Сайменський канал (; ; ) — судноплавний канал між озером Сайма у Фінляндії і Виборзькою затокою в Росії. Відкрито у 1856, реконструйовано у 1963—1968 роках. Загальна протяжність каналу з морським фарватером — 57,3 км, з них Фінляндії належать 23,3 км, Росії — 34 км (включаючи 14,4 км підхідного фарватеру у Виборзькій затоці). Фінляндія орендує 19,6 км російської частини каналу (від шлюзу «Брусничне») і прилеглу територію. Термін оренди — до 2063 року, щорічна плата складається з двох частин: постійної, складової 1,22 млн євро, і змінної — 0,18 євро за кожну одиницю валової місткості суден, що перевищує 1,5 млн одиниць сумарної валової місткості за навігацію. Управління гідротехнічними спорудами та підтримання каналу в судноплавному стані здійснюються фінляндською стороною, підтримання в судноплавному стані підхідного фарватеру — російською.

Максимальна проєктна пропускна спроможність каналу за навігаційний період становить 11,5 тис. суден в обидва напрямки, максимальний вантажообіг оцінюється у 4,6 млн тонн. Тривалість навігації встановлюється щорічно за погодженням сторін залежно від льодових умов (у 2014 канал був закритий з 27 січня до 5 квітня для проведення ремонтних робіт). Рух здійснюється цілодобово.

Історичний розвиток та сучасний стан каналу відображено в експозиції музею Сайменського каналу (Saimaan kanavan museo) у Лаппеенранта.

Історія Величезне сточище Сайменської озерної системи, багате лісами, не мало водних шляхів сполучення ні з Фінською затокою, ні з Ладозьким озером. Порожисті і мілководні річки не були придатні для транспортування вантажів. Доводилося розвантажувати судна у Вільманстранді і перевозити товари 50 верст суходолом по дорогах до Виборга, де їх знову вантажили на кораблі. У зворотний бік тим же способом доставляли необхідні жителям озерного краю продукти, в основному зерно і сіль. Такий шлях займав багато часу і відбивався на цінах.

Спроби спорудження судноплавного каналу між Саймаа і морським узбережжям робилися у 1499—1511 і 1607—1609 роках. Перша спроба була зроблена під управлінням Еріка Турессона Б'єлке (), коменданта фортець Виборг і Олафсборг. Один з перших путівників по Фінляндії, виданий у Санкт-Петербурзі у 1862, повідомляє, що «у XVI сторіччі шведський намісник Б'єлке приступив до прориття за 7 верст на схід від Вільманстранду каналу, сліди якого і по цей час відомі під назвою Ванха-Кайванто (), або старого каналу». Результат — рів завдовжки 118 метрів і завширшки 5,3 метра — в даний час прихований сучасним руслом каналу. Сліди другої спроби, розпочатої майже через століття адміралом за наказом шведського короля Карла IX, доступні донині в Лаппеенранта як канал Понтуса (у ранніх джерелах зустрічається назва Ужі-Кайванто (), або новий канал). Нестача коштів та технічні можливості того часу не дозволяли створити настільки масштабну гідротехнічну споруду: рівень озера Сайма майже на 76 метрів вище рівня Балтики, і без системи шлюзів канал перетворився б на порожисту річку з величезною швидкістю течії.

Проєктування і будівництво Після російсько-шведської війни 1808—1809 років Фінляндія увійшла до складу Російської імперії, перетворившись зі шведської провінції у Велике князівство Фінляндське з власною конституцією і сеймом. Облаштуванню Великого князівства приділялася надзвичайно велика увага — Олександр I, а потім Микола I прагнули наблизити його до Росії шляхом проведення різноманітної політики реформ. У них, зокрема, входило поліпшення економічного становища розвитком торгівлі, промисловості і шляхів сполучення. У 1811 під фінляндське управління була передана Виборзька губернія.

