Технології Стародавнього Єгипту — це певного роду сукупність механізмів, інструментів, засобів і технік, які застосовувалися в різних галузях виробництва і у побуті корінного населення Стародавнього Єгипту.
Зведення будівель і монументів На думку багатьох дослідників ХІХ-ХХ століття для будівництва пірамід застосовувалися одні й ті ж самі технології. Втім на сьогодні доведено, що існувала різниця у техніці зведення поховань фараонів у період Давнього, Середнього та Нового царств.
Відповідно до Геродота, коли перший з майданчиків піраміди було завершено, робітники використовували дерев'яні колоди як важелі для підйому інших каменів; таким чином, вони підіймали блоки з землі на перший ярус. Коли камінь був піднятий, його встановлювали на другий важіль, який стояв на першому ярусі й підіймали з цього рівня на наступний. Могло бути так, що на кожному ярусі встановлювали нові важелі, або, можливо, використовувався тільки один такий пристрій, досить портативний, який, у свою чергу, переносили з рівня на рівень. Визначити це не можливо, оскільки були згадані обидві ці можливості. Однак, напевно спочатку стародавні єгиптяни завершували будувати верхню частину піраміди, потім наступну під нею, і на останок працювали вже з основою піраміди та її нижньою частиною.
Згідно зі свідченням Діодора Сицилійського, давні єгиптяни широко використовували пандус або сани із солі та селітри, за допомогою яких підіймали кам'яні блоки. Згодом ці пандуси були розчинені у водах Нілу. Єгипетські робітники застосовували методи, що дозволяли підіймати й укладати на висоті кам'яні блоки вагою в кілька тонн. Крім того, більш масивні блоки, близько 73 т, підіймалися на висоту 50 м.
Так, сучасним дослідникам вдалося виявити деякі залишки будівельних пандусів, зокрема біля піраміди в Мейдумі, пірамід Сехемхета і Хефрена, біля піраміди Сінки в Абідосі і піраміди Сенусерта I в Лішті. Всі пандуси є бічними, тобто підходять перпендикулярно до сторін піраміди. Існують теорії щодо застосування фронтального, гвинтового та зигзагоподібного пандусів, втім усі вони мають недоліки й дотепер точно не підтверджені.
Після того, як кам'яний блок був готовий до транспортування, робочим доводилося поміщати його на дерев'яні сани, що були збиті з єгипетської акації, ліванського дуба чи кедра, і тягнути їх по землі, використовуючи мотузки з конопель, незалежно від відстані від кар'єру до піраміди. Найдавніші сани датуються XII династією і служили для переміщення великих похоронних човнів, що призначалися для ритуалів в заупокійному комплексі Сенусерта III. Готові кам'яні блоки також буксирувалися групою людей, як помітно на монументі періоду V династії: два ряди робочих зображені на одному з барельєфів, що належить до піраміди Сахура.
Прикладом методів та інструментів, які використовувалися для різання мегалітичних блоків, може служити незавершений обеліск, котрий дотепер знаходиться в кар'єрах Асуана. Точність різання, обробки і припасування блоків між собою демонструють неймовірний рівень якості, який можна порівняти тільки з точністю в сучасній промисловості.
Тип інструментів, використовуваних для того, щоб надати необхідну форму кам'яним блокам, іноді, з дуже твердих порід, зокрема граніту, і матеріали, з яких ці інструменти були зроблені, нині викликають численні дискусії. Максимальна твердість відомих на той час інструментів досягалася з мідних сплавів, що визнається значно меншою самих оброблюваних поверхонь.
Інструменти Інструменти, які єгиптяни мали у своєму розпорядженні за часів Давнього царства, були успадковані, переважно з неоліту. Використовуючи кам'яні інструменти, їх предки набули великого досвіду в обробці твердих порід, про що свідчать чудові вази, виготовлені в період Раннього царства. До таких інструментів належали: велика кількість молотків з діориту або долериту, кремнієві леза і ножі, відбійники та свердла. Вапнякові напівсфери використовувалися для подрібнення різного сміття для подальшого виготовлення з нього кріпильного розчину.
