Історія Південної Америки випливає з вивчення минулого, зокрема письмових записів, усних історій, та звичаїв, що передаються від покоління до покоління, на континенті Південної Америки. Південна Америка має історію, яка являє собою, різноманіття людських, культурних і цивілізаційних форм. Попри те, що тисячі років незалежного розвитку, було перервано португальською та іспанською колонізацією кінця 15-го століття і демографічного колапсу, який слідував після цього, метиси континенту і культури корінних народів залишаються вельми відмінними від культур своїх колонізаторів. Через трансатлантичну работоргівлю, Південна Америка (особливо Бразилія) стала домівкою мільйонів людей з африканської діаспори. Змішання рас призвело до появи нових соціальних структур. З початку революційної боротьби за незалежність від іспанської корони, протягом 19-го століття у Південній Америці, пройшло ще більше соціальних і політичних змін, серед яких: національні проєкти будівництва, європейські імміграційні хвилі, розширення торгівлі, колонізація глибинки і війни за володіння землями та напруга стосовно втілення індіанських прав і обов'язків, ліберально-консервативних конфліктів між класом, що керує та поневоленими індіанцями, які мешкали у межах держав, котрі проіснували до початку 1900-х років.

Передісторія

Пізніша пов'язаність Південної Америки з Північною, викликала кілька міграцій більш хижих, північноамериканських м'ясоїдних ссавців на південь. Через це, сотні американських видів тварин вимерло. Проте, деякі види змогли пристосуватися і поширитися у Північній Америці. Цими видами, є наприклад, величезні лінивці та страхітливі птахи.

́Доколумбова епоха

Америку, як вважають, було вперше заселено людьми з Азії, які перетнули Беринговий перешийок, який тепер є Беринговою протокою. Протягом тисячоліть, люди поширювалися на усі частини континенту. Перше свідчення про існування способів ведення сільського господарства у Південній Америці, сходить до 6500 року до нашої ери, коли картопля, перець чилі та боби, почали вирощувати для виробництва продуктів харчування у басейні Амазонки. Маніок їстівний, який залишається основним харчовим продуктом і сьогодні (2000-і), було культивовано ще 2000 року до нашої ери. Американські культури, почали приручати лам і альпак у високогірних районах Анд близько 3500 років до нашої ери. Цих тварин було використано як для перевезення, так і м'яса. Морських свинок було у цей час, одомашнено як джерело їжі. До 2000 року до нашої ери, багато аграрних сільських громад, було розселено по усіх Андах та прилеглих до них районах. Рибальство, стало широко розповсюдженим заняттям уздовж узбережжя, що сприяло вживанню риби як основного джерела їжі. У цей час, було розроблено системи зрошення, що підштовхнуло підйом аграрного суспільства. Продовольчими культурами тоді були: лобода, кукурудза, квасоля, загалом боби, арахіс, маніок, солодка картопля, картопля і кабачки. Також вирощувалася бавовна, яка мала особливо важливе значення, як єдине основне волокно. Найперше постійне поселення, як свідчать керамічні артефакти, відомо до 3500 до нашої ери — Вальдивія на узбережжі Еквадору. Інші групи також утворювали постійні поселення. Серед цих груп були: Чибча (або "Muiscas" чи "Muyscas") і Тайрона у Колумбії, Канаріс в Еквадорі, кечуа у Перу, і аймара у Болівії, які були одними з найважливіших осілих індіанських груп Південної Америки. Протягом останніх двох тисяч років, можливо, були взаємини із полінезійцями по усій південній частині Тихого океану, про що свідчить поширення солодкої картоплі у деяких районах Тихого океану, але немає ніякої генетичної спадщини від людських стосунків.