До того часу завдяки промислової революції у світі з'явилися нові можливості. Поширення машин, нових технологій та інструментів дозволяло механізувати працю і підвищити її продуктивність. Відповіддю Росії стала масштабна індустріалізація, чому сприяли введені у 1822 році протекціоністські заходи щодо захисту внутрішнього виробництва. У Фінляндії в достатку з'являються торговельні та мануфактурні компанії, відбудовуються міста, вона починає покриватися мережею доріг, і давня мрія фінського купецтва про з'єднання каналом озерної системи Сайма і Фінської затоки стає реальністю

У 1826 на засіданні міських судів Саволакс і Карелії вирішено було відправити до Санкт-Петербурга депутацію селян до імператора Миколи I, що щойно вступив на престол, щоб той знайшов можливість з'єднати озерний край з приморськими містами. Імператор прийняв депутатів і, вислухавши, повелів зробити необхідні вишукування. Найкраще рішення запропонував барон Карл Розенкампф, який ще у 1824—1825 роках займався опрацюванням водного шляху від Ладозького озера по річці Вуоксі, Сайменському озеру і, їм наміченим, Сайменським каналом з виходом у Фінську затоку біля Виборга. На цей проєкт його спонукало звернення Олександра I до інженерії країни: восени 1824 у Санкт-Петербурзі відбулася найсильніша руйнівна повінь, і імператор чекав з нетерпінням варіантів вирішення проблеми порятунку Північної столиці від водної стихії «на всі часи». У 1825 Розенкампф, серед інших, подав «Записку у справі про спуск озера Сайма», в якій справив попередні техніко-економічні розрахунки спорудження штучного водного шляху. Ця визнана вельми оригінальною робота і лягла в основу запропонованого ним у 1827 році проєкту. Проте коштів (близько 3 млн рублів) тоді в казні не знайшлося, тому до прокладання каналу не приступили.

У 1834 губернатор Виборзької губернії Карл Август Рамзай з подачі місцевого купецтва знову порушив питання про канал. Економічна ситуація стала сприятливішою, зростаюча російська столиця відчувала постійну потребу в пиломатеріалах, що надходили з території Сайма. Хід справі дали генерал-губернатор Фінляндії князь Олександр Меншиков і начальник фінансової колегії, енергійний сенатор Ларс фон Гартман. У Виборзі для складання плану і кошторису був заснований комітет з будівництва каналу. У травні 1835 Фінляндському інженерному відомству було видано завдання на технічні вишукування по спорудженню Сайменського каналу. Очолював його барон Розенкампф що незабаром представив свої нові міркування в докладному проєкті, який був височайше затверджений у вересні 1844, і у 1845 почалися будівельні роботи.

Це було найбільше будівництво того часу. Активно використовували допомогу іноземців, головним чином шведських фахівців, оскільки в Росії не було досвіду будівництва каналів у скельному і горбистому ландшафті. У Швеції вже експлуатувалися Тролльхетте- і Гета -канали, які послужили зразком. Шведський інженер-полковник Нільс Еріксон () вніс деякі поліпшення в початковий план і впровадив найсучаснішу на той час англійську технологію будівництва каналів. Вперше у Фінляндії був використаний порох в гірничих роботах. Довжина каналу тоді склала 59,3 км; з них 36,1 км були прориті, а решта припадали на річки та озера. Було споруджено 15 шлюзів — 7 однокамерних, 3 двокамерних і 5 трикамерних. Шлюзи позначалися за номерами камер (всього — 28, нумерація велася з боку Сайма), а також за назвами найближчих населених пунктів чи озер. Канал проходив по території двох повітів Виборзької губернії: Лаппвесиського і Страндасського.

Організація будівництва відрізнялася економічністю і простотою. Роботи велися трьома дистанціями, штат інженерно-технічного персоналу всього будівництва складався з 20 осіб. На кожній дистанції роботи вела одна артіль землекопів чисельністю 100—150 осіб. Використовувані тут методи організації робіт, захисту навколишнього середовища, навчання робітників, соціального захисту стали нововведенням і поширилися по всій країні.

Канал ще до початку експлуатації став важливою пам'яткою і туристським об'єктом Східної Фінляндії. Перша туристична мапа Сайменського каналу була випущена вже у 1852 році.

У 1855 Микола I раптово помер, не заставши завершення будівництва. На російський престол зійшов його син, Олександр II.