Основним металом з яким працювали єгипетські робітники, була здебільшого мідь, з якої були виготовлені зубила і пили без зубців, що використовувалися в поєднанні з кварцовим піском, що застосовувався як абразив. За допомогою таких інструментів розпилювали важкі блоки.
При зведенні пірамід застосовувалася деревина, насамперед для виготовлення важелів, носилок і колод, а також для отримання кам'яних блоків. У Каїрському музеї зберігається дерев'яне пристосування, назване «гойдалкою-підйомником», яке є своєрідними санами з напівкруглими ковзанами, на які встановлювався блок і за допомогою важелів для розгойдування, підставлених під одну зі сторін, підіймався на рівень вище. Використання подібного пристрою дозволяло підіймати на необхідну висоту камені вагою в кілька тонн. Стосовно часу їх використання існують розбіжності: одні вважають, що пристрій з'явився за Середнього царства, інші — Нового.
Давньоєгипетські каменерізи використовували для шліфування кварцовий пісок, що дозволяв обробляти навіть досить тверді поверхні. Для шліфування найтвердіших порід з відомих стародавнім єгиптянам — граніту і базальту — застосовувалася крихта цих самих каменів. Гранітна крихта слугувала також універсальним абразивом при досить грубих роботах, зокрема на початкових етапах обробки поверхні рельєфу або статуї.
Землеробські технології
Підйом води Вже у Давньому царстві користувалися спеціальними спорудами — шадуфами — для підйому води на більш високі поля, куди не можна було провести каналів. Особливе значення набувають водопідіймальні пристосування з Середнього царства, коли почалося освоєння так званої «високою» землі, тобто тієї, куди не потрапляла зовсім або в украй недостатня кількість води розливу.
Найпростішим водопідіймальним пристосуванням було шкіряне відро, яким черпали воду і виливали в канаву. Значним удосконаленням був шадуф. Шкіряне відро прив'язувалася мотузкою до кінця довгої жердини, укріпленої на стійці таким чином, щоб жердина могла опускатися вгору й вниз. З протилежного боку жердини прив'язувалася противага, яка врівноважувала відро, наповнене водою. Проведені розрахунки показують, що за допомогою такої споруди можна було протягом години підняти на висоту 2 м 3400 л води, на 3 м — 2700 л, на 4 м. — 2050 л, на 5 м — 1850 л і на 6 м — 1650 л. Коли потрібно було підняти воду на висоту кількох метрів, давні єгиптяни вважали більш раціональним влаштовувати механізм на кшталт сходів з шадуфів: з нижнього шадуфу вода наливалася до розташованого вище, і вже з цього останнього вона виливалася в канавки, що йшли полями. При цьому губилося багато води, і тільки потреба в землі, що змушувала користуватися і високо розташованими ділянками, виправдовувала таку неощадну роботу.
Значно більш досконалою водопідіймальною спорудою був чигир, відомий під арабською назвою сакія (). На двох опорах, зазвичай цегляні стіни, нерухомо закріплювалася колода. Посередині, між обома опорами, горизонтально розташовувалося на осі, яке закріплялося одним кінцем в землю, а іншим — в нерухому колоду, дерев'яне колесо, по ободу якого були насаджені дерев'яні зуби. Перпендикулярно до цього колеса встановлювалося інше, такого точно виду, воно розташовувалося так, що зуби його зчіплялися із зубами першого. Друге колесо насаджувалося на досить довгу дерев'яну вісь, прокладену під землею; на іншому кінці цієї осі робилося легке дерев'яне колесо, на яке нав'язувалися широкогорлі посудини. Це останнє колесо наполовину занурювалося у воду. Пара биків, запряжених у війя, прикріплене до першого колеса, йдучи по колу, надавали руху усій споруді: перше колесо зубами захоплювало друге, яке своєю чергою обертало те, на яке насаджувалися посудини. Спускаючись, посудини наповнювалися водою, а підіймаючись, виливали її на спеціально влаштовані жолоби, по яких вода прямувала у канавки.
