Лари́са Йо́сипівна Богора́з-Бр́ухман (8 серпня 1929, Харків, Українська РСР — 6 квітня 2004, Москва, Росія) — українська та російська радянська громадсько-політична діячка, дисидентка, правозахисниця. Кандидат філологічних наук (1965).

Життєпис Батьки Лариси Богораз-Брухман — партійні та радянські працівники, учасники громадянської війни, члени ВКП(б). У 1936 Ларисиного батька Йосипа Ароновича Богораза заарештували й засудили, звинувативши в «троцькістській діяльності». У 1947 Лариса, всупереч забороні матері, їздила до батька на заслання.

Наукова кар'єра У 1950 закінчила філологічний факультет Харківського університету. Кілька місяців працювала вчителькою української мови та літератури у сільській школі. Того ж 1950 року одружилася з Юлієм Даніелем та переїхала до Москви. 11 березня 1951 народила сина Олександра.

До 1961 працювала викладачкою російської мови в школах Калузької області, а потім Москви.

У 1961—1964 — аспірант сектору математичної та структурної лінґвістики Інституту російської мови АН СРСР, працювала в галузі фонології.

1964 сім'я Даніелів розпалася — і Лариса із сином виїхала в Новосибірськ. У 1964—1965 жила там в Академмістечку, викладала загальне мовознавство на філологічному відділенні гуманітарного факультету Новосибірського університету.

У 1965 захистила кандидатську дисерта­цію (1978 за рішенням ВАКу позбавлена вченого ступеня; 1990 ВАК переглянув своє рішення і повернув їй ступінь кандидата філологічних наук).

Участь у дисидентському русі Богораз знала про «підпільну» літературну роботу свого чоловіка і Андрія Синявського. 1965, після їх арешту, вона, разом із дружиною Синявського Марією Розановою, активно сприяла перелому громадської думки на користь арештованих письменників. Справа Синявського і Даніеля поклала початок систематичній правозахисній активності багато кого з тих, хто взяв у ній участь, зокрема й самої Богораз.

У 1966—1967 Богораз регулярно їздить у мордовські політичні табори на побачення з чоловіком, знайомиться там із родичами інших політичних в'язнів, уводить їх у коло спілкувань московської інтелігенції. Її квартира стає чимось на зразок «пересильного пункту» для родичів політв'язнів з інших міст, що їдуть на побачення в Мордовію, і для самих політв'язнів, які повертаються з таборів після відбуття покарання.

Через її квартиру пройшло багато українських шістдесятників і їхніх родичів. З декількома українськими в'язнями сумління Богораз дружила і регулярно писала їм у табори українською мовою. Особливо близькими були стосунки з Іваном Світличним і Леонідою Світличною. Вони подружилися сім'ями ще в кінці 1950-х, коли Юлій Даніель перекладав вірші українських поетів російською мовою.

Богораз переклала багато документів українського самвидаву російською мовою перед відправленням на Захід. Пізніше вона ви­везла з побачення з Анатолієм Марченком інформацію про тайник, у якому були заховані підготовлені Степаном Хмарою, Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком номери «Українського вісника». Згодом Богораз поїхала до Львова і передала їх Олені Антонів.

11 січня 1968 р. було розповсюджене створене нею разом з Павлом Литвиновим звернення «До світової громадськості» — протест проти грубих порушень законності підчас суду над Олександром Гінзбурґом та іншими правозахисниками(«процес чотирьох»).

Підпис Богораз стоїть і під багатьма правозахисними текстами 1967—1968 та подальших років.

Незважаючи на заперечення багатьох відомих правозахисників (що зводилися до того, що їй, «лідеру руху», не варто піддавати себе небезпеці арешту), 25 серпня 1968 Богораз узяла участь у «демонстрації сімох» на Красній площі в Москві — на знак протесту проти радянського вторгнення в Чехословаччину. За це її заарештували і засудили на 4 роки заслання. Термін відбувала в Східному Сибіру (Іркутська область, селище Чуна), працювала такелажницею на деревообробному комбінаті.

Повернувшись у 1972 в Москву, не стала брати безпосередню участь у роботі чинних тоді дисидентських громадських асоціацій до 1979—1980, коли вона увійшла до складу Комітету захисту Тетяни Великанової. Проте час від часу виступала з громадськими ініціативами, одна або в співавторстві. Зокрема, підписала звернення проти вислання з СРСР Олександра Солженіцина та з вимогою опублікувати в Радянському Союзі «Архіпелаг ГУЛАГ» та інші матеріали про злочини сталінської епохи. Направила ін­дивідуальний відкритий лист голові КГБ СРСР Ю. В. Андропову, у якому відзначила, що не сподівається на добровільне відкриття КГБ свої архівів, та оголосила, що має намір самостійно зби­рати історичні дані про сталінські репресії. Це стало одним з імпульсів створення самвидавської історичної збірки «Пам'ять» (1976—1984), у роботі якої брала активну участь.

У 1960–1970-х роках перекладала з української мови на російську матеріали з України для «Хроники текущих событий». Разом із Леонідом Плющем забезпечувала зв'язок між українськими та російськими правозахисниками.

У 1976 вона опублікувала під псевдонімом «М. Тарусевич» (в співавторстві зі своїм другим чоловіком Анатолієм Марченком) у журналі «Континент» статтю «Третє дано», присвячену проблемам міжнародного відпруження. На початку 1980-х закликала британський уряд поставитися гуманніше до ув'язнених терористів Ірландської Республіканської Армії.

Богораз неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну політичну амністію. Кампанія за амністію політичних ув'язнених, розпочата нею в жовтні 1986 разом із Софією Калістратовою, Михайлом Гефтером і Олександром Подрабінеком, була її останньою і найуспішнішою «дисидентською» акцією: заклик про амністію цього разу підтримала низка відомих діячів радянської культури. У січні 1987 Михайло Горбачов почав звільняти політв'язнів. Проте другий чоловік Богораз, Анатолій Марченко, не встиг скористатися цією амністією — він помер у Чистопольській в'язниці в грудні 1986.

В останні роки Громадська діяльність Богораз тривала і в роки перебудови та після неї. У 1986 році була однією з ініціаторів кампанії за амністію політичних в'язнів. Брала участь у підготовці та роботі Міжнародного громадського семінару (грудень 1987).

Восени 1989 Богораз увійшла до складу відновленої Московської Гельсінкської групи і деякий час була її співголовою. У 1993—1997 входила в правління російсько-американської Проектної групи з прав людини. У 1991—1996 — керівниця просвітницького семінару з прав людини для громадських організацій Росії і СНД.

Лариса Богораз — авторка низки статей і заміток з історії і теорії правозахисного руху. Останні роки вона працювала над спогадами, редагувала багато «меморіальних» текстів.

Померла після тяжкої тривалої хвороби.

Література

Див. також Операція «Дунай» Демонстрація 25 серпня 1968 року

Примітки

Посилання Музей дисидентського руху. Богораз Лариса Йосипівна Владислав Проненко. «Рідна домівка табірної мадонни» Спогади про ГУЛАГ та їх автори