Гуя різнодзьоба, або гуя, або гія (Heteralocha acutirostris) — вимерлий представник горобцеподібних птахів родини коральникових (Callaeidae), ендемік Північного острова Нової Зеландії.

Зникнення гуї на початку XX століття було зумовлено двома основними причинами. Першою причиною стало надмірне полювання з метою отримання довгих яскравих хвостових пір'їн як модної прикраси для капелюхів, а також виготовлення опудал, які мали великий попит серед багатьох музеїв і приватних колекціонерів. Другою причиною вимирання стало те, що європейські переселенці проводили широкомасштабне вирубування низинних лісів Північного острова з метою створення сільськогосподарських пасовищ. Більшість лісів були давніми екологічно складними комплексами, після вирубування яких гуя не змогла вижити в регенерованих вторинних лісах. Востаннє гую бачили 28 грудня 1907 року поблизу гірського ланцюга Тараруа, однак окремі повідомлення про зустрічі з цими птахами з'являлися у Веллінгтоні аж до 1922 року, а в національному парку Ті Уревера — до 1960-х років.

Характерною особливістю гуї була наявність сильно вираженого статевого диморфізму у формі дзьоба. Дзьоб у самиці був довгим, тонким зігнутим донизу, у той час як у самця — коротким і товстим, як у ворона. Самиця і самець були настільки схожими, що їх можна було відрізнити лише за формою дзьоба; і ті, і ті мали кульчики і переважно чорне оперення із зеленуватим відливом. Птахи проживали виключно у низинних і гірських лісах. Це було пов'язане з сезонними міграціями протягом року: влітку гуї жили на височинах, а взимку — в низинних лісах. Гуї були всеїдними птахами. Вони харчувалися комахами, личинками, павуками, а також плодами деяких місцевих рослин. Під час харчування самець пробивав отвори в підгнилій деревині, в той час як самиця, маючи більш довгий і гнучкий дзьоб, проникала ним у місця скупчення личинок жуків. Незважаючи на те, що статевий диморфізм гуї багато разів згадувався в підручниках біології та орнітології, вона залишилася маловивченим видом.

Гуя — один з найвідоміших вимерлих птахів Нової Зеландії. Завдяки своїй красі та формі дзьоба вона зайняла особливе місце у культурі і традиціях маорі. Вона вважалася у маорі священним птахом, а носіння її шкірки або пір'я серед них вважалося привілеєм.

Таксономія та етимологія Назва «гуя» (мовою маорі [hui a], хуиа) дана птахові народом маорі за її гучний тривожний крик, що нагадував звук «уя, уя, уя» або англійське питальне речення «хто ти?». Ймовірно, птах видавав цей звук, коли був схвильований або голодний .

У свою чергу назва роду Heteralocha походить від  — «інший» і  — «дружина», посилаючись на велику різницю форми дзьобів самця і самиці. Видова назва acutirostris походить від  — «гострий кінець» і  — «дзьоб».

Джон Гульд класифікував цього птаха у 1836 році, розділивши його на два вида: Neomorpha acutirostris (самиця) і Neomorpha crassirostris (самець). Назва crassirostris походить від  — «товстий» або «важкий», що є посиланням на короткий дзьоб самця. У 1840 році Джордж Роберт Грей запропонував іншу назву виду — Neomorpha gouldii, оскільки жодна з назв, запропонованих Джоном Гульдом, непідходила для даного виду птахів. У 1850 році Жан Кабаніс змінив назву Neomorpha (яка вже застосовувалася до птахів родини зозулястих) на Heteralocha. У 1888 році орнітолог Волтер Буллер писав:

