Особистість злочинця — сукупність соціально-психологічних властивостей і якостей людини, які є причинами і умовами вчинення злочинів.
Визначення особистості злочинця Особистість злочинця відрізняється від особистості законослухняної людини суспільною небезпекою, їй притаманні злочинні потреби і мотивація, емоційно-вольові деформації і негативні соціальні інтереси. Проблема особистості злочинця є однією з центральних для наук, пов'язаних зі злочинністю, і, передусім, для кримінології.
Суспільна небезпека особистості формується зазвичай ще до моменту здійснення злочину. Цей процес виражається у дисциплінарних та адміністративних правопорушеннях, аморальних вчинках. Однак кримінологія визначає здійснення злочину як момент якісного переходу від особистості, яка має соціально небезпечні якості, до особистості злочинця. Одні кримінологи стверджують, що про існування особистості злочинця можна говорити лише у визначених законом часових межах: від вступу в законну силу звинувачувального вироку суду і до відбуття покарання та погашення судимості. Інші вказують, що, на відміну від кримінально-виконавчої системи, кримінолог повинен розглядати не лише засуджених, але й фактичних злочинців, оскільки найдосвідченіші і небезпечні злочинці нерідко уникають кримінальної відповідальності; не брати їх до розгляду — означає не побачити істотного пласта кримінальної мотивації. У будь-якому разі, сучасна наука вважає, що наявність у людини соціально небезпечних якостей не дає підстав для того, щоби наперед поводитись із нею як із злочинцем.
Кримінологія вивчає соціально-демографічні, соціально-рольові та морально-психологічні характеристики особистості злочинця. Крім того, ключовим для даної теми і для кримінології загалом є питання про те, яку природу має злочинна поведінка людини: біологічну чи соціальну.
Окремі характеристики особистості злочинця (насамперед вік і стан психіки, який визначає неосудність) одночасно є ознаками суб'єкта злочину, без встановлення яких особу не можна притягти до кримінальної відповідальності. Крім того, характеристики особистості злочинця повинні оцінюватися судом під час призначення кримінального покарання. Проте, наголошується, що зміст судження «особистість злочинця» значно ширший, він далеко не вичерпується ознаками, специфічними для кримінального права. Особистість злочинця є предметом комплексного вивчення і розгляду фахівцями різних галузей знань (кримінології, соціології, психології, психіатрії тощо).
Історія вчення про особу злочинця
Релігійні погляди на природу особистості злочинця Ще до того, як юристи і соціологи почали систематичне вивчення злочинів і злочинності, існували теорії, що пояснювали антисоціальну поведінку; здебільшого вони мали релігійний характер.
Карма Східні релігії, такі як індуїзм, буддизм і брахманізм, вводять поняття «карма». Згідно з уявленнями цих релігій, сутність, «душа» людини проходить через безліч втілень, причому дії, які людина здійснює в одному втіленні, за допомогою карми впливають на її особистість і умови життєдіяльності у всіх наступних. Наявність добрих намірів і здійснення благородних вчинків приносить хорошу карму, виношування порочних задумів і усвідомлене вчинення злих справ, зокрема злочинів — погану. Це пояснюється через умовність поділу людей на окремі особистості і поділу на суб'єкт і об'єкт: нерозуміння злочинцем карми (в цьому випадку того, що всі люди пов'язані законом причини і наслідку), веде до того, що відплата може затягнутися в часі, але вона неодмінно настає.
Злочинна поведінка в цій моделі пояснюється успадкованими від попередніх реінкарнацій негативними особистісними характеристиками. Погана карма також визначає схильність людини бути жертвою злочину. Так, людина, що має намір у якусь мить скоїти вбивство, створює в своїй кармі можливість несподіваної смерті для самої себе.
Проте, це твердження визнає за індивідом певну свобода волі і здатність не йти шляхом, пройденим у попередніх реінкарнаціях. Погану карму можна виправити благородними справами або за допомогою спеціальних практик очищення, точно так само як хорошу — зіпсувати злодіяннями.
