Дипломатична служба УРСР — державна служба УРСР, яка була призначена забезпечувати практичну реалізацію зовнішньої політики СРСР.
Історія 1 лютого 1944 року сесія ВР СРСР ухвалила Закон "Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзнореспубліканський народний комісаріат".
У зв'язку з цим ВР УРСР законом від 5 березня 1944 року створила республіканський Народний комісаріат закордонних справ. Дипломатична служба УРСР зосереджувалася здебільшого у сфері багатосторонньої дипломатії через участь у міжнародних міжурядових організаціях.
У 1945 році УРСР стала однією з держав-засновниць ООН, що дало можливість брати участь в обговоренні світових і регіональних міжнародних проблем та здобувати досвід багатосторонньої дипломатії. Уже в перші роки українська дипломатія внесла низку пропозицій до Статуту та інших документів ООН, тимчасових правил процедури Генеральної Асамблеї, проєктів резолюцій: про створення Комісії з розслідування становища в Індонезії (1946), підтримку рішення про створення Держави Ізраїль (1947), щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, про представництво неурядових організацій в ЕКОСОР, роботи Дунайської комісії тощо.
УРСР приєдналася до таких міжнародних організацій: 1947 – ВООЗ, Всесвітній поштовий союз, 1948 – Всесвітня метеорологічна організація, 1954 – ЮНЕСКО та МОП, 1956 – Європейська економічна комісія ООН, 1957 – МАГАТЕ.
УРСР також поставила підпис під низкою важливих міжнародних договорів: Паризькі мирні договори 1947 року, Віденська конвенція про дипломатичні відносини (1961), Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою (1963), Міжнародні пакти про цивільні та політичні права та про економічні, соціальні і культурні права (1968), Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в їх надрах ядерної зброї та інших видів масового знищення (1971), Конвенція про заборону біологічної і токсичної зброї (1972), конвенції проти апартеїду (1974), Конвенція про заборону використання засобів впливу на природне середовище у воєнних цілях (1977) та інші.
Україна неодноразово обиралася до ключових міжнародних органів: непостійний член Ради безпеки ООН (1948–49, 1984–85), член ЕКОСОР, член Адміністративної ради МОП, Виконавчої ради ЮНЕСКО, Ради керуючих МАГАТЕ, Ради з промислового розвитку (ЮНІДО), Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Комітету боротьби з апартеїдом тощо.
Особлива увага приділялася питанням захисту прав людини, роззброєння, збереження миру. З ініціативи українських дипломатів в ООН проголошувалися міжнародні роки медичних досліджень, боротьби з неписьменністю, допомоги в підготовці кадрів для індустріалізації країн, що розвиваються.
На 45-й сесії ГА ООН (1990) за ініціативи УРСР було ухвалено Резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської катастрофи 1986 року.
Українські дипломати неодноразово займали високі посади в ООН та інших міжнародних організаціях: Д. Мануїльський – голова комітету Конференції в Сан-Франциско (1945), голова Ради безпеки ООН (1948–49); В. Кравець і Г. Удовенко – голови Ради безпеки ООН (1984, 1985); Г. Удовенко – голова комітетів ГА ООН (1987, 1989); П. Недбайло – голова Комісії з прав людини (1967), лауреат відзнаки ООН за внесок у захист прав людини (1968); Г. Шевель – віце-президент ГА ООН; В. Мартиненко – віце-президент комітету ЕКОСОР (1981); Ю. Кочубей – голова Адміністративної комісії ЮНЕСКО (1985), заступник Генерального директора ЮНЕСКО (1987–92); А. Зленко – віце-голова Генеральної конференції ЮНЕСКО (1987). Співробітники дипломатичної служби УРСР працювали в секретаріатах і робочих органах ООН, ЮНЕСКО, МОП, МАГАТЕ, ЄЕК та інших міжнародних організацій.
Джерела Зленко А. М. Дипломатична служба УРСР //