Теорія міжнародних відносин (ТМВ) — 1) наука, що вивчає сутність, особливості, закономірності та рушійні сили міжнародних відносин. Мета ТМВ – отримання об’єктивних знань про міжнародні відносини і практичне застосування цих знань при розробці та здійсненні зовнішньої та міжнародної політики; 2) навчальна дисципліна, що містить загальні основи знань про міжнародні явища та процеси. Вона є вступом до міжнародних відносин і своєрідним фундаментом для більш конкретних дисциплін, як-от: геополітика, глобалістика, міжнародна конфліктологія, політична цивіліологія, вайолентологія, теорія зовнішньої політики та ін.; 3) теорія, тобто вища форма організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про певний об’єкт (міжнародні відносини в цілому або ж їхні окремі аспекти). Відповідно до цього підходу коректніше говорити про теорії міжнародних відносин, які є автономними стосовно одна одної.
Вступ Вивчення міжнародних відносин як теорії можна простежити починаючи з роботи Едварда Карра «Криза двадцятих років», яка була опублікована в 1939 році і до роботи Ганса Моргентау «Політика серед Націй», опублікованої в 1948 році. Вважається, що міжнародні відносини як дисципліна, виникла після першої світової війни зі створенням кафедри міжнародних відносин в університеті Уельсу, Аберіствіт. Рання наука міжнародних відносин у міжвоєнні роки, що орієнтувалась на потреби в балансі енергосистеми, була замінена системою колективної безпеки. Таких мислителів пізніше назвали «ідеалістами». Провідним аналізом цієї школи мислення був «реалістичний» аналіз, запропонований Карром. Однак пізніше дослідження Девіда Лонга і Брайана Шмідта в 2005 році пропонує ревізіоністський звіт про походження галузі міжнародних відносин. Вони стверджують, що історія галузі може бути простежена з кінця 19-го століття від імперіалізму і інтернаціоналізму. Той факт, що історія галузі представлена «Великими Дискусіями», такі як реаліст-ідеалістичні дискусії, не відповідає історичним доказам, виявленим в більш ранніх роботах: «Ми повинні раз і назавжди відмовитися від застарілих штучних суперечок між ідеалістами і реалістами, як домінуючих рамок і розуміння історії галузі». Їх ревізіоністські висновки стверджують, що міжнародні відносини вже існували у вигляді колоніальної адміністрації, расової науки і расового розвитку ще до 1918 року. Відмінністю при класифікації теорій міжнародних відносин є пояснювальний та конститутивний підходи. Пояснювальні теорії це ті, які бачать світ як щось, про що не можна скласти теорію. Конститутивна теорія вважає, що теорії насправді мають допомогти побудувати світ.
Дослідження міжнародних відносин в політичній науці утвердилося упродовж Холодної війни. Багато політологів побоювалися, що Радянський Союз і Сполучені Штати Америки із запалом кинуться в глобальну ядерну війну. Сподівалися, що за допомогою вивчення взаємодій країн між собою стане легше передбачити, які зворотні дії США чи СРСР будуть вчинені у певному випадку, забезпечуючи попередження війни.
Предметом міжнародних відносин до останнього часу було вивчення, як держави здійснюють взаємодію з іншими державними утвореннями. Проте новий світовий устрій державної системи в період після Холодної війни відчув необхідність у переосмисленні акторів міжнародних відносин.
Напрям теорії Оле Холсті описує теорію міжнародних відносин, як дію пар кольорових сонцезахисних окулярів, які дозволяють власнику бачити тільки істотні події, що мають відношення до теорії. Наприклад прихильник реалізму може повністю ігнорувати події, які для конструктивіста можуть мати вирішальне значення і навпаки. Три найбільш популярні теорії міжнародних відносин — реалізм, лібералізм та конструктивізм. Теорії міжнародних відносини можна розділити на «позитивістські/раціоналістичні» теорії, які принципово зосереджені на аналізі на державному рівні, і «пост-позитивістські/рефлективістські», тобто ті, які містять розширене значення безпеки, починаючи від класу, роду, до постколоніальної безпеки. Існує багато часто суперечливих напрямів мислення в теорії МВ, в тому числі конструктивізм, інституціоналізм, марксизм, неограмшізм і інші. Проте дві позитивістські школи є найбільш поширеними: реалізм і лібералізм; хоча дедалі частіше до них зараховують конструктивізм.