Божественне провидіння Існували також ідеї, згідно з якими божественна доля визначає образ і сенс існування людини ще до її народження. Таким чином, існування злочинних особистостей пов'язується з тим, що для них цей шлях був визначений і таким був природний порядок речей.
Крім своїх теологічних і філософських наслідків, ця парадигма досить істотно вплинула на наступні кримінологічні теорії, що пояснювали вчинення злочинів вродженими біологічними особливостями конкретної людини. Крім того, в рамках протестантської етики критерієм богообраності виступав життєвий успіх, наслідком чого став погляд про те, що злочинність притаманна лише найбіднішим верствам населення.
У часи Відродження філософська думка знову звертається до проблем права і злочинності.
У своїй «Утопії» Томас Мор висловлює ідеї про соціальну обумовленість вчинення злочинів: поки будуть існувати причини, що породжують злочини, насамперед економічні, злочини будуть відбуватися, причому нарощування жорстокості покарань не в змозі вирішити проблему злочинностіКриминология: Учебник для вузов / Под общ. ред. А. И. Долговой. М.: Издательство НОРМА, 2001. С. 11-12.. Про те, що поведінка людини переважно визначається середовищем, в якому вона перебуває, писав Джон ЛоккКриминология: Учебник / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, В. В. Лунеева. М., 2004. С. 17..
Дуалізм Релігійний дуалізм виходить з існування якоїсь злої сили (злого божества чи іншої надприродної істоти), яка перебуває у вічній боротьбі з силами добра, причому в різних версіях дуалізму ця сила може виступати як в ролі творця світу, так і в ролі його загарбника. У ранньому юдаїзмі ідеї дуалізму знаходили вираження в уявленні про двоєдину природу бога Єгови, що включала добру і злу складову. Пізній юдаїзм і християнство приписують злу природу іншій надприродній силі на ім'я диявол або Сатана.
Юдейські та християнські уявлення про природу людини також мають подвійну природу. З одного боку, приписуване прабатькам людства гріхопадіння поклало на все людство тягар первородного гріха. З іншого боку, одним із стовпів цієї гілки світових релігій є уявлення про свободу волі людини, свободу вибору між добром і злом. На першому уявленні базується ідея «одержимості» злом як причини злочинної поведінки, на другому — модель «спокуси» людини «нечистою силою».
Спокуса
Модель «спокуси» ґрунтується на уявленні про протиборство диявола і божественних сил добра. Диявол спокушає людину, «пропонуючи» їй вчинити гріх (зокрема злочин), а сили добра винагороджують за дотримання «правил», надають духовну допомогу людині, яка потрапила у біду, допомагаючи їй протистояти бісівській спокусі. Індивід завжди зберігає свободу вибору між добром і злом, може як не встояти проти спокуси, так і успішно протистояти їй.
Оскільки той факт, що людина не встояла проти спокуси попри «допомогу» сил добра, означає людську слабовільність, то вважалося, що люди, які вчиняють злочини, за своєю природою гірші від тих, хто спромігся успішно протистояти спокусі. Цим обґрунтовувалася така найважливіша складова права, як встановлення покарань за здійснення певних вчинків. Там, де обіцяних вічних страждань в пекельному вогні виявлялося недостатньо, вступали в дію світські державні органи, які примушували злочинця страждати ще за його життя.
Одержимість
Більш детерміністською є модель «одержимості», яку в цьому сенсі можна розглядати як передумову позитивістських кримінологічних теорій. Над розумом і тілом одержимої людини захоплює владу злий дух, змушуючи її робити негарні вчинки. Щоби знову повернути людину до нормального існування, необхідно було провести обряд екзорцизму, вигнати нечистий дух з тіла.
Людина, яка одержима нечистою силою, не здатна нести відповідальність за свої вчинки в такому стані. Для того, щоби все-таки обґрунтувати застосування світською владою мір покарання за вчинення злочинів, було зроблено припущення про те, що злий дух може заволодіти не будь-якою людиною, а лише тією, яка веде гріховний спосіб життя або не проявляє належної пильності. Покарання, таким чином, накладалося не за скоєні вчинки, а за те, що людина «дозволила» ворожій силі опанувати собою.
