Раджпутський живопис (також «живопис раджпутів», «раджпутська мініатюра», іноді «Раджастханський живопис», «Раджастханська мініатюра») — живопис, що процвітав в Індії при дворах раджпутських князів в XVI—XIX століттях.
Вступ
Раджпути належать до касти воїнів і зводять своє походження до Рами — героя стародавнього епосу «Рамаяна». Їх героїзм на полях битв увічнений в поемах, а масові самогубства їхніх жінок (джаугар) з метою уникнути наруги ворогом, були зведені в ранг священних. Ніхто точно не знає, яке їх походження (вчені вважають, що вони з'явилися в результаті змішування парфянських, сакських, гунських і кушанських племен). Уже в ранньому середньовіччі, незабаром після падіння імперії Гуптів і царства Харші (647 р.) вони правили більшою частиною північної Індії, створивши безліч невеликих князівств, на чолі яких стояли вожді 36 основних кланів.
В X столітті в північну Індію хлинули мусульманські завойовники. Раджпути не змогли надати їм належного опору, оскільки єдність цього народу була підірвана міжусобними конфліктами. Але й завойовники не змогли їх ісламізувати, в раджпутських князівствах здебільшого збереглися споконвічно індійські релігії — джайнізм та індуїзм.
Раджпутский живопис веде своє походження від джайнської традиції книжкової мініатюри, але найбільший розквіт пережила під впливом могольского живопису. Відносини раджпутів з моголами були складними і часом суперечливими. Коли в XVI столітті в північну Індію вторглися війська могольского імператора Бабура, глава найсильнішого раджпутського князівства Мевар — Рана Санграм Сінґх спробував організувати опір, але в битві при Кхануа біля Агри в 1527 році зазнав поразки і незабаром помер від ран. Підкорення Мевара було необхідно моголам у зв'язку з тим, що це князівство перебувало на шляху з Делі в багату приморську провінцію Гуджарат, через яку йшов потік пілігримів в Мекку. Могольські імператори не залишали думки взяти цю вигідну територію під свій контроль, тому онук імператора Бабура — Акбар в 1567-68 роках провів в Раджастані спустошливу військову кампанію і захопив меварську столицю — фортецю Чіттор. Князь Мевара Удай Сінгх втік з міста і згодом заснував нову столицю — Удайпур. Ці події сильно деморалізували правителів інших, дрібніших раджпутських князівств. Джайпур, Біканер, Джодхпур і Джайсалмер стали васалами моголів.
Не всі раджпутські князі були залучені в військове протистояння з моголами. Першим раджпутським правителем, який створив прецедент матримоніального альянсу з моголами був Раджа Бхарама, глава клану Каччава з Амбера (Джайпур), який в 1562 році запропонував свою дочку імператору Акбару в дружини. Згодом й інші раджпутські князі наслідували його приклад. Завдяки цьому деякі з них увійшли в імператорську еліту як генерали й високопоставлені чиновники, служачи вірою і правдою під час військових кампаній моголів у Бенгалії, Біхарі, Декані і Афганістані. В результаті тривалого перебування при Могольському столичному дворі вони перейняли місцеві смаки, засвоїли придворний етикет і звичку до розкішного одягу. Ці нові звички поширилися і на таку делікатну область, як покровительство живопису.
Основною формою раджпутського живопису є мініатюра, яка створювалася придворними художниками в майстернях при дворах раджпутських князів. Однак, в Індії здавна існувала традиція не тільки мініатюрного живопису, а й розпису стін ритуальними картинами і орнаментами, які носили магічно-охоронний характер. Пізніше оселі стали прикрашатися яскравими картинами на вільні і традиційні сюжети. Деякі зразки раджпутського стінопису XVIII—XIX століть дійшли до наших днів. Здебільшого вони схожі на збільшені раджпутські мініатюри.
В раджпутських князівствах у великій пошані була книжкова культура. Книги в той час були рукописними і дуже дорогими, вони були важливим предметом розкоші і престижу, а також предметом воєнної здобичі. Тематика книг була найрізноманітнішою: від кулінарних книг та книг з ведення домашнього господарства до посібників з військового мистецтва, ліричних віршів і древніх епосів. Ілюстровані манускрипти становили важливу частину приданого нареченої, подібними книгами багаті сім'ї обмінювалися як весільними дарами.
