Капітал хуацяо (вихідців із Китаю) займає ключові позиції в економіці Індонезії. Історія діяльності китайських підприємців на островах Малайського архіпелагу, що нині входять до складу Індонезії, сягає своїм корінням Середньовіччя. Вона рясніє як періодами підйому і заступництва з боку керівних кіл, так і протекціоністськими заходами влади щодо захисту місцевих підприємців. У колоніальний період китайські підприємці зайняли провідні позиції в компрадорській діяльності, що підігрівало серед місцевих еліт антикитайський шовінізм і стимулювало соціальне відчуження між корінним населенням і хуацяо.

Після здобуття Індонезією незалежності діяльність хуацяо поступово змістилася з роздрібної торгівлі та лихварства в галузь промисловості й банківської справи. Частина китайських підприємців змогла дістати вигоду з націоналізації іноземного капіталу та співробітництва з новою владою країни. Нерідко проти асимільованих китайців, які традиційно були дуже впливовою силою у торгово-фінансовій системі Індонезії, спалахували погроми, інспіровані їх економічними конкурентами, але прикриті релігійними або іншими гаслами (при цьому, від кінця 1960-х років уряд Індонезії почав вживати заходів для ослаблення стихії антикитайських виступів, однак, не завжди успішних і послідовних).

Лібералізація державної політики щодо капіталів хуацяо і ослаблення дискримінаційних бар'єрів стосовно китайських бізнесменів призвели до уповільнення відтоку коштів з країни, повернення частини раніше вивезених капіталів, підтримки офіційної економічної політики і державних програм. У сучасній Індонезії етнічні китайці продовжують відігравати важливу роль в економіці країни, займаючи в деяких галузях домінантне положення. Хуацяо становлять більшість мільярдерів Індонезії, їм належить більша частина приватних компаній країни, найчастіше саме вони створюють спільні підприємства з іноземними інвесторами.

Китайська ділова громада Індонезії характеризується наявністю багатого досвіду підприємницької діяльності, закладеного ще в колоніальний період, широкими регіональними зв'язками, що відкриває хуацяо доступ до міжнародного ринку капіталу та сучасних технологій, а також консолідованістю на общинній основі (практика «»), яка викликана неприязним ставленням з боку корінного населення і особливо корінних підприємців. Індонезійські хуацяо є складовою частиною так званої «бамбукової мережі» і тісно пов'язані з земляками як з Південно-Східної Азії, так і Китаю і Тайваню.

Історія

Стародавній та середньовічний періоди

Китайські торговці та інші мореплавці відвідували острови Малайського архіпелагу від найдавніших часів. Вже в хроніці «Ханьшу» є перша згадка про архіпелаг. 132 року один з правителів Яви відправив посольство до Ханського двору, після чого такі посольства стали звичайним явищем і для інших острівних державних утворень. У 430 і 452 роках посольства до китайського двору посилав правитель Калінгі (Центральна Ява), також в V столітті відправляв посольства правитель південно-східної Суматри (в китайських джерелах ця держава мала назву «Ганьтолі»), 518 року — правитель Полі (Східна Ява і Балі), 644 року — правитель Малаю (центральна Суматра). Крім суто дипломатичних функцій такі посольства відігравали і торгову роль, знайомлячи імператорів Піднебесної з товарами, виробленими на островах.

670 року посольство до Танського двору відправив правитель царства Шривіджая (південно-східна Суматра), а 671 року Шривіджаю і сусіднє царство Малаю відвідав китайський чернець Їцзін. Вже у VIII столітті Шривіджая перетворилася на могутню морську імперію, яка домінувала на морських шляхах через Малаккську і Зондську протоки (по них судна з Персії та Індії йшли до берегів Китаю і назад). Махараджі Шривіджаї посилали регулярні посольства в Китай і підтримували з династією Тан торговельні зносини.

