Лінія Джубилі () — лінія Лондонського метрополітену. Була відкрита в 1979 році та є найновішою лінією в системі лондонського метро, хоча і деякі відрізки колій датуються 1932, а деякі станції — 1879 роком. Її західний кінець за Бейкер-стріт, старий відрізок лінії, був відгалуженою гілкою Станмор лінії Бейкерлу, коли новий відрізок лінії був побудований у два етапи: спочатку в 1979 до станції у центрі Лондону, а потім лінія була продовжена в 1999 від станції до станції Стратфорд у східному Лондоні. Станції, що побудовані пізніше, є більшими та мають спеціальні захисні системи. Ці два аспекти створюють умови, які дозволять тривалий час використовувати лінію у майбутньому. Побудувавши розширення лінії у східний Лондон, вона почала обслуговувати райони, які погано охоплені метрополітеном. Тим самим лінія сильно збільшила свій пасажиропотік та стала третьою за завантаженістю лінією у лондонському метрополітені, близько 213 мільйонів пасажирів на рік. Лінія Джубилі позначається срібним/сірим кольором на карті метрополітену, що позначає Срібний ювілей Єлизавети ІІ, на честь якого і була названа лінія.
Між Фінклі-роуд і Вемблі-парк лінія Джубилі має спільну дільницю колії із лінією Метрополітен та Чилтерн-Мейн-Лайн. Між Каннін-таун та Стратфорд, лінія проходить паралельно відгалуженню лінії Доклендського легкого метро.
Історія
З 1932 по 1939 В 1932 Метрополітен Рейлвей побудував відгалуження від основної лінії, від станції до . Лінія, як і більшість інших у північній частині Лондона, мала за мету перевезення пасажирів із нових та швидко зростаючих передмість. Лінія, представлена Метрополітеном, мала проблему — приміське сполучення було настільки успішним, що на початку 1930-х років лінії до Бейкер-стріт ставали перевантажені. Також проблема була посилена повоєнним становищем.
Спершу «Метрополітен» воліла побудувати нову лінію метро, що приблизно мала прямувати через лінію Еджвер-роуд між станцією метро та поблизу станції Віллесден-Грін. Дійсно, будівництво просунулося до перебудови станції Еджвер-роуд, щоб вона мала чотири платформи та вміщувала б восьмивагонні поїзди. Проте плани змінилися з формуванням Лондонського управління пасажирським транспортом (LPTB) та з подальшим поглинанням компанії Метрополітен. Тепер рішенням було нове відгалуження лінії Бейкерлоо від станції Бейкер-стріт, щоб обслуговувати нові станції: Сент-Джонс-вуд та Свісс-коттедж і тим самим перетворивши станції Лордс, Мальборо-Роад та Свісс-коттедж на паралельний маршрут та надлишкові та заперечивши потребу в прокладанні відгалуження від станції Еджвер-роуд. Спочатку пропонувалося, що Свісс-Коттедж (Метрополітен) залишатиметься відкритою у години пік для пересадки на лінію Бейкерлоо, а станція Лордс відкриватиметься під час спеціальних крикетних подій. Але обидві станції були закриті під час Другої світової війни, внаслідок економічних труднощів. Нова лінія пролягла між коліями Метрополітен на станції Фінчлі-роуд, надаючи кросплатформову пересадку з лінією Метрополітен. Продовжуючи на північ до Вемблі-парк, нова Бейкерлоо мала надавати проміжні послуги лінії Метрополітен, дозволяючи потягам лінії Метрополітен проїжджати без зупинок між Фінчлі-роуд та Вемблі-парк, тим самим зменшуючи час поїздки на сім хвилин. Біля Вемблі-парк нова Бейкерлоо працювала б для обслуговування Кінгсбері, Квінсбері, Канонс-парк та Станмор, таким чином взявши під своє обслуговування колишнє відгалуження компанії «Метрополітен». Відгалуження Бейкерлоо було відкрите у 1939 р.
