Porcupine Tree (, дослівно перекладається як «їжатцеве дерево») — англійський гурт прогресивного року, заснований у 1987 році гітаристом, співаком і композитором Стівеном Вілсоном.
Колектив розпочав свою діяльність як сольний проєкт Вілсона, але у 1993 році музикант запросив до співпраці Річарда Барбієрі (клавішні), Коліна Едвіна (бас-гітара) та Кріса Мейтленда (ударні) як постійних членів гурту. У такому складі (разом з Вілсоном як гітаристом та вокалістом) гурт існував до 2001 року, після того Мейтленда замінив ударник Гевін Харрісон.
Історія гурту
Початок (1987—1990)
Гурт Porcupine Tree виник у 1987 році як спільний проєкт-розіграш Стівена Вілсона і музиканта Малколма Стокса (Malcolm Stocks). Частково навіяні музикою психоделічних / прогресивних гуртів 1970-х років (особливо Pink Floyd), які домінували на музичній сцені їхнього дитинства та юності, обидва митці вирішили створити вигаданий легендарний рок-гурт під назвою Porcupine Tree. Музиканти сфабрикували детальний життєпис гурту, включно з інформацією про ймовірних учасників і назви альбомів, а також про такі вигадані події, як зустріч на рок-фестивалі 70-х років, поїздки у в'язницю тощо. Як тільки Вілсону вдалося накопичити достатню суму коштів, щоб придбати власне студійне обладнання, музикант був змушений записати кілька годин музики, щоб забезпечити «докази» існування гурту. Хоча Стокс і надав для запису кілька опрацьованих вокальних пасажів та елементів експериментальної гри на гітарі, його роль у проєкті переважно зводилась до нерегулярних ідей; основна ж частина матеріалу була написана, записана і виконана Вілсоном.
У цей момент, коли Porcupine Tree почав значити щось більше, ніж жарт і приватна розвага, Вілсон сконцентрувався на іншому проєкті — No-Man — спільно з англійським співаком і автором пісень Тімом Боунессом (Tim Bowness). Проте, вже у 1989 році, Вілсон почав розглядати частину музики Porcupine Tree як потенційний ринковий товар і записав 80-хвилинний касетний альбом Tarquin's Seaweed Farm під «вивіскою» Porcupine Tree . Але й тут не обійшлося без жартів: Вілсон включив до касети восьмисторінкову вкладку, яка висвітлювала вигадану історію Porcupine Tree разом зі згадкою про таких фіктивних членів групи як Sir Tarquin Underspoon чи Timothy Tadpole-Jones.
Вілсон надіслав копії альбому Tarquin's Seaweed Farm до кількох відомих осіб, які, на його думку, могли б зацікавитись записом. Одна з копій потрапила до Річарда Аллена (Richard Allen), дописувача британського контркультурного журналу Encyclopaedia Psychedelica і співредактора журналу психоделічного гаражного року Freakbeat, який розмістив рецензію на альбом в обидвох часописах. Хоча Аллену й не все сподобалось з наданого матеріалу, переважно альбом отримав позитивний відгук. Через кілька місяців Аллен запросив Вілсона зробити свій внесок у подвійний альбом A Psychedelic Psauna, випуском якого розпочинав діяльність новостворений лейбл звукозапису Delerium Records. Відтоді аж до 2004 року Аллен став менеджером, прес-агентом і промоутером гурту. Вілсон активно продовжував працювати над новим матеріалом і у 1990 році записав мініальбом The Love, Death & Mussolini E.P., який вийшов дуже обмеженим накладом у кількості 10 примірників. Цей мініальбом залишається дуже рідкісним колекційним записом і складається з дев'яти треків, які анонсували майбутній другий повноцінний альбом гурту, що побачив світ на касеті у 1990 році під назвою Nostalgia Factory. На цей час Porcupine Tree став повністю сольним проєктом: Стокс тихо-мирно зайнявся іншими справами.