Важливим наслідком цієї моделі, яка вплинула на подальший розвиток кримінологічних теорій, є уявлення про можливість виправлення злочинця (шляхом проведення обрядів екзорцизму), про застосування найсуворіших видів покарання, таких як смертна кара або вигнання з громади, йшлося лише в «безнадійних» випадках, коли інші засоби не вплинули належним чином.
Кінець релігійних теорій Поступове слабшання впливу релігії на суспільне життя, становлення наукового світогляду привело до того, що релігійні уявлення про злочинність в епоху Просвітництва було відкинуто. Почалися спроби раціонально пояснити походження негативних соціальних явищ.
Вже на ранньому відрізку розвитку кримінології ці пошуки йшли у двох напрямках. Прихильники першого, говорили про біологічну схильність до девіантної поведінки, представники другого — звертали свою увагу на соціальне середовище, вважаючи його основним чинником, який впливає на вчинки людини. Сучасне кримінологічне вчення про особу злочинця є діалектичним підсумком боротьби і взаємопроникнення цих течій.
Особистість злочинця в працях філософів
Античність Серед праць античних філософів в аспекті особистості злочинця найцікавішими та значущими є роботи Платона і Арістотеля.
Платон вказував на недосконалість людської природи, яку слід враховувати при складанні законівКриминология: Учебник для вузов / Под общ. ред. А. И. Долговой. М.: Издательство НОРМА, 2001. С. 7.. Він вважав, що законослухняну поведінку людини визначає не її спадковість, а виховання «…чесноти вчити можна… немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають погані, а у поганих хороші діти»Сочинения Платона. Ч. 1. СПб., 1841. С. 103. Цит. по кн.: Криминология: Учебник для вузов / Под общ. ред. А. И. Долговой. М.: Издательство НОРМА, 2001. С. 8..
Схожі положення сформулював Демокріт, який вважав, що причиною злочинів є моральні та розумові вади, що неправильна поведінка людини є наслідком відсутності у неї знань про правильне, що для запобігання злочинам необхідне передусім виховання, оскільки покарання не утримує від спокуси робити непристойні вчинки крадькомаКриминология: Учебник / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, В. В. Лунеева. М., 2004. С. 15.. З вадами виховання і спотвореними потребами внаслідок них (жадібністю, розпустою тощо) пов'язували злочинну поведінку Антисфен, Діоген та інші кінікиКриминология: Учебник / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, В. В. Лунеева. М., 2004. С. 16..
Арістотель виходив з того, що вибір людини між поганими і благородними вчинками визначається, передусім страхом перед покаранням, тож вона віддає перевагу своїм вигодам і задоволенням, а не загальному благу: «людина приділяє собі більше благ і менше зла»Аристотель. Сочинения. Том 4. Никомахова этика. М., 1984. С. 159.. Однак, хоча Арістотель і вважав, що визначальна роль у вчиненні злочину належить волі людини, він зазначав, що на це впливають зовнішні умови: соціальна нерівність, беззаконня та інше, що злочини можуть вчинятися в пориві пристрастей, і такі вчинки заслуговують на менш суворе покарання, ніж заздалегідь обдуманіКриминология: Учебник для вузов / Под общ. ред. А. И. Долговой. М.: Издательство НОРМА, 2001. С. 7-8..
Середньовіччя
У часи Середньовіччя (аж до XV століття), кримінально-правові вчення перебували в повній залежності від церкви. У цей період переважали розглянуті вище погляди на походження злочинності — вчинення злочинів як наслідок божественного приречення або одержимості злими духами. Великим був вплив римського права і філософських вчень античності. Вчені тих часів не прагнули створювати нові теорії, ставлячи перед собою лише вузько практичні ціліКриминология: Учебник для вузов / Под общ. ред. А. И. Долговой. М.: Издательство НОРМА, 2001. С. 11..