Матеріали та інструменти Раджпутська мініатюра писалася на папері. Паперове виробництво в мусульманських країнах було перейнято у китайців з VIII століття. Одним з найкращих центрів з виробництва паперу був Самарканд. В Індії папір робився з бамбукових, джутових, шовкових волокон і текстильного дрантя. Технологія виробництва паперу в Індії в кустарних умовах не могла бути чітко стандартизована, тому вона була різної якості, її товщина і текстура бували різною.
Художники використовували натуральні фарби, які діляться на дві категорії — які не потребують додаткової обробки, такі як крейда (білий), сурик червоний, охра (відтінки жовтого), оксиди і сульфати міді (зелений), ультрамарин і ляпіс-лазурит (синій) — достатні було їх добре розтерти і промити у воді — пігмент був готовий. До іншої категорії належать фарби, що вимагали хімічної обробки — свинцеві білила (шляхом вимочування свинцю в оцтовій кислоті), вугільний чорний (добувався шляхом випалювання дерева), кіновар, яку готували з ртуті і сірки, синій пігмент добувався з рослини індиго, кармін, червоний органічний барвник, добувався з кошенілі (особливих комах) і т. д. При необхідності фарби змішували, домагаючись потрібного відтінку. Для обробки мініатюр також широко використовувалося золото і срібло. Для міцного закріплення фарби на папері в неї додавали різні рослинні смоли (камеді) та млечні соки рослин.
Технологія створення мініатюри була така. Папір спочатку розгладжують кам'яним бруском. Потім пензлем і чорнилом наносився попередній малюнок (зазвичай коричневою фарбою), який покривався тонким шаром білил, щоб закріпити і зробити його майже непомітним в готовій картині. Після цього накладалися фарби. Їх наносили шарами, кожен з яких полірувався і розтирався (для цього мініатюру клали на гладку поверхню зображенням вниз і розтирали бруском м'якого полірувального каменю).
В цілому технологія виробництва мініатюр і робота раджпутських майстерень були організовані за перським зразком. Оскільки багато раджпутськіх князівств були невеликими, ці майстерні по числу персоналу не могли зрівнятися з кітабхане перських шахів і могольських імператорів (хоча, у деяких князів число художників досягало декількох десятків). Набір робіт в них був стандартним: як повсякденна рутинна процедура згадується правка і ремонт мініатюр; зі збережених даних, під керівництвом головного майстра (устад) в раджпутських майстернях робилися також копії оригінальних творів.
Тематичний репертуар
Крішна-ліла
Джерелом натхнення для раджпутських художників служила релігійна і світська література. Дуже часто використовувалися сюжети з індійських пуран (зборів древніх сказань) — прославлених епосів «Махабхарата» і «Рамаяна».
У середньовічній Індії велику роль зіграла книга «Бхагават пурана», яка послужила основою для становлення потужного культу бога Вішну — вішнуїзму. У книзі містяться легенди, що прославляють Вішну у вигляді його інкарнації — бога Крішни. Перша частина Десятої книги «Бхагават пурана» присвячена його дитячим витівкам і любовним історіям. Інший твір, «Расапанча дхьяя», саме й надає міфу про Крішну абсолютно іншого звучання, описуючи танці та любовні ігри Крішни — «владики осінніх лун». Низку цих божественних любовних ігор, флірт і пов'язані з цим затії Крішни позначають словом «ліла». Сюжети з «Крішна-ліли» були улюбленими темами для раджпутських художників починаючи з XVI століття.
З часом легенди та історії навколо Крішни розросталися, він став головною фігурою культу Бхакті. У північній Індії культ Бхакті отримав потужний імпульс завдяки поетичним гімнам Валлабхачарьі, Чайтан'ї, Джаядеви і Мірабаї — поетів, які в підсумку визнані вішнуїтськими святими. Важливими поетичними творами, присвяченими божественній любові Крішни, є «Гіта Говінда» Джаядеви, «Сурсагар» сліпого поета Сурдаса, «Сатсаі» поета Біхарі, «Матірама» Расараджі і «Расікапрія» Кешавдаса. Фігура Крішни стала домінуючою не тільки в літературі, а й в інших видах мистецтва. Він став головним героєм раджпутського живопису, особливо в Меварі, Джодхпурі, Кішангарху, Джайпурі, Бунді і Кота художники із задоволенням ілюстрували поеми, присвячені йому.