Опис

Гуя мала зеленувато-чорне оперення, характерні округлі карі очі, а також білий дзьоб з сірою основою. Крім цих особливостей, гуя також мала довгі блакитно-сірі лапки, світло-коричневі кігті і дванадцять чорних хвостових пір'їн з широкою білою смугою, кожна з яких була довжиною від 2,5 до 3 см. У особин, які не досягли статевої зрілості, були маленькі бліді сережки, тьмяне рудувато-коричневе оперення, біла смужка на хвості і злегка вигнутий дзьоб. Серед цих птахів зустрічалися і так звані «гуя — аріки» (слово «аріки» у перекладі з маорійської мови означає «священний»). Ці особини мали коричневе смугасте оперення, причому голова і шия були набагато темніші, ніж інші частини тіла. Подібне забарвлення мали птахи з частковим альбінізмом або старі особини. Також були зареєстровані птахи з повним альбінізмом.

Хоча статевий диморфізм дзьоба виявлений у щитоносних райських птахів, райських одудів і у деяких видів дятлів, найсильніше він був виражений саме у гуї. Самець мав злегка вигнутий короткий дзьоб, як у райських одудів, довжиною приблизно 60 мм. Самиця мала більш тонкий, сильно вигнутий дзьоб, як у колібрі або медоноса, довжиною понад 104 мм. Анатомія статей відрізнялася не тільки будовою кісток, але і рамфотекою. Рамфотека у самок росла в кінці верхньої та нижньої щелеп, тим самим дозволяючи їм гнучко і глибоко проникати дзобом в нори личинок жуків-вусачів. Черепи гуї і щитоносного райського птаха були майже однаковими, а нижні щелепи цих видів — і зовсім ідентичними.

Припускаються дві можливі причини виникнення статевого диморфізму у формі дзьоба гуї. Першою з них була здатність до використання різних джерел живлення. Подібна здатність, можливо, виникла через відсутність конкурентів у кормовій ніші Північного острова. Друга можлива причина була пов'язана з кольором дзьоба, який різко відрізнявся від основного оперення птаха. На думку деяких дослідників, таке забарвлення дзьоба використовувалось особинами різної статі для того, щоб привернути увагу одне одного. Тварини, що використовують статевий диморфізм для приваблення партнера, часто мають яскраве забарвлення або різні розміри частин тіла, як і гуя. Було також висловлене припущення про те, що довгий дзьоб використовувався самицями для того, щоб зригувати їжу під час годування пташенят.

Іншим, менш очевидним аспектом статевого диморфізму гуї є невелика різниця в розмірах особин. Самці сягали 45 см (18 дюймів) завдовжки, в той час як самиці — 48 см (19 дюймів). Крім того, самець мав хвіст завдовжки близько 20 см (7,8 дюйма) і розмах крила від 21 до 22 см. Самиця мала хвіст завдовжки від 19,5 до 20 см і розмах крила від 20 до 20,5 см.

Поширення і середовище проживання Субфосильні відклади і залишки екскрементів показують, що гуї колись були широко розповсюджені в рівнинних і гірських лісах цілого Північного острова, що тягнеться від краю мису Реінга до хребта Аоранги на півдні. Серед великого карстового відкладу печери Ваітомо були виявлені лише деякі зразки кісток гуї. Інші зразки лише зрідка траплялися в копалинах родовищ в центральній частині Північного острова і Хокс-Бей. Здається, що умови в ареалі гуї були не такими сприятливими для цього виду, як вважалося раніше. Можливо, її ареал скоротився після заселення острова народом маорі на початку XII століття. Під час європейського заселення острова у 1840 році цей птах був поширений тільки в лісах південної частини Північного острова, в районі Раукумара. Його ареал також охоплював район Вайрарапа і гірське пасмо Римутака. З даних, зібраних Волтером Буллером, випливало, що гуя колись жила в районах Марлборо і Нельсон Південного острова.

Гуя надавала перевагу в основному двом типам лісів Нової Зеландії: широколистяним і буковим. Основними видами рослин, які обирали гуї для гніздування, були матаї, дакридіум кипарисовий, ногоплідники дакридієвидні, північна рата, мавр, хіна, подокарп тотара, новозеландська жимолость, маха і карака. Гуї ніколи не селилися у вигорілих лісах або на сільськогосподарських угіддях.