Період Delerium Records (1991—1997)
Альбом On The Sunday Of Life… (1992)
Водночас з випуском збірника A Psychedelic Psauna, який містив трек Porcupine Tree Linton Samuel Dawson, нещодавно утворений редакторами часопису Freakbeat Річардом Алленом та Айвором Труменом (Ivor Trueman) лейбл Delerium Records запропонував перевидати касетні альбоми Tarquin's Seaweed Farm і The Nostalgia Factory. Дві сотні копій кожної касети було продано через поштове замовлення журналом Freakbeat, і незабаром Porcupine Tree став «таємничою» новою подією у тодішній британській андеграундній психоделічній музиці. Незабаром після цього Delerium запросив Вілсона підписати контракт як одного з митців — засновників фірми звукозапису. Першим релізом після цього у середині 1992 року став альбом On The Sunday Of Life..., виданий як подвійна вінілова довгогральна платівка (LP) або одинарний компакт-диск (CD). Назву альбому обрано з довгого списку беззмістовних назв, укладених Річардом Алленом. On The Sunday Of Life… спочатку було задумано як альбом з 4 LP або 2 CD із записом обидвох касетних альбомів у повному обсязі, але пізніше зупинилися на збірці вибраних Вілсоном найкращих композицій, у тому числі майбутньої улюбленої пісні «на біс» Radioactive Toy. Решта музики з оригінальних стрічкових касет вийшла обмеженим накладом як збірник Yellow Hedgerow Dreamscape. Початковий наклад On The Sunday Of Life… становив 1000 екземплярів. Альбом продавався дуже добре, особливо в Італії. До 2000 року було продано понад 20 000 екземплярів альбому. 2004 року Вілсон здійснив ремастеринг та записав ремікси трьох перших касетних стрічок (Tarquin's Seaweed Farm; The Love, Death & Mussolini; The Nostalgia Factory), видавши їх у тридисковому бокс-сеті під назвою Footprints: Cassette Music 1988—1992, причому набір поширювався тільки у сімейному колі та серед друзів.
Альбом Up The Downstair (1993)
У розпал зростання успіху Porcupine Tree інший гурт Вілсона No-Man отримував прекрасні відгуки британської преси і підписав у 1991 році угоду з провідним британським незалежним музичним видавцем Hit & Run Music Publishing, що у результаті призвело до укладання контрактів зі студіями звукозапису One Little Indian Records (Велика Британія) та Epic 440/Sony (США). Успіх гурту No-Man дав можливість Вілсону покинути постійну роботу і присвятити весь час суто музиці.
У травні 1993 року вийшов другий альбом Porcupine Tree під назвою Up The Downstair — ще один нездійснений подвійний альбом: композицію Voyage 34, що повинна була зайняти другий диск, врешті-решт було вирішено випустити окремо як сингл. Альбом отримав високі оцінки: Melody Maker описував його як «психоделічний шедевр … один з альбомів року». Альбом містив сплав електронної музики і року, а також звістив про появу як запрошених музикантів двох майбутніх членів Porcupine Tree: Річарда Барбієрі з артрок-групи 70—80-х років Japan та Коліна Едвіна. У листопаді 1993 року Voyage 34 було перевидано разом з додатковим 12-дюймовим реміксом британського гурту Astralasia. Альбом зумів увійти в інді-чарт NME на шість тижнів і стати класикою андеграундного чилауту, навіть без «прокрутки» на радіо.
Альбом The Sky Moves Sideways (1995)
Після успіху другого альбому Вілсон зрозумів, що необхідно розширити рамки Porcupine Tree, зокрема розпочати концертну діяльність. Музикант запросив до співпраці Річарда Барбієрі (клавішні), Коліна Едвіна (бас-гітара) та Кріса Мейтленда (ударні) як постійних членів гурту, і вже у грудні 1993 року відбувся перший живий виступ колективу. Троє нових членів гурту вже працювали з Вілсоном у різних проєктах, особливо Барбієрі та Мейтленд, який був гастрольним учасником гурту No-Man. Перший концертний альбом колективу у новому складі Spiral Circus включав записи з перших трьох виступів, у тому числі на BBC Radio One. Мініальбом Moonloop (листопад 1994), треки з якого були записані під час сесій нового повноформатного альбому, став першим студійним записом оновленого гурту.