Реалізм
Реалізм або політичний реалізм був домінуючою теорією міжнародних відносин. Теорія покладається на думки древньої та середньовічної традиції, котра представлена такими авторами, як Фукідід, Нікколо Мак'явеллі та Томас Гоббс. Ранній реалізм можна охарактеризувати як реакція проти міжвоєнного ідеалістичного мислення. Початок Другої світової війни розглядався реалістами як доказ недоліків ідеалістичного мислення. Існують різні напрямки сучасного реалістичного мислення. Проте основні положення теорії були визначені як етатизм, виживання і самодопомога. Етатизм: Реалісти вважають, що національні держави є головними дійовими особами в міжнародній політиці. Таким чином, це державо-центристсько орієнтована теорія міжнародних відносин. Це протилежно ліберальним теоріям міжнародних відносин, які надають державам та міжнародним інститутам однакову суб'єктність. Ця різниця іноді виражається в описі реалістичного світогляду, як того, який бачить національні держави, як більярдні кулі; а ліберали вважають відносини між державами в більшою мірою павутиною. Виживання: Реалісти вважають, що міжнародна система регулюється анархію, а це означає, що немає центральної влади. Таким чином, міжнародна політика — це боротьба за владу між корисливими державами. Самопоміч: Реалісти вважають, що не можна покладатися на ніякі інші держави, як на допомогу в гарантуванні існування держави. У реалізмі є декілька ключових припущень. Згідно з реалізмом передбачається, що національні держави є унітарними, географічно заснованими суб'єктами в анархічній міжнародній системі без можливості регулювати взаємодію між державами, оскільки не існує жодного істинного авторитетного світового уряду. По-друге, реалісти передбачають, що суверенні держави, а не міжурядові організації, неурядові організації або багатонаціональні корпорації є головними дійовими особами в міжнародних справах. Таким чином, держави, як найвищі ланки, перебувають в конкуренції одна з одною. Тому держава виступає як раціональний автономний актор у гонитві за власною користю з основною метою підтримки і забезпечення власної безпеки — і, отже, її суверенітету й існування. Реалісти стверджують, що для досягнення власних інтересів держави будуть намагатися накопичити ресурси, і відносини між державами визначаються за допомогою їх відносних рівнів потужності. Такий рівень потужності в свою чергу визначається військовою силою держави, економічними і політичними можливостями. Деякі реалісти, відомі як класичні реалісти, вважають, що держави є за своєю природою агресивні, що територіальна експансія обмежується тільки протилежними силами, в той час як інші, відомі як наступальні/оборонні реалісти, вважають, що держави одержимі безпекою і продовженням існування держави. Оборонна точка зору може привести до проблеми безпеки, де збільшення власної безпеки може привести до ще більшої нестабільності, оскільки противник(и) готує свої сили, роблячи безпеку нульовою сумою гри, де можуть бути отримані тільки відносні вигоди.
Неореалізм Неореалізм або структурний реалізм є розвитком реалізму, що висунув Кеннет Вальц в «Теорії міжнародної політики». Це, однак, тільки одна сторона неореалізму. Джозеф Грико об'єднав неореалістичне мислення з більш традиційними реалістами. Ця сторона теорії іноді називається «сучасним реалізмом». За теорією неореалізму, як стверджує Вальц, для пояснення поведінки держави потрібно брати до уваги вплив структури цієї держави. Структура визначається двома поясненнями: а) це принцип упорядкування міжнародної системи, яка є анархією, і б) це розподіл повноважень всіх підрозділів. Вальц також ставить акцент традиційного реалізму на традиційну військову могутність, а не характеризує силу з точки зору об'єднаних можливостей держави.
