мекленбурзькі герцоги, а також міста Росток і Вісмар, оголосили, що їхні гавані відкриті для будь-кого, хто «на свій страх і ризик наважиться завдавати шкоди Данському королівству». Того ж року в Балтійському морі з'явилося безліч піратів. Здебільшого ними командували мекленбурзькі дворяни, серед яких виділялися Аренд Штюк і Клаус Міліс. Оскільки в данців практично не було флоту, пірати фактично контролювали води Балтійського моря і майже безперешкодно постачали провіант до взятого в облогу данцями Стокгольма. Саме тому розбійники називали себе «віталійськими братами» (від Vitalie — провіант). Проте діяльність «братів» не обмежувалася допомогою нужденним. У 1393 вони розграбували Берген, в 1394 — Мальме і захопили Готланд.
Незабаром брати почали нападати на будь які судна, тому ганзейзькі міста були змушені втрутитися, щоб примусити сторони до укладення миру. У 1395 в Ліндхольмі був укладений договір, за яким Альбрехт Мекленбурзький отримував свободу, а Стокгольм як застава за обумовлену суму викупу передавався на три роки ганзеатам. Однак, незважаючи на угоду, віталійські брати продовжили піратствувати на Балтиці. Їх бойовим кличем стало «друзі Господа і вороги всіх». Головним притулком для себе вони облаштували фінське узбережжя, де їм допомагав син Бу Йонссона Грипу Кнут Буссон, а також Готланд, де ними командували герцог Ерік Мекленбурзький, а після його смерті — Свен Стуре. На час їм вдалося навіть захопити Або, Виборг, а також ряд фортець на фінському березі. У 1398 Готланд підкорили тевтонці, тим самим підірвавши вплив братів на Балтиці. В цьому ж році Свен Стуре, Аренд Штюк і Кнут Буссон були змушені підкоритися королеві Маргариті.
Пірати змушені були перенести свою діяльність з Балтики до Північного моря, чому значною мірою сприяли чвари у Фрисландії. Самих розбійників тепер іменували «лікеделерами» — тобто «рівнодільними», вочевидь натякаючи на спосіб розподілу здобичі між піратами. Серед ватажків лікеделерів особливо уславився Клаус Штьортебекер, чиї пригоди послужили сюжетом для народних пісень, а в більш пізні часи і для романтичних віршів. У 1401 гамбуржці здобули біля Гельголанда перемогу над Штьортебекером. Він був узятий в полон і страчений. Втім, це принесло заспокоєння лише на короткий час.
Під час війни між Еріком Померанським і графами Гольштинськими (з 1416 р.) пірати повернулися до Балтійського моря. Ще пізніше, під час перебування Еріка на Готланді (1438—1449), вони навіть відновили контроль над островом. Але протрималися там недовго.
Доба великих географічних відкриттів Особливого розмаху піратство сягнуло у ранній новий період, під час Доби великих географічних відкриттів, коли загострилося суперництво між європейськими державами. Тордесільяський договір проголосив поділ світу між володарями Іспанії та Португалії. Проте французький король Франциск I його визнавати відмовився. Більше того — надавав охочим особливі документи з «дозволом» грабувати кораблі держав, що вели з Францією війну. Таких «піратів на королівській службі» називали каперами. Жан Флері, один із французьких каперів захопив навіть корабель із «золотом Монтесуми», здобиччю, що її Ернан Кортес відправив самому імператору Карлу V. Коли той обурився, Франциск I відповів, що «не бачив заповіту прабатька Адама, який би заповів Новий Світ лише королям Іспанії і Португалії, а мене позбавив своєї частки спадку». Португальці спробували затримати французькі кораблі в Індійському океані, але капери напали на Лісабон і змусили відшкодувати усі збиткиМустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с. 35.
Після захоплення іспанцями Мексики та Перу Карл V заборонив закордонним купцям відвідувати Новий Світ, американські товари дозволяли купивати лише в іспанській Севільї, сплативши мито до імператорської скарбниці. Іноземці, щоправда, цю заборону постійно порушували, хоч якими суворими покараннями погрожували контрабандистам. А напади піратів, більшість із яких були французами, перетворилися на справжню епідемію. Розбійники не лише захоплювали кораблі з американським сріблом, а й атакували прибережні міста — навіть такі великі, як Картахена або Гавана. Щоб захиститися від піратських наскоків, навколо поселень почали будувати міцні мури. А іспанські кораблі з вантажами з Нового Світу імператор наказав збирати у великі флотилії, які згодом стали називати «Срібним флотом» або «Флотом скарбів»Мустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с.73-75.
З укладання Като-Камбрезького мирного договору в 1559 році французький уряд, принаймні офіційно, припинив підтримку піратів. Але вже в 1566 році спалахнуло повстання проти влади Габсбургів в Нідерландах. Рушійною силою повстання був простолюд. Голландські та зеландські рибалки і моряки вже невдовзі почали створювати загони піратів, або ж морських гьозів, які грабували й топили іспанські кораблі біля європейських берегівМустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с.89.
Майже одночасно сусіди голландців — англійці — намагалися налагодити з Новим Світом власну торгівлю. Іспанці вважали таку торгівлю контрабандою, тому почали полювати на англійські кораблі. Ті відповіли нападами на іспанські транспорти. Королева Єлизавета I таємно підтримувала піратів, яких називала своїми «морськими псами», і давала їм гроші на будівництво суден.
Найвідомішим із «морських псів» був Френсіс Дрейк. Він нападав не лише на кораблі іспанців, але й на їхні міста. А в 1577 році обійшов Америку з півдня і несподівано атакував порти на тихоокеанському узбережжі. Здобич Дрейка була величезною — вантаж одного лише срібла важив 26 тонн. Розуміючи, що іспанці можуть чекати його на зворотному шляху, «морський пес» вирішив повертатися додому через Тихий та Індійський океани, і здійснив таким чином другу в історії навколосвітню подорож. Скарби, привезені піратом-дослідником, удвічі перевищували всі доходи англійської державної скарбниці за рік. Іспанський король Філіп II вимагав покарати зухвальця і повернути награбоване, проте Єлизавета I особисто відвідала корабель Дрейка і надала йому лицарський титулМустафін О. Справжня історія раннього нового часу. Х., 2014, с.104-105.
Силами піратів — англійських і голландських — була розгромлена «Велика Армада», зібрана Філіппом II у 1588 році.
XVII сторіччя
Справжній розквіт піратства припав на XVII сторіччя. У віддалених морях уряди європейських держав не мали великих флотилій, тому наймали морських розбійників або ж просто надавали їм каперські свідоцтва. Головним осередком піратів стало Карибське море. Тут було чимало пустельних островів, на яких, попри заборони іспанської влади, облаштувалося чимало вільних переселенців із Європи. Переселенці полювали на дичину або випасали худобу, тому їх називали буканьєрами (тобто «мангальниками» — «буканом» індіанці іменували решітку, на якій смажили м'ясо). Згодом буканьєри і звичайні шукачі пригод зі Старого Світу почали гуртуватися у ватаги, які грабували торговельні кораблі — переважно іспанські. За кілька десятиліть піратські загони набули такої сили, що допомогли англійцям захопити острови Ямайка (1655) і Тортуга.
Губернатори Ямайки охоче надавали піратам права каперів, навіть не запитуючи згоди уряду. Коли Карл II замирився з Іспанією і оголосив про скасування раніше наданих каперських «дозволів», військова рада острова вирішила, що на Карибське море королівське рішення «не поширюється». Тортугу невдовзі захопили французи, але й французькі намісники так само охоче підтримували корсарів.