Кібу́ц () — самостійна соціальна та економічна структура в Ізраїлі, що історично базувалася на сільському господарстві та колективній власності. Перший кібуц, Деганія, був заснований у 1910 році. Попри те, що ранні кібуци формувалися як утопічні поселення, основані на рівності між людьми та економічній та ідеологічній співпраці та поєднували ідеї соціалізму й сіонізму, з часом вони розширили економічну діяльність на промисловість, переробку та високі технології. Упродовж останніх десятиліть багато кібцуців пройшли приватизацію, а їхній спосіб життя став менш колективістським.
Станом на 2010 рік в Ізраїлі існувало близько 270 кібцуців із населенням приблизно 126 000 осіб. Їхні підприємства забезпечували значну частку промислового та сільськогосподарського виробництва країни, а деякі кібуци розвинули високотехнологічні та оборонні галузі. Членів кібуцу називають кібуцниками ().
Типи кібуців
Існує три кібуцні рухи:
Кібуцний рух Ізраїлю представлений однойменною організацією-«парасолькою», що об'єднує два окремі рухи з різними історичними традиціями та ідеологіями. Об'єднаний рух кібуців було створено у 1979 році шляхом злиття двох старіших об'єднань — «Єдиного кібуцу» та «Союзу квуцот і кібуців». Другим великим крилом залишається «Кібуц Арці» руху ха-Шомер ха-Цаїр. Релігійний кібуцний рух Хапоель ха-Мізрахі. Поалей Агудат Ізраїль.
Багато кібуців на початковому етапі засновувалися групами Нахаль, пов'язаними з ізраїльськими молодіжними рухами. Серед них — «га-Ноар га-Овед ве-га-Ломед», «га-Шомер га-Цаїр» та «га-Маханот га-Олім».
У зв'язку зі значними змінами, яких кібцуци зазнали протягом десятиліть, та після петиції поданої до Високого суду Ізраїлю Демократичною коаліцією «Веселка Мізрахі» у 2001 році, державу зобов'язали чітко визначити юридичний статус кібуцу. Це було необхідно для встановлення обсягу пільг, на які мають право члени кібуців. Оновлене правове визначення було ухвалене Міністерством промисловості, торгівлі та праці Ізраїлю 15 грудня 2005 року (תקנות סיווג הקיבוצים). Згідно з цією класифікацією існують три типи кібцуців:
Кібуц шитуфі () — кібцуц, що зберігає традиційну кооперативну модель організації. Кібуц мітахадеш () — спільнота, яка поєднує елементи кооперативної системи, зокрема гарантований мінімальний дохід для членів, колективну власність на засоби виробництва та земельні ресурси. Міський кібуц (): форма спільноти, що функціонує в межах уже існуючого міського населеного пункту. Від 1970-х років у містах Ізраїлю було створено приблизно 100 таких кібуців. Вони не мають власних підприємств, а їхні члени працюють у позакибуцевих секторах. Прикладами є Тамуз у Бейт-Шемеші (поблизу Єрусалима), Хореш у кварталі Кір'ят-Йовель у Єрусалимі, Бейт-Ісраель у Гіло (Єрусалим) та Мігван у Сдероті.
Змішаний тип поселення мошав -кібуц можна назвати мошбутом.
Історія Кібуци були засновані учасниками руху Білу, які емігрували до Палестини. Подібно до представників Першої Алії (1881—1903), що раніше прибули та створили сільськогосподарські поселення, більшість учасників Другої алії також прагнули стати фермерами — фактично єдиною доступною професією в аграрній економіці Османської Палестини.
Першим кібуцом був Деганія Алеф, заснований у 1910 році.
Деякі засновники кібуцького руху в Ізраїлі перебували під впливом ідеалів Давньої Спарти, зокрема її підходів до виховання та колективного способу життя.