26 серпня (7 вересня) 1856, на 4 роки раніше запланованого терміну, відбулося урочисте відкриття каналу. Воно було приурочене до дня коронації нового імператора. Під час святкового феєрверку у Виборзькому замку спалахнула пожежа, що завдала значної шкоди ансамблю.

У будівництво каналу були вкладені значні на ті часи гроші — понад 12 млн срібних марок, але ця сума була менше запланованої, і витрати окупилися значно швидше, ніж очікувалося, — за 25 років.

Експлуатація до 1917 року

Сайменський канал став найбільшим каналом Фінляндії. Частка каналу в обсязі вантажоперевезень по шлюзовим каналам Фінляндії в другій половині XIX століття досягала 70 % (1880). Відкривши безперервне судноплавство протягом більше 1000 верст, від північних берегів Сайма до Петербурга, ця водна артерія перетворила економіку східної частини Фінляндії: деревообробна промисловість нарешті отримала можливість вивозити свою продукцію. Так, у 1864 році більше половини експорту пиломатеріалів з ​​Фінляндії здійснювалося через канал. У сільському господарстві зросла роль тваринництва: зросло виробництво масла, що поставлялося у Санкт-Петербург (крім того, імпорт дешевого зерна з Росії знизив рентабельність вирощування зернових культур). По каналу також вивозили продукцію чорної металургії.

Спочатку провід суден каналом здійснювався бурлаками або кінною тягою, для чого вздовж нього був прокладений бечівник. Але вже у 1856 році у Виборзі мали 4 пароплави для обслуговування каналу. Багаторазово зрослий товарообіг стимулював розвиток суднобудування, яке забезпечували корабельні Виборга і Варкауса. До кінця XIX століття на озері Сайма було понад 800 різних пароплавів і барж, що забезпечували зайнятість 3500 чоловік. Із закриттям навігації команди суден були зайняті на сезонних лісозаготівельних роботах.

Перші роки існування каналу вітрильні шхуни з Сайма ходили до берегів Іспанії і в порти Середземного моря, пізніше через конкуренцію з боку більших морських суден район плавання озерної флотилії обмежився акваторією Балтики. До середини 1870-х років через канал проходило 2-3 тисячі суден на рік, до 1913 їх кількість досягла майже 11 000. Сайменський канал в цей час забезпечував 35 % вантажних перевезень по шлюзовим каналам Фінляндії. Навіть будівництво в регіоні залізниць в останньому десятилітті XIX століття не завадило розвитку судноплавства.

Канал виявився надзвичайно мальовничий. Заможні петербуржці і виборжці, а потім і більш демократична публіка будували або знімали на літо дачі на його берегах. Серед них — міністр закордонних справ Гірс, відомий літератор Купрін. Тут проводив свої досліди з фотографування С. М. Прокудін-Горський. Місцевість від Виборга до озера Нуйямаярві являла собою своєрідний культурний ландшафт: навколо дач розбивалися сади, споруджувалися альтанки і причали. За рахунок каналу утримувались навіси для мандрівників що очікують, оглядові башти і кіоски. Поруч зі шлюзами відкрилися готелі та ресторани, у Лаурітсала було побудовано броварню.

Завдяки каналу Східна Фінляндія стала доступнішою для мандрівників і любителів рибальства. Серед найзнатніших осіб вважалося модним задоволенням відвідувати Фінляндію саме таким способом. Каналом користувалися майбутній військовий міністр Редігер, піонер ідеї фінської незалежності Адольф Арвідссон, А. П. Остроумова-Лебедєва, В. М. Жирмунський, родина Мандельштам. На берегах Сайма облаштовувалися бальнеологічні курорти. Відкрилися казино в Вільманстрандом і Нейшлота. У самі жваві сезони по каналу ходило до 27 пасажирських пароплавів на день між Виборгом, Ряттіярві і Вільманстрандом; до 4 разів на тиждень йшли круїзні судна з Санкт-Петербурга в Нейшлот, Йоенсуу, Куопіо. Канал залишався популярним, незважаючи і на розвиток залізниць: першу половину шляху багато мандрівники здійснювали на поїзді, іншу половину — в екіпажі або на пароплаві.

У 1893—1903 роках була проведена реконструкція каналу із застосуванням бетону.

Експлуатація у 1917—1939 роках