Третій альбом The Sky Moves Sideways, який побачив світ у лютому 1995 року, мав успіх серед шанувальників прогресивного року, а Porcupine Tree був проголошений як Pink Floyd 1990-х років. Вілсон пізніше нарікав на це, заявивши:Я не можу нічого з цим вдіяти. Це правда, що в період створення The Sky Moves Sideways, я зробив трохи занадто для задоволення шанувальників Pink Floyd, які слухають нас, тому що ця група більше не випускає альбомів. Більше того, я шкодую про це.По суті, альбом став перехідною роботою колективу з музикою, наполовину записаною до і наполовину після оновлення Porcupine Tree. До альбому входили елементи експансивного звукового пейзажу (), експериментальні мелодії та ембієнт, звучання стало електроннішим і включало моменти джем-сесії.
З огляду на структуру, альбом часто порівнюють з Wish You Were Here (1975) гурту Pink Floyd, оскільки заголовний твір, переважно інструментального характеру, The Sky Moves Sideways так само розбитий на дві частини, розміщених на початку та наприкінці альбому. Перший трек з чотирьох частин The Sky Moves Sideways Phase 1 — одна з найдовших композицій Стівена Вілсона. Разом із мініальбомом Moonloop The Sky Moves Sideways став першим альбомом гурту, виданим в Америці восени 1995 року, який отримав сприятливі відгуки преси по обидва боки Атлантики. Впродовж 1995 року Porcupine Tree провів численні концертні виступи на музичних майданчиках Великої Британії, Нідерландів, Італії та Греції.
Альбом Signify (1996)
Не зовсім задоволені з наполовину колективного, наполовину сольного характеру The Sky Moves Sideways, музиканти Porcupine Tree швидко розпочали записувати новий повністю спільний альбом. Вілсон зізнався, що він завжди «з любов'ю відносився до ідеї рок-гурту», оскільки «гурт — це свого роду і гламур, і привабливість, і романтика, а сольним проєктам їх просто бракує». Упродовж року Porcupine Tree спорадично працював над більш жорстким і амбітним рок-звучанням, результатом чого став вихід синглу Waiting, що увійшов в UK Independent Albums Chart (чарт незалежної музики Великої Британії) та повноформатного четвертого альбому Signify (вересень 1996 року).
Альбом став сумішшю інструментальних композицій та пісенних мелодій; численних рок- і авангардних стилів, зокрема краутроку. Треки стали коротшими, ніж у попередньому альбомі. Вілсон висловив задоволення напрямком звучання альбому, заявивши, що…такі треки як Every Home Is Wired і Dark Matter повністю вийшли за рамки як жанру, так і схожості з чимось іншим. Зрештою гадаю, що ми творимо абсолютно оригінальну форму музики 1990-х, коріння якої сягає вглиб прогресивної музики .Після виходу Signify значна частина впливових європейських ЗМІ проявила неабияку зацікавленість Porcupine Tree. Музиканти отримали схвальні відгуки на більшість треків з альбому, особливо на композицію Intermediate Jesus, яка виникла з джем-сейшену, пізніше виданого на платівці Metanoia наприкінці 1998 року .
У березні 1997 року Porcupine Tree зіграв три нічних концерти у Римі перед аудиторією більше 5000 осіб. Усі виступи було записано і використано у концертному альбомі 1997 року Coma Divine – Recorded Live In Rome, який вийшов як прощальний альбом під егідою лейблу Delerium Records, що більше не мав необхідних ресурсів для подальшого просування Porcupine Tree на світовий ринок. Наприкінці 1997 року перші три альбоми пройшли ремастеринг і були перевидані. Signify також був виданий у США лейблом Ark 21 Miles Copeland.
Період Snapper Music (1998—2001)
Альбом Stupid Dream (1999)
Вілсон, Барбієрі, Едвін і Мейтленд провели увесь 1998 рік записуючи п'ятий студійний альбом, в якому відобразився рух групи у напрямку до пісеннішої форми. Вілсон визнав, що цього разу він був «набагато більше зацікавлений у написанні пісень як виду мистецтва, ніж у розвитку звукового пейзажу» і зазначив, що зазнав впливу альбому Pet Sounds гурту The Beach Boys; американського музиканта Тодда Рандґрена; гурту Crosby, Stills, Nash & Young та «всіляких інших справді хороших пісенних колективів». Він також зазначив, що «зацікавився ідеєю поп-пісні як свого роду експериментальної симфонії». Pure Narcotic — акустична пісня без застосування ударних. У тексті пісні згадується назва альбому 1995 року гурту Radiohead The Bends.