Ідеалізм і Лібералізм Попередником ліберальної теорії міжнародних відносин був «ідеалізм». Ідеалізм (або утопізм) розглядався критично тими, хто вважав себе «реалістами», наприклад, Едвард Карр. У міжнародних відносинах ідеалізм (також званий «Вільсонізм» через його зв'язки з Вудро Вільсоном, який уособлював його) це школа, яка вважає, що держава повинна зробити свою внутрішньо політичну філософію метою своєї зовнішньої політики. Наприклад, ідеаліст вважає, що припинення бідності в домашніх умовах слід поєднувати з боротьбою з бідністю за кордоном. Ідеалізм Вільсона був попередником теорії ліберальної міжнародних відносин, які будуть виникати після Другої світової війни. За лібералізмом державні преференції, а не державні можливості, є основним фактором, що визначає поведінку держави. На відміну від реалізму, де держава розглядається як унітарний актор, лібералізм допускає плюралізм в діях держави. Таким чином, переваги будуть змінюватися в залежності від держави, в залежності від таких факторів, як культура, економічна система або тип уряду. Лібералізм також вважає, що взаємодія між державами не обмежується політичними/захисними («висока політика»), а й економічними/культурними («низька політика») зв'язками, або через комерційні фірми, організації чи приватні особи. Таким чином, замість анархічної міжнародної системи існує безліч можливостей для співпраці і більш широких уявлень про владу, таких як культурний капітал (наприклад, вплив фільмів, що ведуть до популярності культури країни і створення ринку для експорту по всьому світу). Інше припущення полягає в тому, що абсолютні вигоди можуть бути отримані шляхом співробітництва і взаємозалежності, таким чином, може бути досягнутий мир. Теорія демократичного світу стверджує, що ліберальні демократії ніколи (або майже ніколи) не вели між собою війни і між ними зустрічається менше конфліктів. Це особливо суперечить теоріям реалізму, це емпіричне твердження в даний час є однією з найбільш серйозних суперечок в політичній науці. Для демократичного миру були запропоновані численні пояснення. Також стверджується, що демократи ведуть дипломатію в цілому дуже по-іншому, ніж не демократи, як описується в книзі «Ніколи у війні». (Нео)реалісти не згодні з лібералами щодо теорії, часто посилаючись на структурні причини миру, на відміну від уряду штату. Себастьян Росато, критик демократичної теорії миру, вказує на поведінку Америки в бік лівих демократів в Латинській Америці за часів холодної війни, щоб кинути виклик демократичному світу. Одним з аргументів є те, що економічна взаємозалежність робить війну між торговими партнерами менш імовірною. На противагу, реалісти стверджують, що економічна взаємозалежність збільшує, а не зменшує ймовірність виникнення конфлікту.
Неолібералізм Неолібералізм, ліберальний інституціоналізм або неоліберальний інституціоналізм є просуванням ліберального мислення. Він стверджує, що міжнародні інститути можуть дозволити країні успішно співпрацювати в міжнародній системі.
Комплексна взаємозалежність
Роберт О. Кеохейн і Джозеф С. Най, у відповідь на неореалізм розробили протилежну теорію, що називається «Комплексна взаємозалежність». Роберт Кеохейн і Джозеф Най пояснює: «… комплексна взаємозалежність іноді ближче підходить до реальності, ніж це робить реалізм». При поясненні цього, Кеохейн і Най охоплюють три припущення про реалістичну думку: по-перше, держави — це конкрентні одиниці, які є головними дійовими особами в міжнародних відносинах; по-друге, сила є зручним і ефективним інструментом політики; і, нарешті, припущення про існування ієрархії в міжнародній політиці.