Для I тисячоліття були не характерні компактні поселення з нащадковим, з покоління в покоління, етнічно стійким китайським населенням. Поселення з'являлись і зникали, частина їх жителів поверталася в Китай, частину через кілька поколінь асимілювали навколишні народи архіпелагу. У період династії Сун (X—XIII століття) помітно посилилася еміграція з Південного Китаю торговців, які шукали нові ринки збуту для своїх товарів, і безземельних селян, які прагнули заробити собі на прожиття. Через часті конфіскації владою купецьких судів і примусові набори з них моряків, необхідних імператорам для ведення безперервних воєн з чжурчженями, багато китайських купців воліли тікати в «Південні моря» з накопиченими капіталами і там починати життя заново.

У X столітті на північному узбережжі Яви, переважно в портових містах, стали з'являтися перші поселення китайців. Багато з них спочатку не мали засобів для існування. Бідні китайці наймалися до заможних земляків продавцями або розносниками, деякі з них з часом самі ставали дрібними крамарями, міняйлами та лихварями, а потім і впливовими купцями. Торгівля, яку в сунському Китаї вважали другорядним, почасти непрестижним заняттям, в діаспорі набувала рис гідного способу збагачення і сходження соціальними сходами.

До XIII століття на південній Суматрі процвітало місто Саньфоці, в якому проживало кілька тисяч китайців (воно було важливим торговим портом для суден з Китаю та Індії). На початку 1293 року на Яві висадилися війська імператора Хубілая, який вимагав від яванського царства Сінгасарі визнати сюзеренітет династії Юань. Китайські війська і принц Віджая, який до них примкнув, захопили бунтівну область , після чого Віджая розгромив розкидані по острову загони Хубілая, залишки яких у травні 1293 року були змушені відплисти з Яви на батьківщину. Понад 100 китайських солдатів вирішили не повертатися і заснували своє поселення на острові Біллітон. Після перемоги Віджая заснував нову державу Меджепегіт, яка незабаром встановила з Китаєм жваві торговельні та дипломатичні зв'язки.

Прихід до влади династії Мін (XIV століття) ознаменував собою посилення дипломатичної активності Китаю у країнах «Південних морів». Розвиток торговельних зв'язків супроводжувався активною еміграцією китайців на острови архіпелагу і появою перших стійких китайських поселень. Місцеві феодали не перешкоджали притокові хуацяо, намагаючись витягти з їхньої торгової та ремісничої діяльності свою вигоду. Життя в чужорідному, часом ворожому оточенні змушувало китайських поселенців шукати різні форми самоорганізації та самозахисту. Частина китайців одружилася з місцевими жінками і засвоювала місцеву мову, але більшість відгороджувалася від зовнішнього світу у своїх кварталах. Деякі хуацяо, що потрапляли в боргову залежність, перебували у своїх земляків (купців і лихварів) на положенні невільників.

У соціальній структурі великих китайських поселень було декілька стійких інститутів, під загальною назвою «бан» (цим терміном позначалися різні братства, земляцтва чи асоціації). Однією з форм самоорганізації хуацяо були асоціації однофамільців або так звані «клани» (на відміну від Китаю, в еміграції це не було об'єднання родичів, а швидше організації взаємодопомоги). Іншою формою консолідації хуацяо було згуртування за принципом діалектної належності (носії хакка, хокло, чаочжоу або кантонської намагалися селитися поруч із земляками, утворюючи квартали, райони чи поселення людей, які говорили на одному діалекті). З часом стали налагоджуватися стійкі зв'язки між такими «земляцтвами», які навіть перебували в різних частинах Малайського архіпелагу, однак вони не контактували, а іноді й відкрито ворогували з іншими діалектними групами китайських переселенців.

Також в середовищі хуацяо існували спадкові професійні спільноти за типом торгово-ремісничих гільдій або цехів, і таємні товариства (тріади). Всі типи «банів» через свої каси надавали матеріальну допомогу членам асоціації, утримували громадські храми і кладовища, регулювали соціальні відносини всередині громади, стежили за дотриманням традицій.