Сакія вперше застосовується в Новому Царстві, широке поширення вона знаходить вже в елліністичному Єгипті. У порівнянні з шадуфом вона було більш продуктивною спорудою, оскільки при підйомі води до висоти 6 м воно могло зрошувати протягом усього літа поле розміром від 5 до 12 акрів, крім того, сакія могла черпати воду з колодязя, шадуф — тільки з каналу.
Прокладання каналів Вже переважно у часи Давнього царства була створена мережа зрошувальних каналів, яка без особливих змін продовжувала існувати до Римського часу. Від Нілу відходили великі і широкі канали, від яких відділялися дрібніші. Від цих більш дрібних каналів, в свою чергу, відходили ті канавки, які розбивали поля на невеликі квадрати. Для їх прокладання застосовували звичайно мотику.
Наукові технології Довгий час мідь виплавляли, розводячи багаття під кам'яними тиглями, складеними зі шматків каміння. Тигель мав форму чобітка, в нижню частину якого поміщали шматки руди. «Мисок» чобітка відкривався на зразок носика, і з нього виливався виплавлений метал. Кілька майстрів сиділи навпочіпки біля вогню й дмухали через очеретяні трубки в полум'я, щоб жар йшов саме на мідну руду. Цей важкий спосіб подуву припинив існування в епоху Нового царства, близько XV ст. до н. е., коли були винайдені ковальські міхи з ножним приводом. Холодна ковка і лиття — основні технології обробки міді, які були відомі давнім єгиптянам.
Вже з періоду Раннього царства входить у вжиток найпростіший гончарний круг, встановлений на вертикальній осі. Підмайстер обертав круг вручну, а майстер ліпив на ньому посуд. Починаючи десь з часів IV династії, гончарний круг набуває поширення на всій території Стародавнього Єгипту.
Тривалий час у ткацтві використовували примітивний ручний горизонтальний верстат. Ручний ткацький верстат був удосконалений лише в епоху Нового царства, коли до нього був доданий ножний привод, значно підвищив продуктивність праці ткаль. Вовняна пряжа, навпаки, увійшла в побут єгиптян досить пізно.
Стосовно астрономічних інструментів існують уривчасті відомості. Величезні карти нічного зоряного неба виписані на стелях похоронних камер гробниць фараонів епохи Нового царства в Долині царів у Фівах. Наприкінці епохи Нового царства в гробницях фараонів Рамсеса VI, VII і IX було зображено унікальний «зоряний годинник», що складаються з 24 таблиць для 24 півмісячних інтервалів одного року. Кожна таблиця супроводжується зображенням жерця, що сидить, і системою з 9 вертикальних ліній, пересічених 13 горизонтальними лініями.
Горизонтальні лінії являють початок ночі і закінчення 12-ти годин. Супровідний текст пояснює, в якому становищі зірка повинна знаходитися нині по відношенню до фігури сидячого жерця. Вночі два жерці сідали на вершині пілона храму обличчям один до одного строго в напрямку небесного меридіана, тобто в напрямку з півночі на південь. Один з жерців дивився на обличчя іншого через маленький отвір спеціального інструменту. В цей же момент перший жрець-спостерігач за допомогою інструмента мерхет — мотузкового виска з грузилом — зазначав положення необхідної зірки на небі щодо фігури жерця, що сидив навпроти. Якщо зірка знаходилася чітко над головою останнього, то це означало, що вона досягла своєї найвищої точки на небі, знаходиться на лінії небесного меридіана, «раха іб» — навпроти серця. Якщо зірка була нижче або в стороні від меридіана, то це положення фіксувалося як херірет унемі («херірет іабі») — біля правого ока (біля лівого ока), херрі унемі (херра іабі) — на правому плечі («на лівому плечі») і т. д.
Денний час встановлювалося за гномоном, який складалося з двох дерев'яних брусків, з'єднаних разом. На одному бруску, що розташовувався на площині в напрямку зі сходу на захід, були ділення; інший був поставлений своєю широкою стороною перпендикулярно до першого в напрямку з півночі на південь. Тінь, що відкидалася другим бруском, потрапляла на ділення першого і таким чином фіксувала денний час.