Спосіб життя

Пересування Про те, як пересувалася гуї, мало що відомо. Швидше за все, вона вела малорухливий спосіб життя. Існує гіпотеза, що гуя здійснювала сезонні міграції, живучи в горах влітку і спускаючись в низинні ліси взимку, щоб перечекати негоду і зниження температури на великих висотах. Як і новозеландські шпаки, райські одуди і кокако, гуї погано літали. Вони могли літати на короткі дистанції, рідко піднімаючись вище від висоти дерев. Дуже часто вони користувалася для пересування своїми сильними лапами — або під час довгих стрибків по гілках дерев, або під час підйому, щоб чіплятися за стовбур, і при цьому хвіст слугував стабілізатором.

Живлення Гуя разом з райським удодом були двома деревними видами комахоїдних птахів Нової Зеландії. Дятли східніше від лінії Уоллеса не зустрічалися, оскільки їх екологічна ніша була заповнена іншими групами птахів, які споживали личинок жуків у підгнилій деревині. Таким чином, функцію дятла виконували лише два птахи подокарпових та букових лісів: гуя і новозеландський нестор-кака.

Гуї живилися в основному на підгнилій деревині. Хоча в основному вони харчувалися хижими личинками нічних жуків-вусачів, їх раціон на цьому не обмежувався — до нього входили комахи, павуки, а також фрукти.

Гуї часто знаходили комах і павуків у підгнилій деревині, мохах і лишайниках, а також на землі. Гуї полювали поодинці, парами або невеликими зграйками до п'яти особин, які, ймовірно були сімейними групами. Статевий диморфізм дзьоба створив особливі типи харчування, різко відмінні між самцями та самицями. Самець розколював дзьобом зовнішні шари підгнилої деревини, у той час як самиця проникала дзьобом в нори личинок комах. У самця були добре розвинені м'язи черепа, що дозволяли йому швидкими рухами виривати частини підгнилої деревини. Мускулатура і будова кісток черепа та шиї у самців та самок мали деякі відмінности. У гуї були дуже добре розвинені жувальні м'язи і потилична кістка, які дозволяли широко розкривати дзьоб під час ковтання. Спіймавши здобич, гуя спочатку очищала її від колючих частин, а потім ковтала на льоту.

Пара не вела спільного полювання. Ця теза базується на неправильному розумінні доповіді орнітолога Волтера Буллера, згідно з якою самець і самиця полювали окремо. Відповідно до цього розуміння, що стало частиною екологічного фольклору, самці відривали шматки кори і відкривали тунелі личинок, тим самим дозволяючи самиці глибоко пробиратися туди за допомогою довгого гнучкого дзьоба. Швидше за все, відмінності у формі дзьоба є яскравим прикладом диференціації кормової ніші, знижуючи внутрішньовидову конкуренцію між статями. Завдяки цій диференціації вид користувався різними джерелами живлення.

Процвітання новозеландського лісу значною мірою залежить від плодоїдних птахів, які поширюють насіння. Близько 70 % насіння поширюються з допомогою птахів, серед яких була і гуя. Важко встановити, якими фруктами харчувався цей птах. На думку Буллера, найбільш імовірними рослинами в раціоні гуї були  різні види компросми . Вимирання гуї та інших плодоїдних птахів Нової Зеландії, таких як моа і новозеландський свистун, а також зниження численності таких представників, як ківі і кокако, були зумовлені знищенням кількох ключових видів рослин новозеландського лісу. У цій екосистемі для рослин із плодами, більшими за 1 см в діаметрі, новозеландський плодоїдний голуб залишився єдиним розповсюджувачем насіння. Новозеландський плодоїдний голуб — досить рідкісний птах, який у деяких районах Північного острова був безповоротно втрачений. Виснаження пташиної фауни лісової екосистеми справило значний вплив на такі процеси, як лісовідновлення і поширення насіння.

Голос