З 1939 до 1979, лінія Фліт При розробці мережі Метро безпосередньо до і після Другої світової війни розглядалося кілька нових маршрутів. Основним результатом цього дослідження стало два основних маршрути: «лінія C» з півдня на північний схід та лінія 3 і 4, нові маршрути, що перетнуть місто та поєднають північно-східне передмістя з Фенчерч-стріт, Ваппін та Льюїшем і Хейс. Лінія C відкривалася поетапно з 1968 до 1972, як частина лінії Вікторія. Робота над маршрутом північного сходу до південного заходу продовжувалася.
«Лінії Фліт» була згадана у статі газети Times у 1965 році, де обговорювалися варіанти лінії після завершення будівництва лінії Вікторії. Пропонувалося, що лінія Фліт може проходити через Бейкер-стріт, Бонд-стріт, Трафальгарську площу, Стренд, Фліт-стріт, Людгейт-циркус та Кеннон-стріт, а далі до південно-східного Лондону. Нова лінія повинна була б отримати назву лінія Фліт в честь річки Фліт (Хоча лінія перетинала б річку тільки біля перехрестя Людгейт-циркус, центральної лондонської частини річки, яка в основному тече за Тибурн).
У 1971 розпочалося будівництво лінії Фліт. Економічний тиск та сумніви щодо кінцевої станції лінії привели до поетапного будівництва. Під час першого етапу, до відгалуження «Бейкер-стріт до Станмор» лінії Бейкерлу було приєднано новий 4 кілометровий відрізок від Бейкер-стріт до центру Лондону з проміжними станціями Бонд-стріт і Ґрін-парк та новою кінцевою станцією біля Чарінг-Кросс, тим самим розвантажуючи наплив пасажирів на Вест-Енд ділянці лінії Бейкерлу між Бейкер-стріт і Чарінг-Кросс, а також дозволило збільшити пропускну здатність на ділянці північній від Бейкер-стріт. Нова ліня метро повинна була запропонувати кросплатформову пересадку зі станції Бейкер-стріт на лінію Бейкерлу, а також пересадку на лінію Вікторія. Будівництво завершилося у 1979 році. Частиною цієї робити стало те, що станції «Трафальгарська площа» (лінія Бейкерлу) та «Стренд» (Північна лінія) були об'єднані в один станційний комплекс, Чарінг-Кросс. Станція Чарінг-Кросс, що існувала до цього, на підземних лініях: Дистрикт і Кільцевій лінії, була перейменована на Набережна.
Інша частина будівництва включала тестову ділянку, побудовану біля Нью-Кросс. Ця частина Лондону мала затоплені ґрунти, що створювало складності у прокладанні тунелів. Тому новий метод прокладання тунелів, що називається Бентонітовий щит, був використаний для експериментального будівництва 150 метрової ділянки тунелю, що у 1971 році була запропонована як частина будівництва другого етапу. Експеримент був вдалим, що призвело до того, що цей метод будівництва був представлений і в інших країнах, але коли змінилися плани маршрути лінії, то ця ділянка була закинута за непотрібністю і так збереглася до сьогоднішніх днів.
У 1975 р., коли планувалося ввести серію автобусів Срібного Ювілею Лондонського Транспорту, менеджер з продажів відділу реклами Лондонського Транспорту, Джеффрі Холліман, запропонував голові LTE (London Transport Executive), Кеннету Робінсону, перейменувати ліню Фліт на лінію Джубилі. Однак ця ідея була відкинута через додаткові затрати на її реалізацію. Втім, лінія згодом була перейменована на лінію Джубилі на честь срібного ювілею королеви Єлизавети II у 1977 році, згідно з обіцянкою консерваторів на виборах Великої Лондонської ради того ж року. Початковим кольором лінії був колір сірого броненосця, який був вибраний через те, що назва «fleet» означає флот. Потім цей колір трохи посвітлішав та став відображати срібний колір Ювілею.
Лінія була офіційно відкрита Принцом Уельським 30 квітня 1979 року, а перевезення пасажирів почало працювати з 1 травня 1979 року.