Китайські поселення архіпелагу були повністю незалежними від центральної імператорської влади або губернаторів приморських провінцій Китаю. Абсолютна більшість громад хуацяо взагалі не підтримувала офіційних відносин з Китаєм, обмежившись контактами з батьківщиною на рівні сім'ї або клану. Втім, і імператори Мінської династії не прагнули встановити свій контроль над китайськими переселенцями, яких неофіційно вважали «зрадниками» і «контрабандистами» (крім того, китайська влада побоювалася своїм контролем породити осередки опозиції серед емігрантів).

Близько 1380 року кілька тисяч китайців, які проживали в князівстві Палембанг (південна Суматра) і займалися морською торгівлею, захопили владу і обрали своїм правителем одного з найвпливовіших купців. Флот хуацяо не лише займався прибутковою торгівлею, але й промишляв крадіжками судів, які проходили повз, зокрема мінських посольських місій. Попри це, китайські правителі Суматри навіть змогли домогтися автономії від Китаю, визнаючи номінальний васалітет імператора. Влада китайських переселенців в цьому районі протрималася близько 60 років, після 1440 року згадки про них більше не зустрічалися в письмових джерелах.

На початку XV століття біля нинішнього Семаранга висадився загін моряків з експедиції флотоводця Чжен Хе. Вони заснували невелике поселення, що згодом стало однією з найбільших китайських громад архіпелагу. Інші значні китайські громади постійно проживали в Тубані та Сурабаї (східна Ява), Бантамі і Джакарті (західна Ява), де відігравали значну роль у торгових операціях. Китайський квартал Бантама, оточений стіною і ровом, був забудований кам'яними будинками, тоді як місцеві жителі тулилися в хатинках з очерету. Деякі багаті китайські купці тримали домашніх рабів. Пізніше китайські купці північної Яви встановили тісні контакти з громадами хуацяо на Борнео (Бункомі, Самбас, Понтіанак і Сукадана), а також у Сінгапурі та Малацці. Вони торгували китайським шовком, бавовною, порцеляною, порохом і ювелірними виробами, а вивозили переважно прянощі й олово (частину перепродували європейським купцям).

На західному Борнео китайські селяни широко практикували сільське господарство й заготівлю цінних порід деревини. У султанаті Бантам деякі хуацяо володіли плантаціями перцю і рисовими полями. Більшість ремісників у містах були китайцями. На Яві хуацяо належали майже всі підприємства з переробки цукрового очерету на рафінад.

Наприкінці XVII століття, з остаточним придушенням імперією Цін останніх осередків опору на півдні Китаю, таємні товариства, які здавна існували серед хуацяо Південних морів, набули яскраво вираженої антиманьчжурської спрямованості. Їхньою соціальною базою стали міські низи чайнатаунів і досить поширені об'єднання контрабандистів. Таємні товариства, які нерідко зближувалися з клановою верхівкою китайської діаспори, не лише захищали земляків від утисків з боку місцевої влади і люмпенів, а й містили гральні будинки, підпільні борделі і курильні опіуму.

Цинський двір максимально скоротив контакти хуацяо з Китаєм: еміграцію з країни було заборонено під загрозою смертної кари; зовнішню торгівлю було оголошено державною монополією і істотно скорочено; з південно-східного узбережжя вглиб країни було виселено всіх жителів, що перервало морську торгівлю між Піднебесною й китайцями Південних морів. Все це призвело до відчуження хуацяо від Китаю, а також консолідувало і стабілізувало китайські громади архіпелагу, поповнення яких новими іммігрантами надовго припинилося. Китайці, які втратили надію повернутися на батьківщину хоча б на старість, стали міцно обживатися на новому місці і шукати форми співіснування з місцевим населенням. Тільки з кінця XVIII століття цінська влада під впливом економічної ситуації і тиском європейської експансії була змушена послабити обмеження на зовнішню торгівлю і виїзд з країни своїх підданих.

Колоніальний період