Канаріс

Канаріс були розвиненою цивілізацією з передовою архітектурою та релігійними переконаннями. Велику частину її залишків, було або спалено, або зруйновано під час нападів інків, а згодом іспанців. Їх старе місто "Guapondelig", було перейменовано двічі — спочатку, як місто інків Tomipamba, а пізніше, як колоніальне місто Куенка. Це місто також, вважається місцем Ель-Дорадо, містом золота з міфології Колумбії. Канаріс протягом багатьох років запекло відбивав вторгнення інків, поки не впав до Тупака Юпанкі. Чибча

Чибча — мовне суспільство, було найбільш численною, найбільш територіально розширеною і найдужче соціально-економічно розвиненою, з доіспанських колумбійських культур. До 3-го століття, Chibchas створили власну цивілізацію у північних Андах. У якийсь час, Chibchas окупували частину того, що натепер (2020-і) є Панамою, та високі рівнини Східної Сьєрра Колумбії. Області, які вони посідали, були департаментами Сантандер, Норте-де-Сантандер, Бояка і Кундинамарка, у яких, також, були райони, де з'явилися перші ферми (натепер, вони найбагатші землі у Колумбії). Вони представляли собою, найбільш густонаселені зони між Мексиканською імперією та імперією Інків. Поруч з кечуа Перу і Еквадору, аймара у Болівії, Чибча у східній та північно-східній частинах нагір'я Колумбії, вони були найбільш яскравими із корінних осілих народів Південної Америки.

Амазон

Довгий час вважалося, що мешканці Амазонських лісів, були мало-чисельними племенами мисливців-збирачів. Археолог Бетті Меггерс був видатним прихильником такої ідеї, та змалював це у своїй книзі Амазонія: Людина і культура у підробленому раю. Однак недавні археологічні знахідки доводять, що цей регіон був насправді густонаселеним. З 1970-х років, численні геогліфи було виявлено на знезліснених землях, які датовано між 0-1250 роками, що приводить до тверджень про існування доколумбової цивілізації. Першим європейським подорожником довжиною річки Амазонки, був Орельяна 1542 року. Документальний фільм BBC "Неприродні історії", надає докази того, що Орельяна мав рацію у своїх спостереженнях — що просунута цивілізація процвітала уздовж Амазонки у 1540-х роках. Вважається, що цивілізацію згодом було зруйновано через поширення хвороб з Європи, таких як натуральна віспа. Близько 5 мільйонів людей, можливо, мешкали у районі Амазонки 1500 року, розділені між густонаселеними прибережними поселеннями. До 1900 року, це населення скоротилося до 1 мільйона осіб, і на початку 1980-х років, чисельність становила менше 200 тисяч осіб. Однією з основних частин доказів, є наявність родючої Terra preta (чорної землі), яка поширюється на великих площах у лісах Амазонки. Натепер, широко визнано, що ці ґрунти є продуктом обробки місцевої землі. Це означає, що великі ділянки родючої землі тропічних лісів Амазонки, ймовірно, є наслідком багатовікового людського втручання, а не, з доброго дива, зустрічаються у природі як це передбачалося раніше. Залишки деяких з цих великих населених пунктів посередині лісу Амазонки, було знайдено 2003 року Майклом Хекенбергером та його колегами з університету Флориди. Серед них були такі докази: шляхи, мости і великі площі.

Андські цивілізації

Караль супе

Цивілізація Караль супе є однією з найдавніших цивілізацій Північної та Південної Америки, яка існувала у 27 столітті до нашої ери і мала розвинене містобудування.

Чавін Чавін дописемна цивілізація Південної Америки, яка створила за деякими оцінками і археологічними знахідками, торговельну мережу і розвинене сільське господарство на 900 році до нашої ери. Артефакти було виявлено на стоянці під назвою Чавін-де-Уантар у сучасному Перу на висоті 3177 метрів. Чавін цивілізація охоплювала період від 900 до 200 року до нашої ери.

Моче

Моче процвітала на північному узбережжі Перу 2000-1500 років тому. Їх спадщина дійшла до нас, у вигляді складних поховань, нещодавно розкопаних досвідченими фахівцями Каліфорнійського університету спільно з Національним географічним товариством. Моче, були технологічно розвиненими людьми, що торгували з далекими народами, такими, як мая. Майже все, що ми знаємо про Моче, походить від їх керамічного посуду з різьбленням, який використовувався у їх повсякденному житті. Ми знаємо, з цих записів, що вони застосовували людські жертвоприношення, мали ритуали пиття крові, і що їхня релігія підтримувала прокреативні сексуальні стосунки (наприклад, феляції).