Запропоновані розширення Лінія Джубилі у 1979 році була першим із чотирьох етапів проекту, але через брак коштів не було жодного розвитку проекту аж до кінця 1990-х років. Черга 2 лінія повинна була б отримати продовження уздовж Фліт-стріт до станцій Олдвіч, Людгейт-циркус, Кеннон-стріт та Фенчерч-стріт. Черга 3 лінія могла б отримати продовження, що проходило б під річкою до станції Доки Суррей (тепер Набережні Суррей) Східно-лондонської лінії, беручи на обслуговування обидва відгалуження Східно-лондонської лінії до станцій Нью-Кросс-Гейт і Нью-Кросс з розширенням до Льюїшем. Черга 4 лінія могла продовжитися від відгалуження Льюїшем до приміських відгалужень Аддіскомб та Хейс. Альтернативний план був запропонований у 70-х, що створив би розширення лінії Джубилі паралельно до річки Темзи. Таким чином лінія пролягла б від Фенчерч-стріт до Темзмід через станції «Доки Святої Катерини», «Ваппін», «Північні Доки Суррей», «Міллволл» (недалеко від станції «Північна набережна» доклендського легкого метро (DLR)), «Північний Гринвіч», «Митниця», «Сілвер-таун», «Арсенал Вілвіч» і звідти до Темзсмід. Депо повинно було б бути в Бектоні на місці теперішнього депо Доклендського легкого метро. Однак зведення «Річкової лінії», як це розширення тоді називалося, була дуже дороге та її будівництво ніколи б не розпочалося.
Розширення у 2000-х роках Зміни у використанні землі, особливо ревіталізація району Доклендс, призвели до того, що проект по розширенню лінії за Чарінг-Кросс значно змінювався у 70-х, 80-х та 90-х роках XX століття. «Розширення лінії Джубилі», як називався кінцевий проект, відкрився в три етапи у 1999 році. Він розділив тодішню лінію після станції Ґрін-парк на дві ділянки, створивши одностанційне відгалуження до Чарінг-Кросс, яке зараз закрите (однак воно досі використовується для розвертання поїздів під час неполадок на лінії та іноді використовується як знімальний майданчик). Лінія продовжилася до Стратфорду з десятьма проміжними станціями. Ця ділянка лінії є унікальною для Лондонського метрополітену, тому що це єдина ділянка, яка має станції закритого типу з встановленими автоматичними дверима, що відкриваються, коли прибуває потяг.
Були інші пропозиції щодо розширення лінії до доків для їхнього обслуговування.
Сучасна лінія Джубилі Лінія Джубилі, відкрита з 1979 року, є найновішою лінією мережі лондонського метрополітену. У 1997 році потяги були оновлені до поїздів зразка 1996 року. У 1999 р. поїзди почали курсувати до Стратфорду, замість Чарінг-Кросс, тим самим почали обслуговувати райони, що погано з'єднані з мережею метро.
Властивості станцій Станції лінії північніше Бейкер-стріт не були побудуванні спеціально для лінії Джубилі. Станції Сент Джонс Вуд і Свісс Коттедж були відкриті у 1939 році як нове відгалуження від Бейкерлу та має більш традиційні властивості станції метро. Станції північніше Фінчлі-роуд були відкриті Metropolitan Railway (зараз лінія Метрополітен), але стало частиною Бейкерлу у 1939 році і тільки станція Веблі-парк обслуговувалася цими двома лініями. Тоді лінія Джубилі отримала у своє використання ділянку лінії Бейкерлу між станціями Бекер-стріт і Станмор. Тільки «нові» станції будувалися для оригінальної лінії Джубилі і це були західна платформа станції Бейкер-стріт (східна була відкрита у 1939), Бонд-стріт, Ґрін-парк та зараз закрита станція Чаріг-Кросс.
Станції «Розширення лінії Джубилі» мають такі властивості: безступінчатий доступ до вулиці найсучасніша архітектура автоматичні станційні двері Станції закритого типу були побудовані передусім для запобігання протягів та сприяння циркуляції повітря. Вони також запобігають падінню чи вистрибуванню людей на колії та захищають колії від накопичення сміття.
Рухомий склад