Йосеф Барац, один із засновників кіббуцького руху, описав свій досвід у окремій книжці. Попри прагнення Бараца та його товаришів обробляти землю власними силами, на початку ХХ століття створити індивідуальні фермерські господарства було фактично неможливо. Як пізніше зауважив Артур Руппін, активний прихильник єврейської аграрної колонізації Трансйорданії, реальний вибір стояв не між груповим і приватним поселенням, а між колективною формою та повною відсутністю можливості оселитися.«Ми були загалом задоволені роботою на землі, але дедалі чіткіше розуміли, що шляхи старих поселень — не для нас. Це не той спосіб, яким ми хотіли заселяти країну — старим порядком, де євреї зверху, а араби працюють на них; зрештою, ми вважали, що взагалі не повинно бути ні роботодавців, ні найманих працівників. Мав існувати кращий шлях». Йосеф БарацОсманська Палестина мала суворі природні умови. Галілея була болотиста, Юдейські гори скелясті, а південь країни, Негев, пустельним. Ситуацію ще більше ускладнювало те, що більшість поселенців не мали попереднього досвіду сільського господарства. Санітарні умови також були поганими. Поширеними були малярія, тиф та холера. Бедуїни здійснювали набіги на ферми та заселені райони. Підриви зрошувальних каналів і підпалювання врожаїв також траплялися. У таких умовах колективне проживання було найпрактичнішим способом забезпечити безпеку в несприятливому середовищі. Крім міркувань безпеки, створення ферми вимагало значних фінансових вкладень: об'єднавши ресурси, засновники кібуців могли створити тривке господарство, тоді як поодинці це було неможливо.
Зрештою, земля була придбана ширшою єврейською спільнотою. Євреї з усього світу жертвували кошти до «блакитних скарбничок» Єврейського національного фонду для купівлі земель у Палестині. У 1909 році Барац разом із дев'ятьма чоловіками та двома жінками оселилися на південному узбережжі Галилейського моря, поблизу арабського села Ум-Джуні/Джунія. До заснування поселення ці хлопці та дівчата працювали поденними робітниками — займалися осушенням боліт, мулярськими роботами або допомагали в давніших єврейських громадах. Згодом вони прагнули створити власне господарство й працювати самостійно, упорядковуючи землю. Своє поселення вони назвали «Квуцат Дганія» («група зерна» або «спільнота зернових»), що нині відоме як Дганія Алеф.
Засновники Дганії зазнавали виснажливої праці: «Тіло знемагає, ноги підкошуються, голова болить, сонце палить і виснажує», — писав один із них. Часом половина членів кібуцу була не в змозі виходити на роботу, і багато хто залишав поселення. Попри труднощі, до 1914 року Дганія налічувала близько п'ятдесяти мешканців. Інші кібуци були засновані навколо Галилейського моря та в сусідній долини Єзреел.
Під час британського мандату
Падіння Османської імперії наприкінці Першої світової війни та встановлення британської влади принесли певні переваги для єврейської громади Палестини та її кібуців. Османська адміністрація ускладнювала імміграцію до Палестини й обмежувала купівлю землі. Зростання антисемітизму змусило багатьох євреїв тікати зі Східної Європи. Рятуючись від погромів, у перші роки 1920-х до Палестини прибули десятки тисяч російських євреїв — ця хвиля імміграції отримала назву Третя Алія.
У 1920-х роках активно розвивалися сіоністські єврейські молодіжні рухи — від правих, таких як «Бейтар», до лівих соціалістичних організацій, зокрема «Дрор», «Бріт га-Олім», «Кадіма», «ГабБонім» (нині «Габонім Дрор») і «Га-Шомер га-цаїр». На відміну від учасників Другої Алії, члени цих молодіжних груп часто мали певну сільськогосподарську підготовку перед переїздом. Крім того, як Друга, так і Третя Алії меншою мірою складалися з вихідців із Росії, оскільки еміграція звідти стала обмеженою після Російської революції. Європейські євреї, які оселялися в кібуцах у міжвоєнний період, походили з інших країн Східної Європи, зокрема й Німеччини.
У перші роки колективні збори обмежувалися вирішенням практичних питань, однак у 1920–1930-х роках вони набули більш неформального характеру. Замість зустрічей у їдальні група збиралася навколо вогнища, а замість читання протоколів засідання починалися спільним танцем. Одна з учасниць, згадуючи свою юність у кібуці на березі Кінерету, писала: «О, яким же прекрасним було те, коли всі брали участь у обговореннях; це були ночі пошуку одне одного — так я називаю ті освячені ночі. У хвилини тиші мені здавалося, що з кожного серця виривається іскра, і ці іскри зливаються у велике полум'я, яке пронизує небеса… У центрі нашого табору горить вогонь, а під ритмом хори земля немов стогне, супроводжувана дикими піснями».