Тіуанако Тіуанако були поселені у Болівії, близько 400 року до нашої ери.

Інки Цивілізація інків зі столицею — містом Куско, переважали в Андах від 1438 до 1533 року. Назва Інки, здебільшого, поширюється на майже сто мовних або етнічних громад (деякі від 9 до 14 мільйонів людей), пов'язаних дорожньою системою довжиною 25 тисяч кілометрів. Міста було побудовані з точною неперевершеною кладкою, споруджено вздовж багатьох рівнів гірської місцевості. Терасове рільництво, було корисною і дуже продуктивною формою сільського господарства. Існує доказ чудових зразків металообробки і, навіть, успішної операції на черепі у цивілізації інків. Інки не мали писемності, але використовували кіпу, систему вузлуватих рядків, задля запису даних і подій.

Араваки і кариби Араваки жили уздовж східного узбережжя Південної Америки, далеко на південь (на початку XXI століття це Бразилія), і вгору в Гаяні. Коли з ними вперше зіткнувся Христофор Колумб, то араваки були змальовані як мирні люди, хоча вони вже тоді панували над іншими окремими групами, такими як Ciboney. Араваки проте, зазнавали все більшого тиску з боку войовничих карибів, котрі, як вважають, покинули місцевість річки Оріноко, щоби оселитися у Карибському басейні. Протягом століття, до прибуття Колумба до Карибського архіпелагу 1492 року, кариби, як вважають, витіснили араваків, котрі раніше заселяли низку островів, і вторглися на терени, що тепер є сучасною Гаяною. Кариби були майстерними суднобудівниками та моряками, і зобов'язані своєму пануванню в Карибському басейні власним військовим навичкам. Канібалізм утворив ключову частину військових ритуалів карибів: кінцівки жертв, можливо, бралися додому як трофеї. Невідомо, скільки корінних народів жили у Венесуелі й Колумбії до іспанського завоювання; це, можливо, було близько одного мільйона осіб, разом з такими групами, як Auaké, Caquetio, Mariche і Timoto-cuicas. Їх кількість значно скоротилася після конкісти, переважно внаслідок поширення нових хвороб із Європи. Були дві основні осі північ-південь доколумбового населення: виробництво кукурудзи на заході і маніока на сході.

Європейська колонізація

До приходу європейців, за різними оцінками, 30 мільйонів людей жили у Південній Америці.

Між 1452 і 1493 роком, низка папських булл (Dum Diversas, Romanus Pontifex і Inter caetera), проклала шлях до європейської колонізації і католицьких місій у Новому Світі, що дозволяло європейським християнським народам, вступити у володіння нехристиян, і заохочувало поневолення нехристиянських народів Африки і Північної та Південної Америки.

1494 року, Португалія та Іспанія, дві великі морські держави того часу, підписали Тордесільяський Договір про очікувані нові землі, які виявляться на заході. Завдяки договору, вони погодилися, що усі землі за межами Європи, повинні бути поділеними винятково між двома країнами. Договір встановив уявну лінію уздовж меридіану 370 (північ-південь), на захід від островів Зеленого мису, приблизно 46 ° 37 'W. З точки зору договору, усі землі на захід від лінії (яка в теперішній час, як відомо, охоплює більшу частину південноамериканської землі), буде належати Іспанії, а всі землі на схід — до Португалії. Оскільки, точне вимірювання довготи на тоді не було можливо, лінію не було суворо дотримано.

Починаючи з 1499 року люди і природні ресурси Південної Америки неодноразово експлуатуються іноземними конкістадорами, спочатку з Іспанії, а потім з Португалії. Ці колоніальні народи - конкуренти, використовували землю і ресурси, як свої власні і розділяли його у колонії.