Наяк і Наіка Іншим сюжетним джерелом служили шринагара — санскритські поетичні тексти, що прийняли в середньовічний період дещо манірний вигляд, але дуже популярні. В Шринагара фігурують однотипні герої і героїні, а вірші описують всю можливу різноманітність їх любовних переживань і емоційних станів. Ананда Кумарасвамі, з книг якого, виданих на початку XX століття, почалося академічне вивчення раджпутського живопису, зазначав: «Якщо китайці краще за всіх навчили нас розумінню суті природи, висловивши це в пейзажах „гори-води“, то індійське мистецтво, щонайменше, може навчити нас, як уникнути неправильного розуміння природи бажання… того, що суть насолоди не може бути брудною…».
В Індії існує своєрідна теорія любовних взаємин, в рамках якої символічна любовна пара Наіка і Наяк опиняються в безлічі різних положень і любовних станів. Ця пара у всіх творах називається однаково, причому акцентується жіночий образ, який має безліч різних відтінків — ретельно класифікованих. На цю вічну тему створено безліч літературних творів. Найраніша класифікація жіночих типів відома з трактату «Натья-шастра» (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) Найвідоміші і найбільш часто ілюстровані книги на цю тему: «Раса Манджарі» («Букет радості») — написана на санскриті Бхану Даттою в XV столітті, і «Расікапріє» («Керівництво для цінителів») — написана в 1591 році на хінді Кешавдасом, придворним поетом Раджі Індерджіта, правителя раджпутського князівства в Орчхе, який в знак визнання таланту подарував йому в дар двадцять одне село. Цього поета вважають в Індії батьком-засновником літератури шрінагара (любовної лірики).
Як фундамент своєї поеми автор «Расікапрії» використовує любовні переживання Крішни, Радхі і пастушок-гопі, причому робить особливий акцент на зображенні Крішни як «божественного коханця». Пара Наяк-Наіка в «Расікапріє» має і символічний сенс: Радха і Крішна розглядаються як ідеальна пара закоханих, а їх любовний зв'язок символізує зв'язок душі і Бога. Опис любові Радхі і Крішни в «Расікапрії» фундаментально відрізняється від того, як ці взаємини представлені в більш пізніх поемах, написаних Тулсідасом, Сурдасом, Мірабаі і Чайтаньєю.
Книга «Расікапрія» користується великою популярністю у раджпутів. Автор виділяє в ній близько 360 типів жінок залежно від фізіології, віку, поведінки, темпераменту. Вони входять в чотири різні групи залежно від конституції і вдачі:
Падміні — прекрасна Наіка, ніжна як лотос, розумна, весела і негнівлива, ставна, любить чисту і красивий одяг. Чхітріні — (граціозна і ставна). Природа обдарувала її різними достоїнствами. Вона любить танці, музику і поезію. Обожнює духи і портрет свого коханого. Санкіні — володіє запальним характером і спритним розумом. У неї пишне волосся, вона любить червоний одяг і в запалі може боляче уїсти словом. Рішуча і безсоромна. Хастіні — груба і масивна. У неї огрядний тулуб, жирне обличчя, товсті ноги і нижня губа, широкі брови; говорить грубим і злісним голосом.
Автор ділить героїнь на різні вікові категорії: до 16 років — Бала, до 30 років — Таруні, до 55 років — Праудха і старше 55 — Вріддха. Проведена також класифікація за часом і місцем побачення: на святі, в лісі, в порожньому дворі, в ставку, вночі. Все це на картинах зображується символічно, так, що все всім зрозуміло — в жестах, в деталях обстановки, всім виглядом героїні тощо.
Особливо часто в живописі зображуються вісім основних типів Наіки; це:
Свадхінапатіка Наіка — молода дружина, чий чоловік абсолютно їй підкорений і виконує будь-які бажання (на картині він миє їй ноги або фарбує їй нігті на ногах); Уткантхіта Наіка — мріє про зустріч з коханим або чоловіком;