Кібуци, засновані у 1920-х роках, зазвичай були значно більшими, ніж ті, що виникли до Першої світової війни, зокрема Дганія. На момент заснування Дганія налічувала лише дванадцять членів, тоді як Ейн Харод, створений лише десятиліттям пізніше, розпочав свою діяльність уже з 215 членами.
Кібуци зростали й розвивалися у 1930–1940-х роках. У 1922 році в Палестині у кібуцах проживало близько 700 осіб; до 1927 року їхня кількість зросла до 2 000. На початок Другої світової війни у 79 кібуцах мешкали 24 105 осіб, що становило приблизно 5 % єврейського населення підмандатної Палестини. У 1950 році кількість населення кібуців зросла до 65 000 осіб, що становило близько 7,5 % населення країни. У 1989 році чисельність мешканців кібуців досягла піку — 129 000 осіб. До 2010 року вона скоротилася приблизно до 100 000, а загальна кількість кібуців в Ізраїлі становила 270.
Розвиток кібуцних рухів
У 1927 році було засновано Рух об'єднаних кібуців. Кілька кібуців га-Шомер га-Цаїр об'єдналися, щоб утворити кібуц Арці. У 1936 році була заснована Соціалістична ліга Палестини, яка служила союзником кібуцу га-Арці. У 1946 році кібуц га-Арці та Соціалістична ліга об'єдналися, щоб утворити Робітничу партію Палестини га-Шомер га-Цаїр, яка в 1948 році об'єдналася з партією Ахдут Ха-Авода, щоб утворити ліву партію Мапам.
У 1928 році Дганія разом з іншими малими кібуцами утворила об'єднання «Хевер га-Квуцот» («Асоціація квуцот»). Квуцот свідомо залишалися невеликими — не більше 200 членів, оскільки вважалося, що це необхідно для підтримання взаємної довіри. Вони також не мали молодіжних осередків у Європі, на відміну від кібуців, пов'язаних із Єдиним кіббуцьким рухом, які приймали стільки членів, скільки могли. Наприклад, Ґіват Бреннер зрештою нараховував понад 1 500 членів. Кібуци руху «Арці» також надавали більшої ваги забезпеченню гендерної рівності. Зокрема, жінки називали своїх чоловіків іші («мій чоловік»), а не звичним на той час івритським баалі (дослівно «мій господар»). Діти жили в окремих дитячих будинках і відвідували батьків лише кілька годин на день.
Існували й відмінності у ставленні до релігії. Кібуци руху «Арці» та кібуци Єдиного кіббуцького руху були світськими, інколи навіть відкрито атеїстичними, прагнучи бути «монастирями без Бога». Хоча більшість членів кібуцу головного напряму також відкидали ортодоксальний юдаїзм своїх батьків, вони все ж прагнули зберегти певні єврейські риси у своїх громадах. П'ятничні вечори залишалися шабатом — зі білою скатертиною та святковою їжею, а роботу в суботу намагалися уникати. Лише пізніше деякі кібуци почали відзначати Йом-Кіпур як день для обговорення тривог щодо майбутнього кібуцу. У кібуцах також проводили спільні бар- та бат-міцви для дітей.
Кібуцники не молилися тричі на день, як їхні батьки та дідусі з бабусями, однак відзначали свята, зокрема Шавуот, Сукот і Песах, танцями, спільними трапезами та святкуваннями. Одне з юдейських свят — Ту бі-Шват, «день народження дерев» — було значною мірою відроджене саме кібуцами. Загалом, найбільш значущими для кібуців були свята з аграрними елементами, такі як Песах і Сукот.
Релігійні кібуци почали формуватися групами ще до проголошення Держави Ізраїль, утворивши Релігійний кіббуцький рух. Першим релігійним кібуцом був Ейн Цурім, заснований у 1946 році.
Державне будівництво Арабський опір посилювався після декларації Бальфура 1917 року та прибуття нових єврейських поселенців, що поступово змінювало демографічний баланс регіону. Арабська громада відповіла кривавими заворушеннями в Єрусалимі у 1920 році, Яффі у 1921-му та Хевроні у 1929-му. Наприкінці 1930-х років арабсько-єврейське насильство фактично стало постійним явищем; арабське повстання 1936—1939 років у Палестині в палестинській історіографії відоме як «Велике повстання».